Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 2)

Вже чверть сторіччя правив Ґасконню та Каталонією герцоґ Філіп III Аквітанський, і всі ці роки в його володіннях панували мир та злагода. Він не був надміру честолюбним, цілком задовольнявся тим, що мав, і ніколи не зазіхав на чужі землі. Нещасливий в особистому житті, герцоґ увесь свій час, усю свою енерґію, всі свої сили віддавав державним справам. Він відзначався винятковою безкорисливістю й загостреним почуттям відповідальності перед людьми, Богом і, що найголовніше, перед власним сумлінням. За його врядування Ґасконь, Каталонія та Балеари процвітали, зростав добробут усіх його підданих, безжально викорінювалася злочинність, дедалі менше селян ішло в лісові розбійники — почасти тому, що це стало надто небезпечним заняттям, та здебільшого через те, що герцоґ нещадно боровся зі свавіллям місцевого чиновництва, не дозволяючи йому серед білого дня грабувати простий люд. Отож і не дивно, що ґасконці та каталонці, які полюбляли нагороджувати своїх правителів влучними прізвиськами, називали герцоґа Філіпа III Аквітанського Справедливим…

Найменший син герцоґа, також Філіп, але прозваний Красивим, Красунчиком за свою вроду і Коротуном — за зріст, сумно всміхнувся й прошепотів з гіркотою в голосі:

— Справедливий… Довго ж мені довелося чекати твоєї справедливості!

Філіп нарешті прийняв рішення, повернув свого коня і попрямував геть від Тараскона.

„Ні,“ — вирішив він. — „Перед батьком я з’явлюся при денному світлі, а не під покровом ночі. Хай він привселюдно скаже те, про що написав мені в листі. Нехай усі знають, що я не блудний син, який із каяттям повернувся до отчого дому, радше якраз навпаки… А зараз…“

Філіп приострожив коня, і той побіг швидше по широкій дорозі, що змією звивалася поміж пагорбами і зникала вдалині серед гір. Там, попереду, в двох годинах їзди звідси, розташувався замок Кастель-Ф’єро, родове гніздо ґрафів Капсірських, господарем якого був кращий друг дитинства Філіпа і його ровесник Ернан де Шатоф’єр.

Розділ I

Весняний ліс купався в останніх променях вечірнього сонця. Налетів свіжий вітер, зашумів у кронах дерев, повіяло приємною прохолодою — особливо приємною після такого спекотного дня. Всі лісові мешканці пожвавішали, підбадьорилися, на повен голос заспівали пташки, проводжаючи вмирущий день, і лише самотній вершник, що очевидячки заблукав у лісі, нітрохи не радів цій ласкавій вечірній порі. Відпустивши поводи коня, він роздратовано роззирався довкола, а на його обличчі застиг вираз досади, розгубленості й безпорадності. Настання вечора передусім означало для нього, що наближається ніч. А перспектива заночувати десь під деревом зовсім не надихала молодого шляхетного вельможу — навіть дуже шляхетного, судячи із вбрання та зовнішності. Мабуть, його не вабила романтика мандрівного лицарства.

„Іншого такого дурня, як я, треба ще пошукати,“ — картався він із самокритичністю, яку дозволяв собі лише подумки, і то зрідка. — „Коли вже припекло їхати лісом, то взяв би принаймні провідника. Але ж ні, віслюк упертий! Уявив себе видатним слідопитом… Тепер уже не замок дона Феліпе[3], а бодай якусь хатину знайти, де можна більш-менш пристойно повечеряти й улаштуватися на нічліг.“

Вельможа років двадцяти п’яти скрушно похитав головою. Е, та що й казати! Їхав би по дорозі, горя б не знав. А так, знайшовся один бовдур, що порадив податися навпростець, мовляв, ближче буде, інший бовдур (цебто він сам) дослухався дурної поради, а ще півтори дюжини бовдурів, що складали його почет, зовсім стратили розум на видок красеня-оленя і влаштували на нього імпровізовану облаву. І, як наслідок, вони загубилися… В кожнім разі, вельможа переконував себе, що загубилися саме дворяни з його почту, а не він. Таке трактування подій дозволяло йому зберегти бодай краплю поваги до себе. Одначе при дворі не стануть розбиратися, хто кого загубив, усім перепаде на горіхи. І що найприкріше, сміятимуться не в очі, а нишком, поза спиною. Отакі справи. Кепські справи…

„Ох, і задам я їм прочухана!“ — подумав вельможа, маючи на оці чи то своїх недбалих супутників, чи дотепників-придворних, а може, і тих і інших. — „І неодмінно відріжу язика тому горе-порадникові. Щоб нікому не показував дорогу, як мені показав…“

Ця думка на певний час утішила молодого вельможу — та ненадовго. Він був від природи незлопам’ятним і чудово знав про цю свою ваду, тому побоювався, що вищезгаданому горе-порадникові вдасться уникнути справедливого покарання.

„І дон Феліпе гарний овоч,“ — знайшов ще одного винуватця своїх бід вельможа. — „Жив би собі в Сантандері, у своїх столиці, та де ж пак! Заманулося йому сховатися в цій глушині, в цій…“

Раптом вершник насторожився і притримав коня. Його чутливі вуха мисливця вловили тріск сухих гілок, що долинав здаля і поступово гучнішав, наближаючись. Так упевнено й безбоязно могла пересуватися лісом лише людина… або ж ведмідь — однак вельможа намагався не думати про таку можливість, цілком слушно вважаючи, що сьогодні його й так спіткало багацько прикрощів. Він не помилився в своїх оптимістичних сподіваннях: незабаром між стовбурами дерев забовваніла людська постать.

— Агов! — голосно вигукнув вершник. — Хто там?

У відповідь пролунав короткий собачий гавкіт. Людина трохи змінила напрям, прискорила ходу і невдовзі наблизилася до вельможі. Це був селянин років тридцяти п’яти, дужий здоровань, зодягнений у бувалу в бувальцях потерту шкіряну куртку, штани з грубої тканини та високі мисливські чоботи. З його грізною статурою різко контрастувала навдивовижу добродушна фізіономія і прямий, відвертий, хоч і трохи шельмуватий погляд маленьких чорних очей. За правим плечем селянина виднівся сагайдак з луком та стрілами, а через ліве плече було перекинуто широкий пасок мисливської торби, що важко билася об його стегно. Поруч нього біг чудовий хорт, гідний королівської псарні. Вельми полюбляючи полювання і добре розуміючись на мисливських собаках, молодий вельможа щиро пошкодував, що цей пес не належить йому, і відчув мимовільну заздрість до його господаря.

А тим часом селянин зупинився за два кроки від вельможі, скинув капелюха і шанобливо, але без тіні улесливості, вклонився.

— Ваша милість кликали мене? — ввічливо спитався він.

— Атож, чоловіче, тебе, — з удаваною недбалістю відповів вершник. Відтак знову поглянув на хорта і, не втримавшись, захоплено додав: — Гарний пес у тебе!

— Гарний, — погодився селянин. — Та не мій, а мого пана.

— Гарного пса має твій пан, — сказав вельможа почасти тому, що справді так думав, а ще й тому, що раптом розгубився. Йому дуже не хотілося виказувати перед холопом свою безпорадність, зізнаючись у тому, що заблукав.

Проте селянин ніби прочитав його думки.

— Ваша милість, мабуть, заблукали, — напівзапитливо, напівствердно промовив він.

— Звідки ти взяв? — насупився молодий вельможа, видимо зніяковівши. — Зовсім ні!

Селянин байдуже знизав плечима: ну, раз так хочете, воля ваша.

— А ти куди прямуєш, чоловіче? — після незручної паузи запитав вельможа.

— Повертаюся до замку мого пана, — відповів селянин, почісуючи за вухом хорта, який дивився на нього лагідними та відданими очима. — Ось настріляв дичини й повертаюся. Мій пан вечеряє пізно. — На ці слова він чомусь усміхнувся. — Дуже пізно. А полюбляє, щоб усе було свіже.

— І що ж це за птах такий, твій пан? — поцікавився вершник.

Селянин осудливо похитав головою:

— Ніякий він не птах, добродію. До відома вашої милості, я маю честь служити донові Феліпе, володареві цього краю. І якщо він птах, то не простий — орел!

— То ти служиш у ґрафа Кантабрійського?

— Атож, пане, у його високості, — відповів селянин, окремо наголосивши на титулі свого пана.

Вельможа зрадів: оце пощастило!

— Чудово! — задоволено і з явним полегшенням промовив він. — Просто чудово. Нам, виявляється, по дорозі. Я також їду до дона Феліпе.

— Он як, — чемно сказав селянин. — Сеньйор дон Феліпе дуже зрадіє такому гостеві, як ваша милість.

— Та вже ж, сподіваюся, — відповів вельможа й спішився. — Якщо хочеш, можеш почепити торбу на луку сідла, — запропонував він. — Бачу, ти добре пополював.

— То ваша милість збираєтеся йти пішки? — запитав селянин.

— Так, — кивнув вельможа, — ми підемо разом. — Він трохи повагався, а потім додав: — І взагалі, даремно ти бродиш сам-самісінький у лісі. Так, чого доброго, наскочиш на розбійників, і тоді твій господар залишиться без свіжої дичини на вечерю.

Селянин нишком осміхнувся: неважко було розгадати наївну хитрість цього погордливого пана.

— Але ж, ваша милосте, дорога до замку неблизька. Краще вам поїхати вперед, а то поки ми дійдемо…

— Сам знаю, що далеко, — трохи роздратовано урвав його вельможа. — Та я весь день провів у сідлі і тепер волію розім’яти ноги.

— Воля ваша, пане, — сказав Філіпів слуга, прилаштовуючи до сідла свою торбу. — Мені що з того.

І вони пішли.

— А як тебе звати, чоловіче? — запитав вельможа.

— Ґоше, до відома вашої милості.

— Ґоше? Дивне ім’я. Ти звідки?

— Тутешній я, пане, тутешній. То їхня високість дали мені це ім’я. Сказали що попереднє їм з біса важко вимовляти.

— Еге ж. Судячи з акценту, ти баск.

— Ваша милість угадали.

— І ти погодився змінити ім’я?

— Погодився, пане, радо погодився. Адже сеньйор дон Феліпе звільнив мене, і тепер я служу йому як вільна людина.