Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 108)
Тибальд випустив Марґариту з обіймів і знесилено поклав голову на подушку поруч з її головою.
— Ти серйозно, люба?
— Такими речами я не жартую. Я згодна стати твоєю дружиною.
Кілька довгих, як вічність, секунд вони мовчали. Нарешті Тибальд промовив:
— Ти кажеш це таким тоном, ніби збираєшся поховати себе живцем.
— Можливо, так воно і є, — відчужено відповіла Марґарита. — Цілком імовірно… Певна річ, ти можеш відмовитися від цього шлюбу, зробити шляхетний жест — поступитися мною Рікардові…
Тибальд підвівся і міцно схопив її за плечі.
— Ні, ні і ні! Я нікому тобою не поступлюся. Я не такий шляхетний, як ти думаєш. Я справжній еґоїст і себелюб… і ще тебелюб. Я люблю тебе і зроблю тебе щасливою. Я так люблю тебе, що мого кохання вистачить на нас двох з надлишком. Обіцяю, що ти ніколи не пошкодуєш про свій вибір.
— Хотілося б сподіватися, — мляво промовила принцеса. — Дуже хотілося б… Скажи мені, Тибальде, та твоя „Пісня про Марґариту“…
— Так?
— Вона така гарна, така чарівна… Але я жодного разу не чула, щоб її співали менестрелі. Чому?
Він відпустив плечі Марґарити, взяв її за підборіддя і ласкаво вгледівся в синю безодню її великих очей.
— Невже ти так і не зрозуміла, рідна, що її я написав лише для тебе? Для тебе однієї…
Розділ LII
Філіп розплющив очі і, очманіло втупившись у полум’я свічки, що горіла на тумбі біля ліжка, мляво роздумував, спав він чи лише задрімав, а коли й спав, то як довго. Знанацька по його спині пробіг холодок: адже в такому разі все, що сталося вдень, могло просто наснитись йому. Пойнятий тривогою, він швидко перекинувся на інший бік і відразу ж полегшено зітхнув. Моторошний холодок зник, і його заступила приємна теплінь у грудях та глибока, спокійна радість. Ні, це йому не наснилося!
Поруч у ліжку лежала Бланка. Вона була цілком гола і навіть не вкрита ковдрою. Її розпущене волосся блищало від вологи, а шкіра пахла запашним милом. Широкий ворсяний рушник лежав зім’ятий у неї в ногах.
„Геть виснажилася, бідолаха,“ — ніжно всміхнувся Філіп. — „Люба, рідна, кохана…“
Їхня перша близькість була схожа на зґвалтування за взаємною згодою. Щойно опинившись у Бланчиних покоях, вони стрімголов кинулися в спальню, на ходу зриваючи з себе одяг. Вони наче хотіли за один раз надолужити все згаяне ними, вдосталь накохатися за ті п’ять років, протягом яких вони були знайомі, несамовито рвалися в обійми одно одного, але так і залишалися просто добрими друзями. Вони прагнули вилити одно на одного всю ніжність, всю пристрасть, весь запал — усе, що накопичувалося в них день за днем, місяць за місяцем, рік за роком у трепетному очікуванні того моменту, коли з іскорок симпатії, що засяяли в їхніх очах при першій же зустрічі, коли з тремтливих вогників душевної прихильності, що згодом запалали в їхніх серцях, коли, нарешті, з жару фізичного потягу, що пронизував їхні тіла сотнями, а потім і тисячами розжарених голок, спалахнуло всеохопне полум’я кохання…
Обережно, щоб не розбудити Бланку, Філіп сів у ліжку, взяв її вологий рушник і занурився в нього лицем, задихаючись від щастя, що переповнювало всю його істоту. На очі йому навернулися сльози, він ладен був впасти навколішки і заплакати від розчулення. Йому відчайдушно хотілося гепнутися на підлогу, несамовито лупцювати кулаками пухнастий килим і битися, битися головою об стінку… Втім, останнє бажання Філіп відразу притлумив — передусім з тих міркувань, що коли Бланка раптом прокинеться і побачить, як він голий стоїть карачки і буцає головою стіну, то диви ще подумає, що він з’їхав з глузду.
Нарешті Філіп встав з ліжка і перекинув через шию рушник. Після кількох марних спроб вступити в мініатюрні Бланчині капці, він махнув на все рукою і босоніж подався до дверей.
Вийшовши із спальні, Філіп мало не зіштовхнувся з Коломбою, Бланчиною покоївкою. Від несподіванки дівчина тихо скрикнула, потім зміряла його з голови до п’ят оцінливим поглядом, і її губи розтягнулися в хтивій усмішці.
— Не спокушайся, крихітко, — сказав він, погладивши її смагляву щічку. — На служниць я не зазіхаю. Навіть на таких гарненьких, як ти. Тепла вода ще є?
— І да, і нє, монсіньйоре.
— Ба! Як це розуміти?
— Пані недавно милась, так шо в лохані вода єще не остила. Но када вам нада буде гаряча вода, прийдеца…
— Ні, не треба. Я обійдуся й тією, що є. А поки піди на кухню і накажи слугам принести нам вечерю.
— Я тока оттудова, монсіньйоре. Пані мене туда посилала і скоро ужин прибудеть.
Філіп пирхнув.
— А ти откудова така взялась? — спитав він, наслідуючи її кумедну говірку.
— В яком понятії, монсіньйоре?
— Звідки ти родом, питаю.
— А-а, от оно шо! С Корсіки я, монсіньйоре.
— Так я й подумав. Говори до мене корсіканською, так я тебе легше зрозумію… А власне, нам нема чого довго розпатякувати. От що зробимо, крихітко. Коли
— Здається, ніхто, — відповіла покоївка вже корсіканською. — Принаймні, я не чула, щоб вас питали. А що?
— Ти знаєш, де мої покої?
— Так, монсіньйоре, знаю. А що?
— Коли подаси нам вечерю, негайно йди туди…
— А навіщо?
— Не перебивай. Залишишся там на ніч, і коли мене шукатимуть панове де Шатоф’єр, де Біґор чи д’Альбре, але тільки вони…
— А якщо хтось інший, але за їхнім дорученням?
— Теж годиться. Так от, лише їм або тому, хто прийде за їхнім дорученням, ти скажеш, де я.
— Цебто у пані?
— Атож. І неодмінно попередиш, що коли справа не нагальна і може зачекати до ранку, нехай мене не турбують. Зрозуміло?
— Так, монсіньйоре, я все розумію. Тільки в разі крайньої необхідності.
— Ти дуже кмітлива дівчина, — похвалив її Філіп. — От чорт! І така гарненька, що, мабуть, я тебе поцілую… Але в щічку.
Філіп легенько цмокнув її в щоку, взяв у неї запалену свічку і пройшов до сусідньої кімнати, що слугувала за мильню. Посеред кімнати стояли досить великі дерев’яні ночви, наполовину заповнені теплою мильною водою. Поклавши рушник на довгу лаву і поставивши там же свічку, Філіп швидко забрався в ночви і по груди занурився у воду. На одну лише думку про те, що ця сама вода недавно пестила Бланчине тіло, його охопила солодка знемога. Він у блаженстві відкинув голову й заплющив очі.
Перед внутрішнім поглядом Філіпа зі стрімкістю блискавки промайнули всі п’ять років його життя в Толедо, починаючи з того моменту, як на першому прийомі у Фернандо IV він побачив тендітну одинадцятирічну дівчинку, що лише тиждень тому стала дівчиною, і через те розгублену, збентежену і навіть пригнічену новими, незвичними для неї відчуттями. Всупереч суворим правилам придворного етикету, вона горнулася до свого брата Альфонсо, шукаючи в нього підтримки і розради. Спочатку Філіп поглянув на неї зі звичайною цікавістю — як-не-як, вона була його троюрідна сестра. А потім, коли їхні погляди зустрілися…
Втім, тоді він ще нічого не відчув. Але саме з того моменту, саме тієї миті його перша кохана і його єдина любов остаточно й безповоротно перетворилася на тінь минулого. Філіпове серце стало вільним для нового кохання, проте біль і гіркота втрати ще були свіжі в його пам’яті, і за ці п’ять років жодна жінка не змогла стати для нього тим, ким була Луїза, — і не тому, що всі вони не могли зрівнятися з нею, як він намагався переконати сам себе. Насправді ж Філіп панічно боявся знову втратити кохану людину, і тому боявся покохати по-справжньому. Він зберігав у своїй пам’яті Луїзин образ, прикриваючи ним, як щитом, своє серце, що дозволяло йому захоплюватися жінками, закохуватися в них, кохатися з ними, не люблячи їх усім своїм єством. Він навіть не помічав, як цей образ потроху змінював свої обриси: ясно-каштанове волосся поступово темніло, фігура ставала тендітнішою, очі — жвавіші, розум — гостріший, манери — більш владними і хлоп’ячими. І ось, одного чудового дня Філіп пильніше вдивився в образ своєї коханої і раптом зрозумів, що вона жива, що вона поруч нього. Він усвідомив, яку пустку носив у своїй душі всі ці роки, лише коли її цілком заповнила інша жінка, і він захлинався сльозами, востаннє оплакуючи давно вмерлу Луїзу і радіючи народженню нового кохання…
Вийшовши з мильні, Філіп виявив, що двері спальні трохи прочинені і звідти чується жваве базікання. Він миттю обгорнув рушник навколо стегон, навшпиньки підкрався до дверей і прислухався. У спальні розмовляли двоє дівчат. Переважно говорила гостя, але торохтіла вона так швидко і з таким запалом, що Філіп геть нічого не розібрав, за винятком того, що розмова між ними велася кастильською і предметом обговорення був він сам.
На якусь мить, після Бланчиного „так“, мовленого в явному збентеженні, за дверима запала тиша, яка потім вибухнула дзвінким, життєрадісним і дуже заразливим сміхом Гелени Іверо.
— Ах ти ж мала пустунко!… Ні, подумати тільки! Ти… ти…
Філіп тактовно постукав в двері, на додаток голосно прокашлявся і ввійшов до спальні.
— Добрий вечір, принцеси. Як справи?
Дівчата сиділи обійнявшись на краю ліжка. Гелена була одягнена у вечірню сукню темно-синього кольору, Бланка — в рожевий мереживний халат. Перед ними стояв невисокий столик, рясно заставлений усілякими наїдками та напоями.
— Рада вас бачити, кузене, — з приязною усмішкою промовила ґрафівна. — Особливо в такому вигляді. І між іншим, ваше звернення „принцеси“ в даній ситуації недоречне.