Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 104)

Тибальд пильно поглянув на неї:

— Ви це серйозно?

— Цілком.

— Ну, в такому разі в нас вийде не новела, а поема.

— Тим краще. І якою ж мовою її писатимемо — ґалльською чи французькою? Але попереджаю: французьку я знаю кепсько.

Тибальд гмикнув:

— А хіба є взагалі така мова?

— А хіба ні? — здивувалася Марґарита.

— Певна річ, що немає. Та мова, яку ви називаєте французькою, насправді франсійська — нею розмовляє Іль-де-Франс, Турень та Блуа; а моя рідна — шампанська. В різних областях Франції, якщо Францією вважати також і Бретань, Нормандію, Фландрію, Лотарінґію та Бурґундію, розмовляють кількома різними мовами — анжуйською, пуатвінською, бурґундською, бретонською, пікадійською, нормандською, валлонською, лотарінжською, фламандською…

— Ой! — з удаваним переляком вигукнула Марґарита. — Досить, припиніть! У мене вже голова паморочиться. Боюся, ви мене хибно зрозуміли, ґрафе. Кажучи про французьку, я мала на увазі мову знаті, духовенства, зрештою, просто освічених людей.

— Цебто франсійську?

— Так.

Тибальд знову гмикнув.

— Як не прикро про це говорити, але франсійська явно не дотягує до рівня загальнофранцузької мови.

— А яка з перерахованих вами дотягує?

— Ніяка.

— Оце так-так! — похитала головою Марґарита. — І що ж з вами, бідолашними французами, буде?

— Зрозуміло що. Рано чи пізно всі французи стануть ґаллами.

Марґарита здивовано підвела брови.

— Ви теж так думаєте?

— А чому „теж“?

— Бо так само вважає Красунчик. На його думку, Франція та Ґаллія мають бути і неодмінно стануть єдиною державою — як це було колись у давнину.

Тибальд кивнув:

— Цілком і повністю згоден з ним. І не так важливо, як називатиметься ця об’єднана держава — Великою Францією чи Великою Ґаллією, хто виграє об’єднувальні змагання — Париж чи Тулуза… хоч я гадаю, що Париж програє. Ґаллам дуже пощастило, що понад триста років у новий час вони перебували під владою Риму.

— Пощастило, кажете?

— Як це не парадоксально, але факт. Не кажучи вже про позитивний культурний вплив Італії, жорстка, централізована влада римської корони примусила ґаллів згуртуватися в боротьбі проти чужоземного панування. За три з половиною сторіччя перебування в складі Римської Імперії вони стали єдиним народом навіть у більшій мірі, ніж самі італійці. Вся ґалльська знать розмовляє однією мовою — ланґедокською чи, якщо хочете, ґалльською, а відмінності між діалектами простолюду далеко не такі значні, як у Франції. Єдино, чого бракує Ґаллії для її успішної експансії на північ, це сильної королівської влади.

— Така незабаром з’явиться, — із зітханням відповіла Марґарита. — Гаразд, облишимо це. Повернімося до наших баранів, то пак до Бланки та Красунчика. І до нашої поеми про них. Ви, до речі, не передумали?

— Якщо ви наполягаєте…

— Я лише пропоную вам свою допомогу, — уточнила принцеса. — У вас багатий чоловічий досвід, у мене — жіночий. Отже, ми будемо писати нашу поему ґалльською мовою…

— Краще латиною.

— Латиною? Але тоді в нас вийде радше науковий трактат, а не поема. „De amoris natura et de amore in natura.“[44] Як вам таке?

Замість відповіді Тибальд різко зупинив свого коня.

— Що з вами? — здивовано спитала Марґарита, також зупинившись.

— Неправильно.

— Що?

— Назва.

— Вам не подобається?

— У загальних рисах подобається. Але її слід уточнити: „De Margaritae amoris natura et de eicum amore in natura.“[45]

— Як це розуміти, ґрафе?!

— А отак! — Тибальд спішився, підійшов до Марґарити і простягнув їй руку. — Дозвольте я допоможу вам зійти з коня.

— Навіщо?

— Щоб негайно взятися до роботи над трактатом. Заодно перевіримо — можливо, і у вас негаразд з панчохами.

— Ага! Отже, ви набиваєтеся?

— А як набиваюсь, то що?

Марґарита весело пирхнула і зграбно зіскочила з сідла прямісінько в Тибальдові обійми. Їхні губи зімкнулися в палкому поцілунку.

— А ти добре цілуєшся, — сказала вона, перевівши дихання.

— Ви теж, — поділився своїм враженням Тибальд.

— Припини викати! — враз посуворішала Марґарита. — Ось за що я не люблю французів — вони навіть у ліжку кажуть мені „ви“. — Вона занурила пальці в його буйну чуприну. — Просто обожнюю брюнетів!

— Але ж і Красунчик, і Рікард Іверо блондини, — з ревнивими нотками в голосі зауважив Тибальд.

— Тим-то мені подобаються брюнети, — сказала Марґарита і знову поцілувала його. — Ну все, ходімо!

— Куди?

— Зараз побачиш. Пішли.

Тримаючи за поводи коней, вони піднялися на знайомий нам пагорб, який понад годину тому проминуло товариство під проводом Рікарда Іверо. Марґарита вказала на будинок, біля якого ми вже побували.

— Що це? — запитав Тибальд.

— Садиба лісника.

— Нівроку собі садиба лісника! Це більше схоже на мисливську резиденцію якогось вельможі.

— Так воно раніше й було. Але тепер тут мешкає лісник. І зараз ми відвідаємо його.

— А навіщо?

Марґарита зітхнула й кокетливо покосилася на ґрафа.

— Який ти недотепа, Тибальде! Вже пізно, холодає, невдовзі почне смеркатися, і час для „amore in natura“ не дуже вдалий. А так у нас буде дах над головою, і ми зможемо вволю покохатися, незважаючи ні на які примхи погоди.

— То ти згодна? — просяяв Тибальд.

— А як згодна, то що? Думаєш, ми випадково забрели сюди?

— А ні?

— Авжеж ні. Перед від’їздом я сказала комендантові Кастель-Бланко, щоб до вечора мене не чекали. Вже тоді я вирішила провести з тобою ніч у лісниковій садибі. Зараз ми повечеряємо — я дуже голодна! — а потім укладемося в ліжечко.

Тепер вже зітхнув Тибальд. Важко зітхнув.