Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 107)
— У якій казці?
— Та оце щойно на думку. Згадав одну слов’янську казку…
— Слов’янську?! Ти знаєш слов’янські казки?
— Знаю. А що?
— І багато?
— Геть мало. Не більше дюжини.
— Ти просто чудо! — промовила Марґарита, дивлячись на нього з якимсь дитячим захопленням. — Я жодної німецької гаразд не пам’ятаю — а ти знаєш цілу дюжину слов’янських! А які вони, ці казки?
— Казки, як казки. Трохи химерні, незвичні для нас, та загалом…
— А та, що спала тобі на думку, про що вона? І чому, власне, ти її згадав?
— Ну… Краще я коротко перекажу її зміст. Тоді ти сама все зрозумієш. Згодна?
— Певна річ. Я страшенно люблю казки. До десяти років я вимагала від годівниці, щоб вона розповідала мені їх на ніч — і щоразу нові… Гаразд, розкажи мені свою слов’янську казку, перед тим як… як ми ляжемо в ліжечко.
— Отже, — почав Тибальд. — Жив-був на світі король, і було в нього три сини…
— Фе! — скривилася Марґарита. — Старе, як світ.
— Старе, як казка, — уточнив Тибальд. — Мені продовжувати?
— Авжеж, звісно!
— Так от, двоє старших принців для нас особливого інтересу не становлять, але найменший, на ім’я Hansnarr[46]…
— Ха! — перебила його принцеса. — Слов’янська мова така схожа на німецьку?
— Не думаю. Просто цю казку мені розповів один німець, який почув її від якогось мандрівного слов’янського ченця. Він називав найменшого сина короля Hansnarr…
— Чернець так називав?
— Ні, німець. Він говорив мені, як звучить це ім’я в оригіналі, але, каюсь, я забув. Тому нехай буде Hansnarr.
— Ні в якому разі, — заперечила Марґарита. — Ти ж не німець. Називай меншого принца… ну, скажімо, Жоанчик Бовдур. — Вона хихотнула. — Але ж дурне в нього ім’я!
— А в тій казці він і є дурень.
— Гм… Ніхто з відомих мені дурнів не погодився б носити дурне ім’я.
— Не блазнюй, Марґарито! Твого ж батька називають Александром Мудрим, не питаючи в нього дозволу.
— Ага! Тепер зрозуміло. Виходить, Жоанчик став Бовдуром таким же чином, як мій батько Мудрим?
— Загалом так.
— Усе! Я второпала. Можеш продовжувати.
— Так от. Коли принци підросли і стали юнаками, король, їхній батько, вирішив, що надійшов час їм одружитися. Дав він кожному по стрілі…
— Ось! — з удаваним пафосом вигукнула Марґарита. — Ось вони, стріли!
— До чого я й веду, — сказав Тибальд. — Слухай далі, отут і починається зав’язка. Цей король дав своїм синам стріли і звелів їм вийти в чисте поле й вистрілити в різні боки.
— Навіщо?
— Щоб вони знайшли собі наречених.
— Невже він думав, що коли принци бебехнуть стрілами в небо, то звідти їм зваляться наречені?
— Аж ніяк. Королівська воля була така: нехай кожен принц пустить навмання стрілу, і дівчина красна, що підбере її, стане його дружиною.
— Треба ж такий король був! — прокоментувала Марґарита. — І звали його, либонь, Якийсь-там Йолоп. Сини, дізнавшись про його рішення, напевно, подуріли від щастя… Ха! А коли стрілу підбере не дівчина красна, а якийсь чолов’яга дебелий?
Тибальд зітхнув.
— Жодну із стріл чоловік не підібрав. Старшому синові дісталася ґрафівна, середульшому — купецька дочка, а найменшому — жаба.
— Тьху! Так я і знала, що нічого путнього з цієї королівської витівки не вийде. Треба сказати, королю ще дуже пощастило, адже всі три стріли могли потрапити до жаб, кіз або овець… І що ж робив той третій, Жоанчик?
— Батько примусив його одружитися з жабою.
— Пречиста Діва Памплонська! Яке самодурство, яка витончена жорстокість! Мало того, що він Бовдур, то йому ще й жабу за жінку підсунули.
— Словом, обвінчались вони… — з останніх сил повів далі Тибальд.
— Хто?
— Жоанчик з жабою.
— Побий мене грім! Як міг грецький патріарх допустити таке святотатство?
Тибальд голосно застогнав:
— Господи Ісусе! Я цього не витримаю!
— Чого?
— Твоїх дурних коментарів.
— Але ж і казка дурна. Я ніяк не збагну, в чому її сенс.
— Та в тому, що принцеса виявилася сущою жабою… То пак, жаба виявилася найсправжнісінькою принцесою.
— На що ти натякаєш? — грізно запитала Марґарита.
— Ні на що! Ні на що я не натякаю! — закричав Тибальд і перекинув її навзнак. — Просто жаба, з якою одружився Бовдур, була зовсім не жабою, а зачарованою красунею-принцесою. У кінці казки Жоанчик звільнив її від лихих чарів, і зажили вони щасливо, стали народжувати дітей…
— До чого ти все це ведеш?
Тибальд жадібно поцілував Марґариту в губи.
— А до того, що я не Бовдур. Я не виходив у чисте поле і не пускав стрілу навмання. Але я врятував від розбійників пришелепуватого Ґотьє і дав йому арбалета, з якого він згодом вистрілив просто у вікно королівського кабінету, чим перешкодив своєму батькові віддати тебе заміж — подейкують, що за Красунчика. Філіп Аквітанський, звісно, не лихий чаклун, та мені все одно, лихий він чи добрий, це неістотно. Головне, що я, саме я, опосередковано через Ґотьє, врятував тебе від цього шлюбу.
— Звільнив від лихи чарів, — задумливо додала Марґарита і раптом здригнулася всім тілом. — Боже милостивий! Боже… Як мені тоді пощастило! — Вона ривком притислася до Тибальда. — Яке щастя, що я не вийшла за Красунчика!… І все ти, ти! По суті, це ти врятував мене від нього.
— Ти дуже боїшся його? — запитав Тибальд, украй вражений її запалом. — Чому?
— Він страшна людина… Ні, взагалі він гарна людина — та лише як друг. А якби я стала його дружиною… Бр!… Краще забудьмо про нього.
— Гаразд, забудьмо. Продовжимо розмову про нас.
— А нам немає про що розмовляти, Тибальде, — сумно промовила Марґарита. — Я вже все вирішила.
Тибальдове серце тьохнуло. З тремтінням у голосі він запитав:
— І який буде твій вирок?
— Твоя дурна казка переконала мене. Я скорюся своїй долі.
— Цебто…
— Незабаром ми одружимося. Сподіваюся, ти готовий до весілля?