Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 106)

— О так, пані. Звичайно, знайдеться. Навіть двійко пляшок доброго вина ще…

— Стривай-но! — урвала його Марґарита. — Але коней тут цілий табун. Звідки ж узялася решта?

— Це інші панове їх залишили, — розгублено відповів лісник. — Вони зоставили на мене своїх коней, а самі подалися до лісу. Лише один пан з дружиною…

— А хто вони, власне, такі, цей пан з дружиною?

— Не знаю, ваша світлосте. Я не втручаюся в чужі справи. Очевидячки, вони гості моєї пані — як і ви, мабуть… Ну, і ще за вечерею вони називали одно одного Симоном — це пана, і Аделею — це пані.

— Ага! — розсміялася Марґарита. — Зрозуміло. Ґрафині де Монтальбан не терпиться народити своєму чоловікові спадкоємця.

— Авжеж, пані, — з готовністю закивав лісник. — Як бачите, вони ще завидна пішли до спальні… Сподіваюсь, і ваша світлість незабаром подарує монсеньйорові дитину. Перша дружина пана ґрафа, царство їй небесне, так і не…

— Замовкни! — гаркнув збентежений Тибальд. — Не сунь свого носа куди не слід.

— Але ж чому? — лагідно промуркотіла Марґарита, поклавши руку йому на плече. — Господар Ґотьє правду каже. Діти — це чудово.

— Так, пані, — підтвердив лісник і важко зітхнув. — Шкода, що в мене немає ні дружини, ні діточок… Та й пізно мені їх заводити, старому монахові-розстризі…

Розділ LI

Повечерявши, вони усамітнилися в одній зі спалень. Кімнати на другому поверсі справді були розкішні, вони призначалися для ночівлі вельмож під час кількаденного полювання, проте перегородки між кімнатами були досить тонкими, і з сусідньої спальні долинали пристрасні стогони, які ще більше збудили Тибальда. Він ривком притягнув до себе Марґариту і жадібно поцілував її, але вона відразу вивільнилася з його обіймів.

— Зачекай трохи. Спершу нам треба поговорити.

Принцеса скинула черевики, забралася на широке ліжко й сіла, обхопивши коліна руками. Ґраф улаштувався на невисокому ослінчику обіч ліжка.

— Тибальде, — серйозно промовила Марґарита. — Ти ще не відмовився від наміру стати моїм чоловіком?

— Зараз я прагну цього ще дужче, ніж раніше, — так само серйозно відповів він. — Чотири роки тому я нестямно закохався в тебе, і з плином часу це почуття лише міцнішало.

— Гм-м. І можна подумати, що всі ці роки ти зберігав мені вірність душею і тілом.

— Душею так, а що ж до тіла… Знаєш, Марґарито… — Тибальд зам’явся. — От що я тобі скажу: чия б гарчала, а твоя мовчала. Краще не згадуй про вірність і не сміши людей. Кому-кому, але не тобі попрікати мене за розпусність, ти теж не черниця.

— Тоді чому ти любиш мене?

— Бо ти янгол, — відповів Тибальд.

Марґарита відкинулася на подушки і вибухнула дзвінким сміхом.

— Я — янгол? Безсоромна, розпусна, вертихвістка — і янгол?

— Саме так. Янголи бувають різні. Бувають небесні, бувають грішні; а ти — земний янгол. Не без гріха, не без вад, та мені однаково — я кохаю тебе й хочу одружитися з тобою. Тепер щодо твоїх почуттів до мене. Питати, чи любиш ти мене, я не буду. Бо певен, що зараз ти мене любиш.

— Справді?

— Справді. Наскільки я тебе знаю, Марґарито, ти велелюбна жінка і кохаєш кожного, з ким лягаєш у ліжко… Пробач, я не зовсім точно висловився. Ти лягаєш у ліжко лише з тими, до кого маєш певні почуття, які звикла називати коханням.

— Ти так гадаєш?

— А хіба ні? Скажи відверто, сама собі скажи — мені можеш не казати.

Марґарита промовчала, задумливо дивлячись на Тибальда.

— Про тебе розповідають усілякі нісенітниці, — тим часом продовжував він. — Але одного пліткарі не заперечують: у тебе ніколи не було кількох коханців одночасно. В певному розумінні ти переконаний однолюб. „Кохати“ й „кохатися“ для тебе синоніми, ти не бачиш ніякої різниці між цими двома словами, а тому тобі невтямки, як це я можу, в душі зберігаючи тобі вірність, шукати втіхи в інших жінок. Інша річ, що ти непостійна, ти часто закохуєшся і міняєш чоловіків, як рукавички. Та якщо ти з кимось сходишся, то залишаєшся вірною йому доти, доки з ним не порвеш… Утім, зараз у тебе, здається, криза. Ти стоїш на роздоріжжі, чого з тобою ще ніколи досі не було.

— І що ж це за криза така? — збентежено промовила Марґарита. — Просвіти мене, недотепу.

— Не намагайся вдавати з себе святу невинність, любонько. Ти чудово розумієш, про що йдеться. Після розриву з Красунчиком ти кинулася в обійми Анни Юлії лише для того, щоб забутися, і цей, з дозволу сказати, роман я не коментуватиму. Обидва Педро — Оска та кузен Араґонський — викликають у тебе стійку антипатію, тому вони мені не суперники. Далі, ти призначила конкретну дату одруження — а з цього випливає, що ти вийдеш або за мене, або за Рікарда Іверо. Отут і проблема, ти ще не вирішила, кого з нас обрати. Тебе вабить і до мене, і до нього — і тобі це в дивовижу, тебе це збиває з пантелику. Ти запропонувала мені кохатися з тобою, але разом з тим ти закохана в кузена Іверо, тобто зараз ти любиш нас обох.

— Припини! — викрикнула Марґарита з відчаєм у голосі. — Припини негайно!

Вона увіткнулася лицем у подушку й гірко заплакала. Тибальд пересів на край ліжка і взяв її за руку.

— Поплач, дівчинко, — ніжно сказав він. — Тобі треба поплакати. Ти геть заплуталася, і я розумію, як тобі важко та боляче. Облегши свою душу…

Виплакавши всі сльози, Марґарита підвелася, сіла поруч Тибальда і поклала голову йому на плече. Він з насолодою вдихав аромат її запашного волосся.

— Тибальде, — нарешті озвалася вона. — Ти можеш переконати мене в тому, що я маю вийти заміж саме за тебе?

— Якщо всього мого кохання тобі замало…

— Рікард теж кохає мене. Він просто схиблений на мені.

— А я…

— Поки що ти при здоровому глузді.

— Та коли ти відмовиш мені, я збожеволію.

— Тоді ви з Рікордом просто поміняєтеся місцями — до нього повернеться розум, а ти свій втратиш.

— Мало того, — додав Тибальд, — я стану сатаністом.

— Що?!

— Я продам душу дияволу.

— Навіщо?

— Щоб він чимшвидше зробив тебе вдовою, і я зміг одружитися з тобою.

— Ну… Коли так, Рікард теж ладен продати душу дияволу… чи кузенові Біскайському, що, власне, без різниці. Чує моє серце, він уже дозволив Александрові втягнути себе в якісь брудні інтрижки… — Принцеса зітхнула. — Тож і в цьому відношенні ти з Рікардом на рівних.

— Тоді просто скорися долі, Марґарито.

— А хіба ти знаєш, що мені судилося?

— Здається, знаю.

— І що ж?

— Стати моєю дружиною.

— А з чого ти взяв, що така моя доля?

— Тільки не смійся, Марґарито…

Вона підняла голову і пильно подивилася йому в очі.

— Ти маєш на увазі цього пришелепуватого Ґотьє і ту горезвісну стрілу?

— А чому ти подумала саме про них? — із серйозним виглядом спитав Тибальд.

Марґарита трохи зніяковіла.

— Але ж це була чиста випадковість, — ніби виправдовуючись, сказала вона. — Всього лише збіг обставин.

— А от я вважаю інакше.

— Воля Божа?

— Навіщо так високо мітити? Бери трохи нижче — просто доля.

— Доля? — протяжно повторила Марґарита, немов смакуючи це слово.

— Так, доля. Не більше і не менше. Майже як у казці.