Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 4)
— Я тієї ж думки, доне Антоніо, — сказав дон Альфонсо, і не тільки з ввічливості: міркування панотця вельми припали йому до смаку. — Розпуста, якщо вона не породжена однією лише збоченістю натури, не варта суворого осуду, бо це найприродніший і найпоширеніший з людських прогріхів, а отже, ми маємо ставитися до неї з християнською поблажливістю й терпимістю, що їх навчав нас Господь наш Ісус.
Ледь помітна усмішка промайнула на обличчі панотця.
„Авжеж,“ — подумав він. — „Чув я, що вам, монсеньйоре, не загрожує успадкувати прізвисько вашого царственого батька.“
— До речі, — знов озвався дон Альфонсо. — Якщо це не таємниця, де зараз дон Феліпе?
Падре Антоніо кволо всміхнувся:
— Та яка вже там таємниця! Ясно де… Де ж йому ще бути.
Гість невимушено розсміявся. Дивлячись на веселе та жваве обличчя дона Альфонсо, слухаючи його життєрадісний сміх, панотець нарешті всміхнувся по-справжньому, навіть зморшки на його обличчі трохи розгладилися. В усякому разі, подумав він, у відомому на всю Європу своєю суровою мораллю королівському домі Кастилії та Леону у Філіпа з’явився один доброзичливець, якщо не союзник. І не хто-небудь, а сам наступник престолу!
А в цей самий час до замку наближалася доволі дивна процесія. Попереду скаженим чвалом мчав кінь з вершником, на якому з одягу були лише штани, черевики та недбало напнута, причому навиворіт, сорочка. Кроків за сто — сто п’ятдесят позаду його переслідував гурт з дев’яти молодих людей, віком від дванадцяти до тридцяти років, у повному бойовому обладункові, якість якого, проте, залишала бажати кращого. Немилосердно острожачи коней, вони грізно розмахували зброєю й кидали навздогін утікачеві погрози та прокльони, а часом пускали йому вслід стріли, які, на щастя, не влучали в ціль.
Наближаючись до мосту, переслідуваний гукнув:
— Педро, це я! Відчини!
Коли підкови застукотіли по дубових дошках підйомного мосту, брама з гучним скрипом почала відчинятися. Вкритий піною кінь чорною блискавкою промайнув повз старого воротаря, замалим не збивши його з ніг. Вершник, юнак років шістнадцяти, рвучко зупинив коня й негайно спішився.
— Опускай ґрати! — наказав він. — Хутко!
Та було вже запізно. Погоня увірвалася в двір, і старий Педро знову ледве встиг відсахнутися, щоб не потрапити під копита коней.
Тоді Філіп (а юнак у сорочці навиворіт був саме він) кинувся до найближчого вартового й вихопив з його піхов меч. Вартовий ніяк не відреаґував на вчинок свого пана і лише розгублено дивився на людей, що так нахабно увірвалися в замок правителя Кантабрії.
— Ну! — звернувся Філіп до своїх переслідувачів. — Хто перший? Тільки швидше вирішуйте, бо скоро мої люди зберуться.
Попередження було не зайвим: щойно вартовий на вежі (хлопець метикуватіший, аніж його товариш, у якого Філіп запозичив меча) дав сиґнал тривоги, увесь замок сповнився різноголосим гамором, тупотом ніг, бряжчанням сталі об сталь — воїни залоги та слуги поспіхом озброювалися.
— Мерзотник! — гнівно вигукнув старший з непроханих гостей. — Розпусник! Ти відповіси за все, байстрюче!
— Я чекаю, — спокійно промовив Філіп, дивлячись на ватажка з глибокою зневагою і презирством.
— Зараз, зараз, паскудо! — гарчав той. — Час відплати настав, хтива тварюко. Ти ще гірко пошкодуєш про той день, коли вперше побачив Терезу. Сучий ти син! Та я ж тебе…
— Сумніваюся, — незворушно відповів Філіп. — Боюсь, це вам доведеться пошкодувати про ту хвилину, коли вам спало на думку вистежувати мене. А з вами, Дієґо де Сан-Хуан, — звернувся він безпосередньо до старшого, — буде окрема розмова. Якщо ви гадаєте, що я подарую вам ваші образливі слова, то дуже помиляєтесь. Ми з вами ще поговоримо про це — але в інший час і в іншому місці. А тепер забирайтеся геть, бо за хвилину я накажу варті роззброїти вас і добряче відлупцювати батогами.
— Ми ще побачимо, хто кого відлупцює, — огризнувся Дієґо де Сан-Хуан. Засліплений люттю, він зовсім не зважав на те, що на подвір’ї вже зібралося близько трьох десятків озброєних людей, і ладен був кинутися в бій. Здавалося, от-от розпочнеться сутичка.
Аж це зненацька, у найкритичніший момент, пролунав владний голос:
— Хвилинку, панове! Вгамуйте свій запал. Що тут діється?
У світлі смолоскипів між супротивниками з’явився наш недавній знайомий, молодий вельможа. Схрестивши на грудях руки і гордовито відкинувши голову, він спрямував на Філіпових переслідувачів пронизливий погляд своїх темно-карих очей.
— Хай тобі чорт! — ще дужче розлютився Дієґо де Сан-Хуан. — А ти хто такий?
— Ви нечема, пане. Я Альфонсо Кастильський. Раджу взяти це до відома.
І поглядом, і поставою, і голосом він разюче відрізнявся від того дона Альфонсо, що допіру вів чемну, неквапну розмову з превелебним Антоніо.
Відповіддю на цю приголомшливу звістку було дев’ять майже одночасних стрибків з коней. Всі незвані гості поскидали капелюхи.
— Ваша високосте, — розгублено промимрив Дієґо де Сан-Хуан, чию нахабну самовпевненість мов корова язиком злизала в присутності старшого сина їхнього короля. — Ваша високосте, ми ж не знали…
— Вже знаєте. Хто ви такі?
— Я Дієґо де Сан-Хуан, а це мої брати — Хуан Антоніо де Сан-Хуан, Енріке де…
— Годі, цього досить. А тепер відповідайте: за яким таким правом ви вторглися до чужого замку? Тим більше, до замку свого сеньйора.
— Ваша високосте! Ми вимагаємо справедливості! — загорлав один із братів де Сан-Хуан. — Цей негідник знечестив наш дім, зганьбив нашу родину.
— Зганьбив, кажете? І як? — з усмішкою запитав наступник кастильського престолу, здогадуючись, утім, про що йдеться. — Розповідайте, що сталося, а я вирішуватиму, хто з вас правий, а хто винний. Врешті-решт, королівська влада для того й існує, щоб служити справедливості.
Дієґо де Сан-Хуан почав:
— Ми застали цього мерзотника…
— Е ні, стривайте, — урвав його звинувачувальну промову до Альфонсо. — Передусім, мерзотників тут немає… окрім вас, можливо, судячи з вашої поведінки. Якщо ви маєте на увазі свого сеньйора, дона Феліпе, то так і кажіть.
— Ваша високосте, — промовив присоромлений Дієґо. — Я вже давно підозрював, що цей… сеньйор дон Феліпе звів нашу сестру, а сьогодні ми вистежили його. Він був… був… — Старший брат запнувся.
— Де він був, по ньому видно. — Тон кастильського принца залишався суворим, а проте відчувалося, що його розважає комізм ситуації. — І що ж ви вимагаєте?
— Покарати безчесного розпусника, от що! — втрутився дванадцятирічний хлопчисько, найменший з братів.
— Он як? — Дон Альфонсо уважно поглянув на Філіпа.
„Гай, який красень!“ — подумав він. — „Не диво, що дівчата сохнуть за ним.“
Філіп дивився йому просто в очі — сміливо і навіть трохи зухвало.
„Якщо мені вдасться заманити його в Толедо, багато наших дам до самої могили згадуватимуть мене добрим словом,“ — вирішив дон Альфонсо; вочевидь, він непогано знав столичних жінок. — „Гм… А от від їхніх чоловіків подяки я не діждуся.“
— Отже, ви стверджуєте, — він знову повернувся до братів, — що дон Феліпе знечестив вашу сестру.
— Так, — відповів йому хор у дев’ять горлянок.
— І наш дім, — додав Дієґо.
— Про дім зараз не йдеться. Розберімося спершу з сестрою. Вона вам скаржилася на дона Феліпе?
Дієґо де Сан-Хуан здивовано вирячив очі.
— Що-що? — пробелькотів він.
— Чи скаржилась вона, повторюю, що дон Феліпе наглумився над нею?
Брати були вкрай спантеличені таким трактуванням їхнього звинувачення.
— Ні, ваша високосте, не скаржилася, — першим оговтався Дієґо. — Ви нас хибно зрозуміли. Він не глумився над нею… Цебто насправді він наглумився, але він не…
— Так що ж він, зрештою, зробив?
— Він… е-е… сестра сама… е-е…
— Ну!
— Тереза… тобто, наша сестра… вона добровільно… е-е…
— Годі мекати! — гримнув дон Альфонсо, ледве стримуючись, щоб не зареготати. — Ви хочете сказати, що вона з власної волі спала з ним?
— Так, ваша високосте. Але…
— Тоді я нічого не розумію, панове. — Дон Альфонсо скорчив кумедну ґримасу, що мала означати безмежний подив. — Які можуть бути претензії до дона Феліпе? Він поводився як справжній кабальєро, що за будь-яких обставин мусить догоджати дамі, виконувати кожну її забаганку.
Дієґо голосно застогнав, збагнувши нарешті, що ні про яке правосуддя мови бути не може. Королівська Феміда повернулася до нього спиною, а його родина, до всього іншого, стала об’єктом уїдливих жартів з боку першого принца Кастилії.
— Таж він спокусив її! — вигукнув найменший де Сан-Хуан, якому ще було невтямки, що над ним глузують. — Він знечестив нашу сестру, наївну, недосвідчену, довірливу…
— Гаразд, — як від настирливої мухи, відмахнувся від нього дон Альфонсо. — Я особисто займуся цим спокусником, — він кивнув убік Філіпа. — А ви їдьте розбирайтеся з сестрою. Схоже, на неї чекають не дуже приємні хвилини.
— Але…
— Ніяких „але“! Прошу звільнити замок, панове. Я вже сказав вам, що сам розберуся з доном Феліпе. Ви чимось невдоволені?