Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 109)

— Справді? — сказав Філіп, сівши на ослінчик навпроти Бланки з Геленою і беручись до їжі. — А як же мені належить звертатися?

— Як чоловікові, що ввійшов до спальні дами з одним лише рушником на стегнах. Приблизно так: „Добривечір, кузино. Який сюрприз, що ви тут!“ — це до мене. А потім: „Бланко, сонечко, як ся маєш? Сподіваюся, з тобою все гаразд? Як спалося? Кузина не заперечуватиме, якщо я зараз же тебе поцілую?“

Філіп розсміявся. Він щиро симпатизував Гелені і не втомлювався захоплюватись її невичерпним життєлюбством. Він від усієї душі сподівався, що ця жага до життя допоможе їй гідно прийняти жорстокий удар долі, що звалиться на неї вже завтра, коли стане відомо, що її єдиний брат, людина, яку вона любить швидше як чоловіка, ніж як брата, виявився божевільним злочинцем.

— Боюся, нас розкусили, Бланко, — промовив Філіп, усе ще сміючись, але в сміхові його бринів смуток, навіяний згадкою про Рікарда. — Мушу покаятися, кузино: недавно ми вчинили гріх перелюбства. Нехай простить нас Господь! — І він лицемірно закотив догори очі.

— Отож-то я й чула, як ви пхикали в мильні. Мабуть, вимолювали у Всевишнього прощення. — Гелена хитро всміхнулася. — А Бланка, за відсутності падре Естебана, сповідувалася мені.

— Га? — Філіп запитливо поглянув на Бланку. — Сповідувалася?

— Ну, не зовсім сповідувалася, — трохи збентежено відповіла вона. — Просто я розповідала кузині про…

— Про все, що було між вами, — підхопила Гелена. — Починаючи з того моменту, як підступна Марґарита залишила вас сам на сам з підв’язками.

Філіп мало не вдавився шматком м’яса, насилу проковтнув його і закашлявся.

— Ви шоковані, кузене? — спиталася ґрафівна. — Чому?

— Ну… Правду кажучи, я не чекав, що Бланка буде така відверта з вами.

— А проте, зі мною вона відверта. Лише зі мною, і лише віч-на-віч.

— Гелена моя найкраща подруга, — вставила Бланка. — Вона в усьому розуміє мене, а я — її.

— А як же Марґарита?

— Марґариту я теж люблю, але… Ми з нею надто різні.

— Саме так, — сказала Гелена. — Часто-густо Марґарита хибно розуміє її, бо дивиться на життя зовсім інакше. Природно, це не сприяє відвертості — тим більше з боку такої сором’язливої особи, як наша Бланка.

— Ну, а ви, кузино? Особисто я не ризикну назвати вас сором’язливою. Скромною, порядною — так. Але не сором’язливою.

Гелена вдячно всміхнулася.

— Ви безбожно лестите мені, кузене; це про скромність. А що стосується нас з Бланкою, то, попри всю нашу несхожість, ми чудово ладнаємо. Вона розуміє мене, я розумію її, і в певному сенсі я знаю про неї більше, ніж вона — сама про себе.

— Та невже? — здивувалася Бланка.

— Авжеж! Не даремно кажуть, що часом на віддалі видніше. Свіжий погляд на речі помічає те, на що ті, хто зжився з ними, не звертають уваги внаслідок багаторічної звички. Наприклад, ще до вашого приїзду, кузене, у мене не було жодних сумнівів, що ви з Бланкою… — Гелена глузливо покосилася на неї. — Інакше кажучи, я передбачала це і знала, що рано чи пізно…

— Припини, кузино! — ображено вигукнула Бланка.

— Е, ні, любонько, — лагідно заперечив Філіп. — Це дуже цікаво. І я не бачу причин соромитися, якщо ви з Геленою справді такі близькі подруги. Прошу вас, кузино, продовжуйте.

— А тут, власне, й продовжувати нічого. Тільки й те, що одного разу Бланка сама призналася мені, що вона без тями закохана в вас і прагне… е-е… зійтися з вами ближче.

— Я цього не казала! — запротестувати Бланка.

— Такими словами, ні, — погодилася Гелена. — Але пригадай, дорогенька, що ти розповідала про себе й кузена Філіпа тієї ночі, коли ми закохалися одна в одну.

Вдруге за останні кілька хвилин Філіп мало не подавився — тепер вже яблуком.

— Га?!! — приголомшено промовив він, витріщивши очі. — Я щось не недочув?

— І знову ви шоковані! — весело розсміялася ґрафівна. — Ні, ні, це зовсім не те, про що ви подумали. Аж ніяк! Просто одного разу нам з Бланкою обом не спалося, от ми й пробазікали всеньку ніч до самого рання, ділячись своїми секретами… Отоді ми, власне, й здружилися по-справжньому. А Марґарита нафантазувала собі казна-що. Мовляв, ми враз спалахнули одна до одної найніжнішим коханням — так це й причепилося до язика. Насправді ж Марґарита просто ревнує Бланку і знай доймає нас: „Як вам не соромно, кузини! Стидовисько яке!“ І інше в тому ж дусі… — Гелена обурено пирхнула. — Хто б це казав! Сама вона, коли в неї немає хлопців, тягне до себе в ліжко фрейлін, а чого тільки варті її фіглі-міглі з кузиною Анною. Це взагалі бозна-що… — Ґрафівна розгублено замовкла. — Ой, пробачте, друзі! Щось я занадто розговорилася. Я взагалі страшенна базіка. Дайте мені тільки привід, і я вас до смерті заговорю. Боюся, кузене, ви глибоко помиляєтеся щодо моєї скромності… Ну, гаразд. Я прийшла сюди не для того, щоб набридати вам своїм пустим балачками…

— Що ви, принцесо!…

— Ой, припиніть, принце! — відмахнулася Гелена. — Я дуже не люблю лицемірства, хай навіть з ввічливості. Я чудово розумію, що зараз ви хочете залишитися сам на сам з Бланкою, і вона хоче того ж. Тому я не зловживатиму вашою увагою, лише виконаю доручення кузини Араґонської і негайно піду.

— Йдеться про Ізабелу? — уточнив Філіп, мимоволі червоніючи під ревнивим поглядом Бланки.

Гелена знов усміхнулася, але цього разу в її усмішці не було ні веселощів, ні іронії, ні лукавства — один лише сум.

— Схоже, що в нашій милій королівській компанії назріває гучний скандал, — із серйозним виглядом промовила вона, підібрала край своєї сукні і видобула з пришитої до нижньої спідниці накладної кишені складений у кілька разів аркуш паперу. — Це лист до вас, кузене. Як бачите, він не запечатаний, і я не стану стверджувати, що не читала його.

Трохи збентежений Філіп розгорнув листа, написаного дрібним, квапливим почерком, і пробіг швидким поглядом його нерівні рядки, що місцями мало не налізали один на одного.

— Carajo[47]! — спересердя вилаявся він, такий приголомшений, що навіть не завважив, як покоробило від цього обох дівчат. — Чорти лисі! Пресвята Богородице, спаси нас і помилуй…

Відвівши таким чином душу, Філіп уважно перечитав від самого початку:

Коли кузина Гелена вручить тобі цю прощальну записку, яку я не наважуюся назвати листом, я буду вже далеко звідси, і ми з тобою більше ніколи не побачимося. Навряд чи я зможу переконливо пояснити тобі причини мого вчинку, та й не збираюся робити цього. Можливо, ти скажеш, що я збожеволіла, та як на мене, краще таке безумство, ніж те життя, на яке прирікає мене шлюб з цим чудовиськом — моїм чоловіком. Сама ж я не вважаю себе божевільною, навпаки — я врешті прозріла і зрозуміла, що не зможу більше жити так, як жила раніше, я зрозуміла, в якому пеклі я провела останні шість років, і я не хочу туди повертатися.

Після того, як ти пішов від мене, я всю ніч не стулила очей. Я була безмірно щаслива і глибоко нещасна. Я відчувала себе очищеною від усієї скверни, що накопичилась у мені за цей час, і разом з тим я усвідомлювала, що після всього того світлого і прекрасного, що сталося між нами, я радше помру, ніж дозволю чоловікові знову споганити мене, я уб’ю себе раніше, ніж ця бридка жаба знову торкнеться до мене своїми огидними лапами. Я була у відчаї, я не знала, що мені робити, я ладна була накласти на себе руки — і зовсім не страх перед гнівом Всевишнього втримав мене від цього вчинку. Я хочу жити, хочу любити, але ще більше (і це я зрозуміла завдяки тобі) я хочу бути коханою. Ти любив мене лиш півтори години — але яке я пізнала блаженство! Ти розбудив мене від страшного сну, ти примусив мене прозріти, і тепер я знаю, чого хочу. Я хочу, щоб мене любили — адже це так прекрасно, коли тебе люблять! Я до кінця своїх днів буду вдячна тобі за цей урок. Хай благословить тебе Господь, Філіпе, і подарує тобі довгі роки щасливого життя.

У мене є друг, вірний друг, який любить мене і готовий ради мене на все, — і ти знаєш, хто він. Ще тиждень тому він пропонував мені втекти разом з ним. Сьогодні на світанку я прийняла його пропозицію, але з умовою, що ми втікаємо негайно. Я розповіла йому все, і він погодився. Він знає про нас з тобою, і він розуміє мене, бо любить. А для мене це найголовніше — що він любить мене. Хай навіть я не люблю його, але полюблю неодмінно — у відповідь на його кохання та відданість. Я знаю, я вірю, що буду щаслива з ним. І якщо мені судилося загинути на чужині, так і не досягши того, що пообіцяв мені Ерік, то я хоч помру щасливою.

Ми виїжджаємо прямо зараз, тільки-но я допишу цього листа і віддам його Гелені. У мене починається нове життя, і я перекреслюю всі останні шість років. Я зрікаюся навіть своїх дітей. Хай простить мене Бог, але я завжди ненавиділа їх, з самого їх народження, — адже вони діти того чудовиська в людській подобі, що спаскудило всю мою юність. Мені гірко й боляче, проте в жилах моїх дітей тече погана кров, і ти зробиш Франції велику послугу, коли виконаєш свою обіцянку і позбавиш їх спадку. Можливо, мені доведеться відректися й від своєї віри, і я зроблю це без вагань — адже Бог єдиний і, думаю, Йому байдуже, як люди хрестяться, славлячи Його. Та про це нехай розповість тобі Гелена — я їй у всьому довірилася і сподіваюся, що не помилилась у виборі.

У мене вже немає ні сил, ні часу, ні бажання писати далі. Я сказала тобі все, що хотіла сказати. Пробач за незграбний стиль та поганий почерк. І прощавай, любий.