Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 105)
— Що з тобою? — стурбовано озвалася принцеса.
— Нічого. Зі мною нічого. А от з тобою…
— І що зі мною? — продовжувала розпитувати вона, зупинившись біля воріт садиби.
— Усе-таки дивна ти дівчина, Марґарито. Оце щойно сказала „вкладемося в ліжечко“ точнісінько таким тоном, як і „повечеряємо“.
— Це тобі здалося, Тибальде.
— Аж ніяк. Ти холодна, як крижинка, люба.
— Ти також, милий.
— Я?! З чого ти взяла?
— А з того, що якби ти був так шалено закоханий у мене, як стверджуєш, і якби хотів мене так пристрасно й несамовито, як хочеш це показати, то напевно не звернув би ніякої уваги на мій тон. Одна лише моя пропозиція покохатися пролунала б для тебе райською музикою, ти мусив би танцювати на радощах і…
— І цілувати землю під твоїми ногами, — саркастично додав Тибальд.
— Атож. І не лише землю під моїми ногами, а й мої ноги. І взагалі, всю мене.
— Яка ж ти безсоромна! — захоплено вигукнув він, схопив її в обійми і став укривати її лице жагучими поцілунками.
Але Марґарита рвучко відсторонилася від нього.
— Стривай. До нас, здається, йдуть.
І справді — поки вони сперечалися, з будинку вийшов лісник, з яким ми вже мали нагоду познайомитися, і заквапився назустріч своїм новим гостям.
— Не називай мене Марґаритою, — попередила вона Тибальда. — Для цієї людини я хто завгодно, тільки не принцеса Наварська.
— З якого дива? Це ж твій слуга.
— Він мене ще жодного разу не бачив, але напевно боїться, як геєни вогненної.
— Чому?
— Розумієш, він трохи не при своєму розумі…
— Божевільний лісник? Цього ще бракувало!
— Та не бійся. Кажуть, він добродушний хлопак. Має лише одну нав’язливу ідею… Цить! Про це мовчок!
Тим часом лісник надійшов до них і шанобливо вклонився. Аж раптом його очі округлилися від подиву.
— Ваша світлосте! — вигукнув він. — Пане ґрафе!
Тибальд був здивований не менше за нього.
— Овва! Та це ж слуга мого покійного батька!
— Він самий, монсеньйоре, — ще раз уклонився лісник. — Ґотьє мене звати. Ваша світлість ще порятували мене від розбійників, коли я йшов виконувати волю Господню… Ох, даруйте, панове! — заметушився він. — Прошу, проходьте до моєї господи. Зараз я подбаю про ваших коней, нагодую їх вівсом, напою зимною водою з колодязя…
— То ти знаєш цього чоловіка? — спантеличено запитала Марґарита.
— Знаю, — відповів Тибальд. — Ми зустрілися з ним за досить цікавих обставин. — Він повернувся до Ґотьє: — А ти як опинився в цих краях?
— Господь привів, Господь привів… Який же я радий бачити вашу світлість, як приємно поговорити рідною мовою! А пані, певно, дружина вашої світлості?
Тибальд не знав, що й сказати.
— Так, дружина, хто ж іще, — замість нього відповіла Марґарита. — То ти кажеш, що Господь привів тебе до цих країв?
— Так, ваша світлосте, авжеж він. Господь Всевишній.
— І це Всевишній призначив тебе лісником? — поцікавилася Марґарита.
— О, пані, не насміхайтеся! — серйозно промовив Ґотьє. — Лісником мене призначила пані Наварська, але з благословення Господнього.
Принцеса пирхнула. А Тибальд спитав:
— То ти вже виконав волю Божу?
— Так, монсеньйоре, виконав. Усе, що велів мені Господь, я зробив.
— Хвилечку! — озвалася Марґарита. — Щось таке я пригадую. Це не ти, часом, пустив стрілу у вікно королівського кабінету?
— Так, пані, я.
Тибальд здивовано втупився в Ґотьє.
— Це був ти?!!
Лісник мовчки кивнув.
— Але навіщо?
— Так велів мені Господь, монсеньйоре.
— Ти впевнений?
— Аякже! Я почув Його наказ. Така була воля Божа. І пані принцеса вважає так само.
— Га? — здивувалася пані принцеса. — З чого ти взяв, що вона так вважає?
— А з якого тоді побиту вона призначила мене лісником? — питанням на питання відповів Ґотьє. — Мене ж бо спершу до в’язниці запроторили. — Він гірко зітхнув. — Виявляється, всі лиходії несповна розуму.
Марґарита осміхнулася і прошептала Тибальдові латиною:
— Це була не в’язниця, а притулок для божевільних.
— Ну-ну! — криво посміхаючись, промовив ґраф. — Здорово він тебе боїться! Аж тремтить від страху.
— А може, принцеса просто пожаліла тебе? — звернулася до Ґотьє Марґарита. — Тому й звільнила з ув’язнення.
Але той був непохитний.
— Ні, пані. Її високість знала, що це була воля Божа, і не я вистрілив — вистрілив сам Господь моєю рукою.
— З мого арбалета, — додав Тибальд.
— Справді так, — підтвердив Ґотьє.
— Та ну! — вражено вигукнула Марґарита. — Це ти дав йому зброю, Тибальде?
Поки вони йшли до будинку, Тибальд стисло розповів їй, як завдяки своєму падінню на полюванні він урятував Ґотьє від розбійників.
— Отакої! — задумливо промовила Марґарита. — Як незбагненно переплітаються долі людські.
— На все воля Провидіння Господнього, — повчально мовив Ґотьє з виглядом людини, посвяченої в найглибші таємниці світобудови.
— У тебе вже хтось гостює? — запитала Марґарита, помітивши в стайні коней.
Лісник занепокоївся.
— Ну… Загалом так, пані. Один пан з дружиною. Вони скупалися в струмку, повечеряли і нещодавно пішли спати. До відома вашої світлості, на другому поверсі є кілька панських спалень, і якщо ви з монсеньйором ґрафом захочете відпочити…
— Дякую, шановний Ґотьє, так ми і зробимо. І повечеряємо також. Сподіваюся, в тебе знайдеться, що попоїсти?