Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 86)

За інших обставин Філіп узяв би діяльну участь у переговорах, але, як ми вже згадували, Марґарита запросила молодих вельмож погостювати в її заміській резиденції Кастель-Бланко — невеликому ошатному замкові поблизу ріки Араґон, всі стіни та вежі якого були збудовані з білого вапняку, тож він цілком виправдовував свою назву[39]. Принцеса розраховувала, що її гостям припаде до смаку смілива, можна сказати, революційна ідея на якийсь час позбутися осоружних придворних і провести цілісінький тиждень у товаристві рівних собі за походженням та суспільним становищем, у веселій, невимушеній обстановці, не обмежуючи свою свободу суворими приписами придворного етикету і не ризикуючи при тому втратити свою гідність в очах знаті середнього та дрібного копилу, чиєї присутності в Кастель-Бланко не передбачалося.

Як Марґарита й розраховувала, більшість гостей, що отримали її запрошення, радо пристали на цю пропозицію, і рано вранці 13 вересня кількадесят знатних молодих людей у супроводі однієї лише особистої прислуги та озброєної до зубів варти покинули Памплону й подалися на південь, де осторонь від людських поселень знаходилася мета їхньої подорожі — затишний білий замок, заздалегідь укомплектований численним штатом пажів та слуг, щоб з першої хвилини перебування в ньому вельможі не почували ніяких незручностей.

У цій компанії ясновельможних дам та сеньйорів було, втім, три винятки. По-перше, Марґарита задовольнила прохання Еріка Данського і запросила до Кастель-Бланко Річарда Гамільтона, який хоч і походив з давнього шотландського роду Гамільтонів, але належав до однієї з молодших його гілок і був більш відомий своїми військовими подвигами в Палестині й на Балканах, аніж маєтками на півдні Шотландії. По-друге й по-третє, крім традиційних забав, на зразок прогулянок, полювання, купання в річці, Марґарита вирішила розважити високих гостей невеличкою пікантною виставою — сільським весіллям, як вона його називала, і з цією метою прихопила з собою Ґабріеля й Матильду.

Напередодні Філіп та Бланка вдалися до останньої відчайдушної спроби відрадити Ґабріеля від шлюбу з Матильдою, але він уперто наполягав на своєму. Сама Матильда почувалася мов засуджена до страти, її ставлення до Ґабріеля анітрохи не поліпшилося, і щодня, а то й по кілька разів на день, вона слізно благала його, Марґариту й Етьєна змінити своє рішення, однак усі троє залишалися глухі до її прохань, і зрештою бідолаха, якщо не змирилася зі своєю долею, то, принаймні, скорилася неминучому. Філіп усією душею жалів Матильду; він бачив, як у ній щодень зростає й міцнішає ненависть до всіх без винятку чоловіків, — і тоді йому ставало шкода Ґабріеля…

Кастель-Бланко знаходився більш ніж за двадцять миль від Памплони, і молоді люди, дарма що вирушили в дорогу на світанку, прибули до місця призначення пізно ввечері. Всі були дуже стомлені, а Філіп ще й злий як чорт. Упродовж дня він гарцював на коні біля карети, де їхала Бланка, скаржачись їй спершу на спеку, а згодом — на втому, проте вона навідсіч відмовлялася розуміти його прозорі натяки і здебільшого відмовчувалася, прагнучи тим самим показати йому, як низько він упав у її очах після тієї витівки з Монтіні. Крім того, Бланка мала ще одну, не менш вагому причину не пускати Філіпа до себе в карету: щойно в неї закінчилося місячне, і вона, почуваючи підвищену збудливість і навіть деяку гіперсексуальність, небезпідставно побоювалася, що їй забракне сил успішно протистояти його чарам. Так Філіп і проїхав усю дорогу верхи під акомпанемент глузливих смішків, що час від часу долинали із сусідньої карети, на дверцях якої гордовито красувався герб ґрафства Іверо. То Ґастон д’Альбре в товаристві ґрафівни Гелени коментував їй чергову Філіпову невдачу або ж розважав свою супутницю пікантними історіями про того ж таки Філіпа.

Після прибуття до замку молоді люди нашвидку повечеряли і відразу розійшлися по відведених їм покоях, щоб встигнути як слід відпочити перед запланованою на наступний день розвагою — сільським весіллям. Філіп також збирався піти до себе, але Марґарита затримала його і попросила завітати до неї для серйозної розмови. Розмова й справді видалася серйозна, навіть важка, і під кінець у Марґарити почалася тиха істерика, отож Філіпові довелося лишитися з нею до ранку.

Розділ XLIII

З легкої руки Марґарити словосполучення „сільське весілля“ завжди викликатиме у Філіповій пам’яті гнітючу атмосферу туги і приреченості, що панувала в маленькій каплиці Кастель-Бланко, коли настоятель невеликого монастиря, що за дві милі від замку, відправляв урочисту службу на честь молодої подружньої пари, Ґабріеля й Матильди. Низенький товстунець-абат з округлим благовидним лицем і добродушним поглядом ясно-сірих очей був так прикро вражений похоронним виглядом нареченої, що раптом заквапився і мало не наполовину скоротив усю церемонію, а заключне напуття взагалі промовив таким похмурим тоном, яким годилося б говорити „requiescat in pace“[40].

Задум Марґарити явно не вдався. Веселощі було підтято під корінь, і широко розрекламоване нею сільське весілля перетворилося на бездарний і трохи моторошний фарс. На її превеликий жаль, падре Естебан, Бланчин духівник, єдиний священослужитель, до якого наварська принцеса почувала щиру симпатію, категорично відмовився вінчати Ґабріеля й Матильду, оголосивши, що не братиме ніякої участі в цьому, на його думку, богопротивному діянні, — і більшості гостей стало про це відомо. Можливо, з цієї причини на святковому банкеті молоді вельможі, випивши за здоров’я молодих келиха-другого, постаралися чимшвидше забути про них і зайняти свої думки іншими, набагато приємнішими речами.

Мало-помалу розкішна пиятика дала свої результати. Присутні пожвавилися, на їхніх обличчях чимраз частіше стали з’являтися усмішки, посипалися жарти, пролунали перші невимушені смішки, а відтак вибухнув гучний гомеричний регіт. Бенкет врешті зрушив з мертвої точки і відразу ж понісся чвалом. Знатна молодь пиячила й веселилася, забувши про почуття міри і про пристойність, геть-чисто іґноруючи будь-які умовності. Добряче налигавшись, Тибальд де Труа і Педро Оска стали женихатися до Марґарити з безцеремонністю сільських парубків, що упадають за мельниковою дочкою. А Філіп, що, всупереч своєму звичаю, сьогодні не поступався іншим пиякам, раз за разом причалював до Бланки з дуже нескромними пропозиціями — проте вона була ще не досить напідпитку, щоб прихильно поставитися до його упадань.

О десятій вечора п’яненька Марґарита оголосила, що молодим час лягати в ліжечко. На Філіпів подив, добра половина учасників бенкету, здебільшого неодружені молоді люди, зголосилися супроводжувати подружжя до їхніх покоїв. Лише трохи згодом він уторопав, що всі ці принци королівської крові вирішили взяти участь у грі, за якою вони доти лише поблажливо спостерігали з висоти свого сану, та ще жодного разу самі не долучалися до сутички за підв’язку молодої. Філіп ніяк не міг пропустити такого дивовижного видовища і пішов разом з ними, прихопивши з собою Бланку, якій забракло рішучості відмовити йому в товаристві. Збагнувши, в чому річ, за ними подалася й решта присутніх на бенкеті.

Дорóгою осоловілі панове весело гомоніли і наввипередки відпускали на адресу молодят солоні жарти, а першу скрипку в цій какофонії, безперечно, грав Філіп де Пуатьє. Сперши свою центнерову тушу на плечі двох здорованів-лакеїв, він густим басом горлав якусь паскудну пісеньку вкрай непристойного змісту; її, либонь, розцінили б недоречною навіть на весіллі свинопаса з батрачкою. При цьому дехто з відносно тверезих гостей завважив вираз глибокої огиди, що спотворив бездоганно правильні риси обличчя дружини наслідного принца Франції, Ізабели Араґонської.

Тим часом Філіп, міцно стискаючи Бланчину руку, обмірковував одну чудову ідею, яка оце щойно спала йому на думку: схопити даму свого серця на руки і, рішуче придушивши можливий опір, негайно віднести її до себе — а потім хай буде, що буде. Однак, зваживши всі за і проти, він дійшов висновку, що для такого сміливого й мужнього вчинку йому бракує щонайменше ще двох келихів доброго вина, і твердо вирішив при першій зручній нагоді надолужити втрачене. Ніби здогадуючись, які думки сновигають у Філіповій голові, Бланка сторожко позирала на нього, але вивільнити руку не намагалася.

Опинившись у просторій спальні молодят, розпалені вином вельможі більшістю голосів зажадали, щоб спершу Ґабріель роздягнув Матильду і лише потім віддав їм на поталу її підв’язку. У ті часи ще був досить поширений звичай перед першою шлюбною ніччю виставляти оголену наречену на загальний огляд і в присутності бучної компанії друзів жениха вкладати її в ліжко. Принаймні Філіпові з Луїзою довелося це пережити, і тому він сп’яну підтримав цю вимогу, повністю зіґнорувавши благальні погляди Матильди, які вона кидала на нього, Бланку та Марґариту.

Важко зітхнувши, Ґабріель заходився виконувати бажання ясновельможного товариства. Від хвилювання його руки тремтіли, а на лобі виступив холодний піт. Матильду проймала нервова дрож; вона мерзлякувато щулилася під відверто оцінливими поглядами вельмож і, палаючи від сорому, пристрасно благала небеса надіслати їй легку смерть.