Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 41)
Інна торкнулася мого плеча.
— Ходімо, Владику, — тихо сказала вона.
— Атож, — кивнув я. — Ходімо.
Ми попрямували до виходу. Ґарен де Бресі та Штепан ішли слідом. Внизу на сходах і біля входу до башти нас чекали воїни та слуги. Вони дивилися на нас з цікавістю й хвилюванням, проте, зустрічаючись з холодним поглядом герцоґа, мовчки розступалися і ні про що не питали.
Коли ми опинилися на подвір’ї, я відчув, як палиця завібрувала. Вона ніби оживала, наближаючись до якоїсь цілі. Інна торкнулася мого ліктя і вказала на церкву. Поклавшись на жінчину інтуїцію, я ступив у той бік. Вібрація посилилася.
— Її щось тягне до церкви, — сказав я.
— Ну, то ходімо!
Я в нерішучості переступив з ноги на ногу і з сумнівом промовив:
— А чи варто?…
— Гадаю, варто. Адже з якоїсь причини ти взяв перстень та палицю.
— Щоб не лишати їх без нагляду.
— Згодна. І це теж. Але… Зрештою, чого нам боятися? Коли ми подолали Женеса з палицею, то вже якось упораємося з палицею без Женеса.
Я зітхнув:
— Гаразд, ходімо.
І ми поступилися вимогам палиці. Герцоґ та Штепан пішли за нами. Що ближче ми підходили до церкви, то дужчала вібрація, і я вже з зусиллям утримував палицю в руках. Її тягнуло вперед, ніби маґнітом.
Коли ми ввійшли до церкви, палиця різко смикнулася й вирвалася з моїх рук. Інна спробувала упіймати її, та вхопила лише повітря. Палиця попливла між рядами лавок і зупинилася біля вівтаря, перед тілами синів герцоґа. Вона засяяла багряним світлом, що поступово перейшло в блакитне, а потім раптово впала на підлогу. Кам’яна плита в тому місці розжарилася до червоного, а посередині навіть розплавилася, і палиця вгрузла в неї на кілька сантиметрів.
Від тіл Сіґурда та Ґійома відокремилися дві примарні постаті й піднялися над вівтарем. Вони сумно дивились на нас і всміхалися; від них в усі боки розходилося золотаве сяйво. Герцоґ вражено прошепотів їхні імена. Постаті помахали нам руками, немов прощаючись, відтак піднеслись до склепінчастої стелі церкви і там розтанули…
— Господи всемогутній! — у святобливому захваті промовив Штепан, стаючи навколішки. — Прости мене, грішного, що часом я сумнівався в Твоєму існуванні…
Сказати по правді, тієї миті я й сам мало не повірив у Бога.
Розділ 8
Прорив
Ми з Інною стояли попід стіною біля сповідальні й дивилися поверх голів присутніх на три тіла перед вівтарем. Звістка про диво миттю облетіла весь замок, і щохвилини сюди приходили нові й нові люди, кваплячись приєднатися до імпровізованого подячного молебня за порятунок і звільнення від зла невинно загублених душ. Блакитне світло від палиці й далі розливалося під склепінням церкви і мовби огортало все довкола, що надавало дійству відтінок містерії.
„Знаєш, Інно, — звернувся я до дружини, кинувши сторожкий погляд у стелю. — Якби зараз ми були десь у лісі просто неба, я почувався б значно безпечніше, аніж тут. У мене таке враження, що кожна стіна в цьому замку нам ворожа… А ще мені не дає спокою думка, що ми пропустили щось дуже важливе. Ніяк не збагну, що саме, — і це мене бентежить“.
„Я теж про це думаю, — відповіла Інна. — І теж збентежена. Але, з іншого боку, все, що лишилося після Женеса, це перстень та палиця. Навряд чи вони приховують у собі серйозну загрозу; принаймі не більшу, ніж сам Женес, — а з ним ми якось упоралися. Щоправда, досі не знаємо, щo це за предмети і як вони діють, а незнання часто-густо породжує неусвідомлене відчуття небезпеки… У тебе є якісь міркування з цього приводу?“
„Ну, про палицю нічого певного сказати не можу — ясна річ, за винятком того очевидного факту, що з її допомогою нам удалося звільнити душі дітей герцоґа… певніше, вона сама їх звільнила, за нашого пасивного сприяння. А от стосовно персня є здогади. Схоже, це той самий талісман, що дев’ять сторіч тому захистив Бодуена де Бресі від маґії Женеса. Пам’ятаєш, у листі йшла мова про якийсь перстень, знайдений прапрадідом герцоґа при реконструкції каплиці?“
„Атож. Гадаєш, він?“
„У цьому я майже не сумніваюся. Очевидно, під час будівельних робіт гробниця була пошкоджена чи зовсім зруйнована. Може, це сталося ще раніше, а перстень знайшли тільки при реконструкції каплиці. Так чи інакше, він потрапив до рук нащадків Бодуена де Бресі, й один із них, герцоґ Олаф, необачно подарував його кровному ворогові своєї сім’ї. Женес вдався до його допомоги, коли зрозумів, що поступається нам у поєдинку. Судячи з усього, надягнений на середній палець правої руки, перстень нейтралізує будь-який маґічний вплив на людину“.
„Й одночасно перекриває їй доступ до сил, — додала Інна. — Женес був змушений зняти персня, аби знову вдатися до маґії… втім, це його не врятувало. Гадаю, що саме перстень допоміг Женесові вціліти після удару „мортири“ де Каердена. Вочевидь, він тримав його напоготові і встиг надягти, як тільки упала брама“.
„Все це дуже цікаво, — погодився я. — Та зараз мене турбує не перстень і навіть не палиця. Щось інше. Щось, пов’язане не так з конкретними предметами, як з обставинами — місця, часу, дії…“
„Отож-бо, Владику!“
„Що?“
„Башта! Ось тобі обставина дії. За тисячу років змінилося все, крім Женеса й башти. Вона знов опинилась у центрі конфлікту — і це не просто збіг обставин, тут криється щось вагоміше. Ми забули про головне:
Ми подивилися на вплавлену в кам’яну плиту перед вівтарем палицю, що випромінювала блакитне сяйво. Це був дуже потужний і складний маґічний інструмент. Нам бракувало знань та досвіду, щоб розібратися в його функціонуванні. Ми могли лише робити припущення, покладаючись на свою лоґіку та інтуїцію…
„Саме так, — сказала Інна, відгукуючись на мої думки. — Більше нам нічого не лишається… Отже, міркуймо лоґічно. Палиця звільнила душі дітей герцоґа, зняла з них Женесове прокляття. А позаяк ми нічого з нею не робили, то її активізував і налаштував сам Женес. Навіщо? Не думаю, що він мав намір звільнити душі своїх рабів, навіть після їхньої смерті“.
„Якщо палиця налаштована на звільнення, — припустив я, — то, можливо, Женес хотів відкрити для когось шлях. Чи для чогось. Ми завадили йому, а потім мимохіть застосували вже активізовану палицю, щоб зняти прокляття з герцоґових дітей“.
„Цілком можливо. Принаймні, слід уважно оглянути башту. Ми мусили зробити це відразу“.
„То ходімо“, — погодився я і, не зволікаючи ні секунди, став пробиратися до виходу. Інна рушила за мною.
У церкві ніде було яблуку впасти, проте люди шанобливо розступалися і дивились на нас з повагою й, водночас, острахом. Опинившись на подвір’ї, ми побачили, що довкола південної башти виставлена щільна охорона, правда, вже без „ланцюгів сили“. Вартові безцеремонно віднаджували допитливих мешканців замку, які будь-що прагнули побувати на місці останньої сутички з чорним маґом.
Ми підійшли до башти з упевненим виглядом людей, яких ця заборона не стосується.
— Всередині хтось є? — недбало запитав я.
— Лише кіт ваших світлостей, — відповів один із вартових. — Він заявив, що наказ монсеньйора його не обходить, і навідсіч відмовився йти. — Вояк безпорадно розвів руками. — Ми не побігли за ним. Як відомо, коти гуляють самі по собі й не дуже зважають на вимоги людей. Особливо коти-перевертні.
— Нічого, ми його заберемо, — сказала Інна. — Нас він послухає.
Ми вже збиралися ввійти до башти, аж це ззаду нас хтось гукнув. Ми озирнулись і побачили Нікорана, що кваплячись ішов до нас.
— Нам досі щось загрожує? — спитав він, миттю відчувши нашу стурбованість.
— Не знаємо, — чесно відповів я. — Ми хочемо ще раз оглянути башту, аби переконатися, що все гаразд… чи не гаразд. Панові герцоґу ми нічого не сказали. Сьогодні він і так мав чимало клопоту.
Нікоран ствердно кивнув:
— Ваша правда, панове.
— Про всяк випадок, — зауважила Інна, — слід привести в бойову готовність замкову залогу. Ми, звісно, сподіваємося, що це фальшива тривога… а втім, хто його знає.
— Тоді ви звернулися за адресою, — сказав Нікоран. — Після смерті пана де Каердена монсеньйор доручив мені виконувати обов’язки мажодорма. Я негайно обійду всі пости й накажу людям надягти „ланцюги сили“.
— Добре, пане Нікоране. Робіть свою справу, а ми робитимемо свою.
Ввійшовши досередини, ми почали підніматися сходами і вже за першим поворотом помітили, що кам’яні стіни почали пульсувати лиховісним рубіново-червоним світлом.
— Ну от, знову починається! — промовив я. — Справжній Hell on Earth[9]. Прихильники DOOMу були б у захваті. Такої шикарної аркади їм не знайти в жодній віртуальній реальності.
— Це тобі кара, — відповіла Інна. — Нічого було нарікати на відсутність комп’ютерів на Гранях. Ось тепер і маєш їхні найгірші ефекти… Та, на жаль, зовсім не віртуальні.