Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 85)

На Філіпову думку, Педро був би ідеальною партією для честолюбної й марнославної наварської принцеси; шлюб із ним дозволяв їй стати в майбутньому одноосібною правителькою відразу двох королівств — Навари й Араґону. Проте Марґарита ставилася до свого араґонського кузена вкрай неґативно. За її власним зізнанням, його млявість, слабохарактерність та інфантильність викликáли в неї відразу, поза очі вона називала його безхребетним слизняком, і, як підозрював Філіп, їй ставало гидко на одну лише думку про те, щоб лягти з ним у ліжко, хоча зовні принц Педро здавався вельми привабливим юнаком. Поза спальнею Марґарита звикла панувати над чоловіками, але вона терпіти не могла дурників на зразок Педро Араґонського. Її приваблювали молоді люди іншого штибу — такі, наприклад, як Тибальд де Труа, ґраф Шампанський, що після Філіпового самоусунення став головним претендентом на руку наварської принцеси.

У певному розумінні Тибальд був досконалістю: розумний, вольовий, ініціативний і цілеспрямований, він, водночас, відзначався крайньою непрактичністю, нестримною мрійливістю, навіть був трішки несьогосвітній. Найбільшим його захопленням була поезія, потім він любив жінок, веселі пиятики, полювання, турніри та інші мирські розваги — а в державних та господарських справах був цілковитий нездара і ні від кого не крився з цим. Тибальд відверто нарікав на те, що багатство й високе суспільне становище неодмінно пов’язані з владою. Його нездатність до врядування була просто вражаюча. Він розбещував своїх управителів одного за одним, навіть кришталево чесний чиновник, улаштувавшись до нього на службу, не міг довго встояти перед спокусою швидкого та безкарного збагачення і, зрештою, починав красти. На той час Шампань була найгірше керованою провінцією в усьому Французькому королівстві, яке, своєю чергою, ще й дуже потерпало від бездарності центральної влади, і Тибальд, позатим що був нестямно закоханий у Марґариту, покладав великі надії на те, що вона, вийшовши за нього заміж, зніме з його плечей тягар відповідальності за стан справ у ґрафстві.

Та Марґарита не поспішала ощасливлювати Тибальда. Майже весь другий день турніру вона просиділа в почесній ложі в гордій самотності, насуплена, мов хмарний осінній день, ні з ким не спілкувалася і вдавала, ніби уважно слідкує за змаганнями. Тільки надвечір принцеса трохи пожвавішала, проте геть-чисто зіґнорувала Тибальдове товариство і стала відчайдушно загравати з Анною, яка ще з першого дня виказувала неабиякий інтерес до своєї наварської кузини. Цей швидкоплинний і дещо нетрадиційний роман дуже засмутив батьків обох дівчат, особливо дона Александра, і за інших обставин зіпсував би свята, якби увага більшості гостей не була цілком прикута до подій на арені.

А турнір, треба визнати, вдався на славу. На думку багатьох знавців, це було найліпше з ратних ігрищ за всю історію таких змагань — і за рівнем організації, і за складом учасників, і за пристрастями, що вирували як на самій арені, так і довкола неї. Безперечним героєм турніру став Ернан де Шатоф’єр, який довів собі й усім іншим, що він не лише талановитий воєначальник, а й неперевершений боєць. У груповій битві очолюваний ним загін отримав упевнену перемогу, а сам Шатоф’єр в очному поєдинку переміг Гуґо фон Кліпенштейна і був одностайно визнаний кращим лицарем другого дня. Окрилений своїм першим успіхом, Ернан виграв усі головні призи і в наступних змаганнях, не лишивши жодного шансу навіть чудовому Грозі Сарацинів. Усі жінки на турнірі просто нетямилися від нього, проте він, як і раніше, суворо дотримувався обітниці цнотливості, і один тільки Бог, можливо, здогадувався (та й то не напевно), щó насправді крилося за його святенницькою личиною…

Другого дня після закінчення турніру, 10 вересня 1452 року, Італія здобула нову королеву. Ця знаменна подія сталася в соборі Пречистої Діви Марії Памплонської, де єпископ Франциско де ла Пенья з височайшого дозволу його святості папи Павла VII поєднав святими узами шлюбу імператора Авґуста XII Юлія та кастильську принцесу Елеонору.

А ввечері напередодні вінчання було підписано поспіхом укладену шлюбну угоду між Філіпом Аквітанським-молодшим і Анною Юлією Римською, спадкоємицею ґалльських ґрафств Періґору, Руерґу та Ґотії. Точну дату одруження ще належало узгодити додатково, проте було досягнуто принципової домовленості, що весілля відбудеться в Римі після Різдвяних свят, а доти в Аннинім почті мають перебувати кілька ґасконських шляхтичів, які від Філіпового імені дбатимуть про неї, як про його наречену.

На останньому пункті Філіп наполіг особисто, і коли серед молодих людей, удостоєних такої високої довіри, він назвав ім’я Етьєна де Монтіні, стало зрозуміло чому. На відміну від інших щасливців, що раділи перспективі провести три місяці в імператорському палаці на Палатинському Пагорбі, Монтіні не почував особливого захвату від пропонованої йому честі й вовком дивився на Філіпа, раз по раз жалісливо поглядаючи на Бланку.

Марґарита трохи не зіпсувала цієї урочистої миті, коли похапцем сховалася за спиною кузини Жоани і, припавши до її плеча, давилася сміхом.

А Бланка нагородила Філіпа нищівним поглядом, у якому, поряд із гнівом, відчувалася безпорадність: хоч Етьєн був лейтенантом наварської ґвардії і підлягав королю, він, як ґасконський підданий, не міг не послухатися Філіпового наказу, навіть якби при цьому втрачав лейтенантський чин.

Неборака Монтіні зійшов зі сцени, навіть не попрощавшись як годиться з коханою. Щоразу, почуваючи себе безсилою перед обставинами, Бланка страшенно гнівалася, а коли, до того ж, у неї було місячне, вона перетворювалася на хижу мегеру і норовила зірвати свою злість на першому-ліпшому, хто підвертався їй під гарячу руку. Того ж вечора, залишившись з Етьєном сам на сам, Бланка звинуватила його в усіх смертних гріхах і прогнала геть, а наступного дня під час весілля і вранці 11-го вересня, коли римські гості вирушили в дорогу, всіляко уникала його, про що згодом дуже шкодувала, проклинаючи себе за жорстокість і безсердечність. Отож ми не схибимо, коли скажемо, що Монтіні покидав Памплону з важким серцем, охоплений найгіршими передчуттями.

Перед від’їздом Авґуст XII, віднайшовши вільну хвилину, відвів Філіпа вбік і тихо сказав йому:

— Мабуть, я маю подякувати вчителеві моєї дружини за його старанність. Відмінна робота!

Філіп очманіло втупився в свого майбутнього тестя. Він увесь ранок ловив на собі погляди імператора і, загалом, здогадувався, в чому річ, але такої відвертості від нього ніяк не чекав. Тим часом Авґуст XII вів далі:

— А я ж бо гадав, що уникнув цього, коли принцеса Бланка вийшла за ґрафа Біскайського. От недолугі в мене інформатори — ну, цілковиті нездари… Утім, ми з тобою квити, — з деяким злорадством додав він. — Моя дочка теж не ягнятко.

Філіп згідно кивнув. Від Діани Орсіні він дізнався, що Аннине захоплення дівчатами було зовсім не таким невинним, як йому здавалося спочатку. Останні півтора року при імператорському дворі активно відроджувалися добре забуті традиції давньоримських весталок, і Авґуст XII, втративши будь-яку надію напоумити свою кохану, але вкрай безпутну доньку шляхом лагідних умовлянь, погроз і суворих покарань, бачив лише один спосіб позбутися цього клопоту — чимшвидше віддати Анну заміж і перекласти всі турботи на плечі її чоловіка. Так він, власне, і вчинив.

„Але ж і сімейка в нас буде!“ — скрушно думав Філіп. — „Що чоловік, що жінка — обоє бабії.“

На прощання вони з Анною обмінялися ввічливими кпинами з приводу того, кому після їхнього одруження дістанеться Діана Орсіні. Сама дівчина однозначно віддавала перевагу Філіпові, якого вона просто обожнювала, і останньої ночі ридала аж захлиналася, не бажаючи розлучатися з милим. Філіп був дуже ніжний з нею і втішав її тим, що за три місяці вони знов зустрінуться, і тоді вона поїде з ним до Ґаллії. Він обіцяв під час розлуки часто думати про неї, і обіцяв це щиро, від усього серця. До кінця турніру в його особистому рейтинґу популярності сталися деякі зміни: третій рядок згори, після Бланки та Амеліни, посіла Діана, потіснивши Марґариту на четверту позицію. Анна ж супилася на „цю підлу зрадницю“ і ревнувала їх обох одно до одного.

Отак і розлучився Філіп з Анною Юлією Римською та Діаною Орсіні — двома юними жінками, яким належало відіграти помітну роль у його житті, оскільки перша з них згодом стала його дружиною, а друга — фавориткою.

З закінченням офіційних святкувань більшість гостей наварського короля роз’їхалися по домівках — проте так учинили не всі гості. Формальним приводом для тих, що залишилися в Памплоні, послугувала заява Марґарити, що за два тижні, 26 вересня, відбудеться її весілля. Щоправда, вона не зволила повідомити ім’я свого обранця, але сам факт призначення точної дати звужував коло підозрюваних до чотирьох осіб, що з ними король Навари мав тверді домовленості, повністю готові до підписання шлюбні угоди й дозвіл Святого Престолу на шлюб; це були Тибальд де Труа, Рікард Іверо, Педро Оска та Педро Араґонський. Що ж до дійсної причини затримки частини делеґацій Франції, Ґаллії, Араґону і Кастилії в Памплоні, то про неї можна було здогадатися хоча б на тій підставі, що король Робер III, який мусив терміново повернутися до Тулузи, доручив вести переговори від імені всієї Ґаллії відомому єзуїтоненависнику, герцоґові Аквітанському. Крім того, при наварському дворі з’явились якісь загадкові гості, зодягнені як купці, але з манерами знатних вельмож, — за твердженням обізнаних людей, емісари королів Англії, Лотарінґії і Бурґундії, німецького імператора, а також великого герцоґа Фландрського. Таким чином, у Памплоні зібралися представники всіх країн, де були сильні позиції єзуїтів; вони обговорювали план спільних дій у світлі майбутнього відлучення ордену від церкви й накладення на всі його області Інтердикту.