Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 5)
Певно ж, брати були невдоволені. Проте суперечити синові короля не наважувались і лише кидали на Філіпа злостиві погляди.
Коли вони, підштовхувані списами вартових, забралися геть, і замкова брама за ними зачинилася, дон Альфонсо, весело всміхаючись, підійшов до Філіпа.
— Радий нашому знайомству, доне Феліпе, — сказав він.
Філіп з гідністю вклонився:
— Я весь до ваших послуг, доне Альфонсо. Матиму за честь, якщо ви погодитеся скористатись моєю скромною гостинністю.
— Мабуть, я так і вчиню, — з серйозною міною промовив кастильський принц, але очі його продовжували сміятися.
До них наблизився падре Антоніо. Він йшов повільно, з деяким зусиллям переставляючи ноги і шкандибаючи дужче, ніж звичайно, а ліву руку притискав до грудей і важко дихав від хвилювання, проте його обличчя виказувало глибоке полегшення.
— Хай благословить Бог вашу високість, — сказав він. — Якби не ви, ці дикуни затіяли б бійню. Саме Провидіння привело вас до нашого дому.
— Ну, якщо ви маєте мого батька за Провидіння, то так воно і є, — усміхнувся дон Альфонсо. — До речі, як раз перед появою цих блазнів нас запросили до столу. Сподіваюся, їжа ще не охолола.
Вечеря минула майже без розмов. Лише після того, як подали десерт, дон Альфонсо, попиваючи невеликими ковтками вино, хитрувато примружився і сказав:
— Бачу, ґрафе, ви весело проводите свій час. І часто потрапляєте в такі халепи?
Філіп зашарівся, мов дівчина.
— Та ні, — відповів він. — Це вперше.
— Либонь, тільки тому, що такі бовдури, як брати де Сан-Хуан, велика рідкість у цих Богом забутих краях. Якщо не помиляюся, скоро мине рік, як ви перебралися сюди з Сантандера. Вам тут іще не набридло?
Філіп спохмурнів і промовчав.
Тоді дон Альфонсо спробував підступитися до нього з іншого боку:
— І взагалі, я не розумію, як вам вдається керувати ґрафством із цієї глушини.
— А проте вдається, — трохи пожвавішав Філіп. — І вельми успішно. Нині справи в Кантабрії йдуть як ніколи добре. Можете самі переконатися. — Він повернувся до панотця, що мовчки слухав їхню розмову. — Доне Антоніо, який загальний прибуток ми отримали від ґрафства минулого року. Хоча б приблизно. І в скудо[6], будь ласка.
— Тридцять три тисячі вісімсот п’ятдесят один скудо і дев’ять сольдо, — відповів падре. — Передучора я переглядав звіти, тому пам’ятаю достеменно.
На обличчі дона Альфонсо з’явився вираз щирого подиву.
— Тридцять три тисячі скудо? — перепитав він. — Та цього бути не може! Мої особисті володіння, а вони майже вдвоє більші за Кантабрію, навіть у найкращі роки не давали такого прибутку. Щоправда, Астурія не самостійне ґрафство, як ваше, а лише удільне, і певна частина загального доходу вилучається королівською фіскальною службою, обминаючи мою скарбницю, але…
— Але саме такий мій прибуток за минулий рік, — самовдоволено прокоментував Філіп і знову звернувся до падре: — А бенефіції[7]?
— Бенефіції від єпископства Сантандерського, надані вашому прадідові, донові Естебану Кантабрійському, папою Іоаном XXIV у році 1398-ому, торік склали майже півтори тисячі скудо.
— Дякую. Тепер, яку частина цієї суми було витрачено на утримання замків, війська, чиновників та слуг, спорядження кораблів, розширення господарства… ну й на все інше?
— Жодного динару, монсеньйоре.
— Як це?
— Ви забули, що ще з позаминулого року у вашій скарбниці лишилося невитраченими понад п’ятнадцять тисяч скудо. З них сім я дав під проценти євреям Шимонові з Мадріда та Іцхакові з Більбао, а решта вісім тисяч пішли на сплату податків до королівської скарбниці і на поточні витрати. Два тижні тому надійшов перший внесок від згаданих мною лихварів. Ось на ці гроші ми зараз живемо.
— Таким чином, — промовив Філіп, з усмішкою дивлячись на дона Альфонсо, — активне сальдо моєї скарбниці перевищує тридцять п’ять тисяч скудо — ціла гора золота, яка лежить у моїх скринях у повній недоторканості… Е, ні, панотець хитає головою. Мабуть, знайшов ще кількох євреїв, щоб дати їм позику під грабіжницькі проценти… Ні?… Авжеж, згадав — прянощі. За підрахунками дона Антоніо, ці вкладення за два роки дадуть щонайменше півтораста тисяч чистого прибутку. Правда, це досить ризиковано, південний морський шлях до Індії ще мало досліджений і на ньому чигає багато небезпек, але в моєму розпорядженні є нові, добротні кораблі з досвідченими екіпажами й капітанами, що знають свою справу. Все-таки заманливо вкласти п’ятнадцять тисяч з тим, щоб за два роки отримати вдесятеро більше — і це за найскромнішими розрахунками. По-моєму, ризик цілком виправданий… Гм, я сказав щось смішне, доне Альфонсо?
Кастильський принц справді нишком посміхався, і це не пройшло повз Філіпову увагу.
— Перепрошую, — ніяково промовив дон Альфонсо. — Я просто подумав, що ви дуже спритно перевели нашу розмови зі своєї персони на господарські справи. Знаєте, доне Феліпе… До речі, мені здається, що ми занадто церемонні. Дев’ять років не така вже значна різниця у віці, аби завадити нам називати один одного кузенами.
Філіп усміхнувся йому у відповідь:
— Цілком згоден з вами, кузене. Зрештою, ми троюрідні брати. А як стверджує мій друг, ґраф Капсірський, троюрідні брати — все одно що рідні.
— Отже, домовилися, — задоволено промовив дон Альфонсо. — Відтепер ми просто кузени, без усіляких там „сеньйорів“ та „донів“. Далі, мій любий кузене Аквітанський, я просив би вас не вдавати, ніби ви не здогадуєтеся про справжню мету моїх відвідин. Мій батько вже тричі писав вам особисто, запрошуючи вас до Толедо. На першого листа ви відповіли, що ваша дружина чекає дитину, і ви збираєтеся приїхати після пологів. Наступні два запрошення ви відверто проіґнорували, посилаючись на буцімто поганий стан здоров’я. Не скажу, що це було чемно з вашого боку, тим більше що на той час у Толедо вже стало відомо про ваші походеньки.
Філіп збентежено потупився й нічого не відповів. А дон Альфонсо по короткій паузі продовжив:
— Їдучи до вас, я отримав від батька наказ будь-що витягти вас звідси й привезти з собою. Між іншим, превелебний Антоніо також вважає, що вам слід змінити обстановку.
Філіп спохмурнів.
— Далебі, кузене, я вельми зворушений такою турботою про мене з боку вашого батька. Проте…
— Ніяких заперечень я не приймаю, — категорично оголосив дон Альфонсо. — І не дозволю вам стати злочинцем.
— Злочинцем? — здивовано перепитав Філіп.
— Авжеж! У вашому віці, при вашому положенні, з вашим багатством скніти тут, у глушині, розважаючись із затурканими провінційними панночками, це справжнісінький злочин! Ви відхилили пропозицію короля Робера поселитися в Тулузі, де ваше місце як першого принца Ґаллії; що ж, я розумію, ви мали на це вагомі причини, не хотіли ставити свого дядька в незручне становище, погіршуючи його стосунки з вашим батьком. Проте у вас немає жодної підстави відмовлятися від переїзду в Толедо — адже ви ще й ґраф Кантабрійський, ґранд Кастилії, а отже, ви
Дон Альфонсо справді вмів умовляти, і за тиждень після цієї розмови шістнадцятирічний Філіп Аквітанський, ґраф Кантабрії та Андори, найменший син герцоґа й онук ґалльського короля, відбув разом зі своїм кастильським кузеном на південь — до столиці об’єднаного королівства Кастилії та Леону, Толедо.
Юнак, якому згодом судилося золотими літерами вписати своє ім’я на скрижалях історії, перегорнув наступну сторінку своєї бурхливої біоґрафії.
Розділ II
Хоча Філіп народився в заможній та знатній сім’ї, навіть надто заможній і достобіса знатній, його дитинство не було безхмарне, і змалку йому випало скуштувати гіркого трунку несправедливості.
Він був єдиною дитиною герцоґа від другого шлюбу з Ізабелою Ґалльською, дочкою короля Робера II; єдиним його дитям, народженим у коханні. Та поява на світ Божий третього сина не принесла радості в герцоґів дім — а лише горе та смуток. Герцоґиня була ще надто молода для материнства, щиро кажучи, вона сама була дитиною, слабкою та хворобливою, тож звістка про її вагітність дуже занепокоїла герцоґа, а головний придворний медик родини Аквітанських від самого початку був сповнений лихих передчуттів. І його передчуття, як виявилося згодом, цілком справдилися.
Ізабела все ж виносила дитя і в належний час народила сина — та це було все, на що її вистачило. Відразу після пологів вона померла і лише якимсь дивом не забрала з собою в могилу щойно народжене немовля. Його поспіхом охрестили, бо вважали, що він не затримається на цім світі, і без дозволу герцоґа назвали на батькову честь — Філіпом. Усупереч усім побоюванням і долі наперекір, малюк вижив і зростав, хоч і тендітним зовні, але навдивовижу міцним та здоровим хлопчаком.
Сталося так, що з перших же днів життя у Філіпа з’явився могутній і грізний ворог в особі його ж власного батька. Герцоґ так сильно кохав свою другу жінку, так сумував за нею, що люто зненавидів Філіпа, вважаючи його винуватцем смерті Ізабели, мало не її вбивцею. Попервах він навіть відмовлявся визнавати свого найменшого сина і просто навіснів при найменшій згадці про нього. Отак, у день свого народження Філіп втратив не лише матір, а й батька.