Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 3)
— Атож. Щось таке я чув. За відкупну.
— Сеньйор дон Феліпе всіх звільнив. Спершу за відкупну, а хто не мав чим заплатити, тих їхня високість згодом звільнили задарма. І мене разом з іншими…
Вони йшли неквапом, насолоджуючись приємним вечором і невимушеною розмовою. Трохи несподівано для себе, молодий вельможа виявив, що отримує задоволення від бесіди зі слугою-селянином, у якого за позірною простодушністю, дещо награною грубістю й неоковирністю мови приховувався непересічний, живий та хитрий розум. Зокрема, вельможа не сумнівався, що гроші в цього хлопця завше водилися, проте він не квапився віддавати їх за своє звільнення, розуміючи, що оскільки ґраф Кантабрійський вирішив скасувати у своїх володіннях кріпацтво, то зрештою свободу отримають усі — незалежно від того, платили вони відкупну чи ні. Зі свого боку, селянин зробив висновок, що його шляхетний супутник зовсім не такий погордливий і пихатий, як намагався це показати на початку їхнього знайомства. Найпевніше, до такого поводження з простими людьми його змушувало високе становище, а насправді він був від природи м’який, добрий та щирий. Одно слово, обидва були неабияк задоволені спілкуванням і навіть не вчулись, як опинилися біля брами новенького ошатного замку на березі ріки Ебро.
Сонце вже сховалося за обрієм, і довкола почало сутеніти. Селянин дійшов з вельможею до будинку сеньйора — невеликої двоповерхової споруди з чисто вибіленими стінами, місцями увитими молодим плющем, — де передоручив його турботам юного пажа з нівроку серйозною міною на обличчі. Мовчазний паж провів гостя до просторої, розкішно обставленої вітальні і ввічливо попрохав зачекати, поки він доповість про нього.
Коли паж пішов, вельможа скинув дорожній плащ та капелюха, поклав їх разом зі шпагою в крісло й неквапно оглянув кімнату. Потім підійшов до невеликого дзеркала, що висіло на стіні між двома вікнами, пригладив скуйовджене темно-каштанове волосся і підкрутив свої пишні чорні вуса.
Незабаром в дверях вітальні з’явився опасистий літній чоловік у сутані священика.
— Pax vobiscum, mi fili.[4]
Гість рвучко повернувся на голос і відповів, перехрестившись:
— Et vobis pax, pater reverendissime.[5]
— Перепрошую, пане, — сказав превелебний отець, жестом запропонувавши молодому вельможі сідати. — Сеньйор дон Феліпе зараз відсутній, отож боюся, що весь сьогоднішній вечір вам доведеться задовольнятися моїм скромним товариством.
— Я завжди радий спілкуванню з людьми вашого сану, падре, — чемно відповів вельможа. — Особливо після такого важкого, сповненого клопотів дня.
Влаштовуючись у кріслі, він завважив про себе, що очі його співрозмовника стомлені й сумні.
— Я превелебний Антоніо, — відрекомендувався панотець. — Канцлер ґрафства, капелан замку й духівник дона Феліпе. Мені доповіли, що ви завітали до нас у справах.
— Так, — підтвердив гість. — Я прибув за дорученням його величності короля Кастилії та Леону Фернандо Четвертого.
— Хай береже його Бог, — сказав падре Антоніо. — А вас, пане, як накажете величати?
— При дворі мене називають просто доном Альфонсо, — ухильно відповів вельможа. — І я не бачу підстав вимагати, щоб ви звертались до мене якось інакше.
Падре на мить підвів брову, а відтак знизав плечима.
„Ну що ж,“ — подумав він, здогадуючись, що має справу з гостем, на чиє прибуття чекав уже кілька місяців. — „Якщо його високість хоче залишатись інкоґніто, так тому й бути. Бажання гостя — закон для господаря.“
— Зараз готують вечерю, — по короткій паузі повідомив панотець. — А поки ми можемо поговорити про справи. Річ у тім, доне Альфонсо, що нині ґрафством доводиться керувати мені. Останнім часом дон Феліпе мало цікавиться господарськими справами, тож якщо метою вашого візиту є інспекція ґрафства, я до ваших послуг. А завтра вранці вам буде надано всі необхідні звіти.
Дон Альфонсо заперечно похитав головою:
— У цьому немає потреби, доне Антоніо. Щодо стану справ у ґрафстві, то ні я, ні його величність жодних претензій до вас не маємо. Тут усе гаразд: і податки до королівської скарбниці надходять справно, і військо надається на першу ж вимогу, завжди добре споряджене й навчене. І взагалі, лояльність Кантабрії до Корони та Держави не піддається сумніву. Інша річ — сам ґраф.
Панотець важко зітхнув:
— Правда ваша, пане. З доном Феліпе не все гаразд. Далеко не все.
— І король дон Фернандо тієї ж думки, — підхопив гість. — Адже дон Феліпе не якийсь там провінційний шляхтич. Він один із ґрандів Кастилії, перший принц Ґаллії, напіврідний племінник ґалльського короля і двоюрідний небіж самого дона Фернандо. Вже два роки минуло відтоді, як він вступив у безпосереднє володіння Кантабрією, але ще жодного разу не з’являвся при кастильському дворі. Певна річ, це не може не викликати подиву і навіть незадоволення у його величності.
— Авжеж, авжеж, — з готовністю погодився падре. — І подив, і незадоволення королівської величності цілком зрозумілі. Але ви мусите врахувати, що коли дон Феліпе переїхав з Ґасконі до Кантабрії, дон Фернандо на чолі своєї армії перебував у Андалусії. А пан ґраф щойно лише одружився і, звісно ж, не міг поїхати з молодою дружиною, навіть надто молодою, царство їй небесне…
— Цього ніхто не вимагав, доне Антоніо, — зауважив дон Альфонсо. — Проте з березня минулого року триває перемир’я, і дон Феліпе мав удосталь часу, щоб навідатись у Толедо.
— Минулого року, — замислено повторив панотець. — Якраз минулого року, милостивий мій пане, все й пішло шкереберть. Рік тому… Атож, скоро виповниться рік, як померла донья Луїза, і відтоді дон Феліпе ніяк не оговтається.
— Он як? — обережно промовив дон Альфонсо і вирішив висловлюватися якомога м’якше й делікатніше, щоб, бува, не образити панотця, який, судячи з усього, був дуже прив’язаний до Філіпа. — А при дворі кажуть зовсім інше. Кажуть… я, звісно, перепрошую, але при дворі вважають, що втрата дружини не дуже засмутила пана ґрафа. І хоч пані ґрафиня була не надто знатного роду, і цей шлюб ніхто не схвалював, та все ж спосіб життя, що його почав вести дон Феліпе невдовзі по її смерті… е-е, викликає подив, а декого… сподіваюсь, ви розумієте,
Падре Антоніо знову зітхнув:
— Ще б пак! Правду кажучи, я від самого початку побоювався, що багато хто, зокрема й король дон Фернандо, чия делікатність у таких питаннях загальновідома, хибно витлумачать поведінку дона Феліпе. Бачу, мої побоювання були не марні.
Гіркота тону панотця зачепила дона Альфонсо за живе. Він аж ніяк не був товстошкірою та черствою людиною і в жодному разі не поділяв надто вже суворих переконань свого батька, короля Фернандо IV, якого за надмірну доброчесність називали Святенником.
— Здається, ви перебільшуєте, доне Антоніо, — з подвоєною обережністю зауважив він. — Його величність далекий від того, щоб вважати дона Феліпе розбещеним та зіпсутим юнаком. Він радше схильний припускати, що це наслідок легковажності, властивої всім молодим людям його віку.
Падре Антоніо понуро похитав головою:
— Не від легковажності це, доне Альфонсо, а швидше з відчаю. Коли померла донья Луїза, донові Феліпе ще не минуло й п’ятнадцяти років, він був зовсім дитиною… та й зараз він ще хлопчисько — а на нього звалилося таке горе, яке нерідко надломлює й дорослих людей… Гм. Власне, так і сталося з його батьком. І от іронія долі: мати дона Феліпе померла при його пологах, а його дружина — при пологах його дитини. У цьому я вбачаю щось більше, ніж простий збіг обставин. Дон Феліпе теж так вважає, він певен, що на його дружину з їхньою ненародженою дитиною впала кара Божа за гріхи батька. Це постійно гнітить його, не дає йому спокою. А тут іще рідні доньї Луїзи… Я, звісно, розумію їхнє горе — вони втратили дочку. Та навіть у горі не слід забувати про співчуття, аморально завдавати болю іншим через те, що самому боляче. Пан герцоґ усе життя дивився на дона Феліпе як на вбивцю своєї дружини, а батько доньї Луїзи прямо звинуватив його в смерті дочки. На щастя, донові Феліпе вистачило мужності не зненавидіти у відповідь увесь світ. — Панотець сумно подивився на гостя. — І знаєте, доне Альфонсо, хоч я не схвалюю поведінку дона Феліпе, постійно намагаюся напоумити його, переконую, що час уже взятися за розум, але… Хай простить мене Господь, та я волію, щоб він і далі віддавався гріху розпусти, ніж пішов стопами свого батька.
Дон Альфонсо з розумінням кивнув:
— Так, я чув цю історію.
— Отож-то й воно. Пан герцоґ отруїв життя не лише собі, але й усім своїм близьким. Дон Феліпе постраждав найбільше, але й решті доводилося непереливки. Я не заперечую, що серед володарів земних мало знайдеться таких мудрих, справедливих та розважливих державних мужів, як герцоґ Аквітанський, проте в приватному житті він людина важка, часом нестерпна… Я, доне Альфонсо, лише рядовий священнослужитель. Може, це зухвало з мого боку — по-своєму тлумачити Священне Письмо, та все ж я схильний ставити заповідь Господню „Полюби ближнього свого“ вище, аніж „Не перелюбствуй“. Ви можете не погодитися зі мною, але я переконаний, що коли вже перед доном Феліпе виникла така прикра необхідність вибирати між порушенням однієї з цих заповідей, то він, на відміну від свого батька, зробив не найгірший вибір.