Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 42)
Ми проминули ще один поворот і наштовхнулися на несподівану перешкоду: кам’яні сходи зненацька розм’якли й перетворилися на в’язку, мов багно, масу. Я б, мабуть, вирішив, що сплю й бачу кошмарний сон, якби не гостре, майже болісне відчуття реальності довколишнього. Ноги загрузали в камінні — і це було наяву!…
— Що далі, то цікавіше, — промимрив я.
Інна важко зітхнула.
— У мене виникла одна гіпотеза, — насилу переставивши ногу, обізвалася вона. — І якщо мій здогад підтвердиться, кінець цього дня перевершить усе, що було з нами допіру.
— Що за гіпотеза?… — я обхопив праву ногу руками і потягнув її вгору. З гучним чваканням вона вирвалася з кам’яного полону. Я піднявся ще на один щабель.
Інна відповіла не одразу. Спершу вона зробила ще крок, порівнявшись зі мною, відтак зупинилася, прибрала з очей непокірне пасмо білявого волосся і лише тоді заговорила:
— З розповіді герцоґа випливає, що його предок Бодуен прийшов сюди як посланець вищих сил, щоб загасити одне з останніх вогнищ конфлікту на межі тисячоліть. Цей конфлікт тривав ні мало ні багато ціле сторіччя, а отже, для його підтримання мусив існувати постійний канал поповнення темних сил…
— Ти хочеш сказати, що тут було щось на зразок трактового шляху, але не на іншу Грань, а… чорт зна куди!
— Отож-то й воно, що
Мене завжди вражала здатність Інни в найскрутніші моменти не втрачати самовладання, але зараз я був просто приголомшений. На саму лише думку про те, щo чекає нас нагорі, у мене волосся вставало диба, полохливий, малодушний чоловічок усередині мене волав зі страху, вимагаючи повернути назад, моє серце калатало в такому скаженому темпі, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей, ноги тремтіли й підгиналися, спину заливав холодний піт… А Інні ще вдавалося жартувати!
Ми йшли далі. Поступово я переконувався, що порівняння з віртуальною реальністю не витримує жодної критики. Те, що коїлося довкола, не можна було змоделювати навіть на найпотужнішому з сучасних комп’ютерів; а якщо колись у майбутньому це стане можливим, то всі прийдешні покоління ігрових фанів перетворяться на аґресивних психів, збожеволілих під час улюблених ігор. Стіни вже не просто пульсували, вони тисли на нас звідусіль, заважаючи вільно дихати й рухатися. Ми з Інною утримували лише маленький коридор перед собою і з величезними зусиллями просувалися вперед. Кожен крок дорівнював сотні миль, а кожна секунда тривала роками.
І ось настала мить, коли я збагнув: ще трохи, і моя голова зовсім відмовиться працювати. Весь мій розум перейде під контроль рефлексів самозбереження, і я думатиму лише про те, як з наступним кроком не загрузнути намертво в камені. А між тим вирішення проблеми було десь поряд…
Мої руки знов обхопили праву ногу і потягли її вгору, лікоть уперся в напівзігнуту опорну ліву. І тоді я відчув, як перстень у кишені боляче втиснувся в стегно. Думки зачепилися за цю обставину, яка здалася мені дуже суттєвою. Ще до ладу не розуміючи, нащо це роблю, я видобув з кишені персня й надягнув його на середній палець правої руки. Камінь спалахнув зеленкувато-жовтим вогнем, сила, що опиралася моєму просуванню вперед, миттєво зникла, я втратив рівновагу і гепнувся на раптово стверділі сходи, а ззаду на мене впала Інна.
Кілька секунд я пролежав долілиць, потім обережно перевернувся на спину, сів, узяв Інну на руки і огледівся довкола. Складалося таке враження, ніби ми перебували під скляним ковпаком, а ззовні шаленів буревій. Розбурхана стихія біснувалася в якихось двох метрах від нас, але не могла заподіяти шкоди.
— Владику, — розгублено промовила Інна. — Що сталося? Я не можу дотягтися до сил.
— Так само й вони не можуть дотягтися до тебе. — Я підняв праву руку і продемонстрував їй перстень герцоґа Бодуена. — З його допомогою ми потрапимо нагору.
— А що далі?
— Поки не знаю. Все залежить від обставин.
Я встав, допоміг підвестися дружині, і ми вдавано бадьорим кроком рушили далі. Інна міцно притискалася до мене, аби дія персня поширювалась і на неї. Здавалося б, усе повернулось до норми, ніщо не заважало нам, ніщо не тисло, а проте я почувався голим і безпорадним без контакту з силами — так швидко, виявляється, звик до них. Я вже переживав щось схоже, коли перснем скористався Женес. Але в розпалі бою, коли щосекунди вирішувалося воістину гамлетівське питання — жити чи не жити, — я не мав часу аналізувати свої відчуття. А вони були з біса неприємні…
Коли ми піднялись на терасу, то найперше побачили Леопольда з настовбурченою шерстю та вибалушеними з жаху очима. Він метушився в кутку, жалібно нявчав і кликав на допомогу, та його голос був майже нечутним, що справляло ще моторошніше враження.
— Сюди, котику! — гукнула Інна. — Сюди, мій маленький!
Леопольд двома стрибками подолав відстань між нами й опинився у неї на руках.
— Тут зле, дуже зле! — пожалівся кіт, горнучись до Інни. —
Інна гладила Леопольда й запевняла, що йому вже нічого не загрожує, а я тим часом озирнувся довкруги.
Над нами було спокійне нічне небо Аґріса, всипане міріадами яскравих зірок, зате під ногами коїлося щось неймовірне. Підлога перетворилася на киплячу багряну масу, і лише завдяки персневі ми не загрузали в ній; а в тому кутку, де раніше була конічна заглибина, зараз зяяв чорний отвір. Він вів не до землі, а значно нижче — в самі глибини… Я мало не подумав: „пекла“, але останньої миті стримався, бо досі сумнівався в існуванні пекла як об’єктивної реальності. А пекло геть-чисто ігнорувало мої сумніви і чимдалі гучніше заявляло про себе…
Леопольд ще трохи пхикав на руках у Інни, та поступово заспокоювався, мов дитина в присутності матері. Я подивився на дружину й сказав:
— Твій здогад справдився. Схоже, тут починається Прорив. Що робитимемо?
— По-моєму, це очевидно, — спроквола відповіла вона, дивлячись на чорний отвір, який повільно, але неухильно розширювався. — Ми мусимо зупинити це неподобство. Принаймні спробувати.
Я кивнув:
— Твоя правда. У нас просто нема іншого вибору.
— Помиляєшся, — заперечила Інна. — Вибір у нас є. Ми можемо піти звідси і не втручатися в події. Самих себе ми, швидше за все, захистимо. Але тоді загине багато людей, чиї життя ми ще можемо врятувати… якщо, звісно, можемо. Не спробувавши, ми ніколи не дізнаємося про це напевно і до останку будемо почуватися винними в їхній смерті. Чи готовий ти заплатити таку ціну за порятунок?
— Ні, не готовий, — відповів я. — Мені забракне мужності жити з таким тягарем на совісті.
— Отже, вирішено. — Лівою рукою вона пригортала до себе Леопольда, а праву поклала мені на плече і додала вже подумки: „Шкода тільки бідолашного котика. Якщо ми загинемо, то й він не врятується“.
Я міцно обійняв Інну й ніжно поцілував її в уста. Може, це наш останній поцілунок…
— Я кохаю тебе, Владику, — сказала вона.
— Я теж кохаю тебе, рідна, — сказав я. — Останні вісім місяців були найчарівнішою порою мого життя. Спасибі тобі за все, Інночко. Спасибі за твою любов і ніжність. Спасибі за те, що ти є… — І з цими словами я стягнув з пальця перстень.
Підлога зникла з-під наших ніг, і ми полетіли донизу. Злившись воєдино, ми вдарили по першому зустрічному пучку ворожих сил. Ми вклали в удар всю ненависть до того, що заважало нам жити й любити.
Потім ми били наліво й направо по пазурах та щупальцях, які тяглися звідусіль, прагнучи розшматувати наші тіла. Довколишню пітьму розривали спалахи пекельно-червоних блискавок, вихоплюючи з мороку потойбічні почвари, з налитими злобою очима й вишкіреними в дикому оскалі кривими зубами. Від них віяло могильним холодом і болем неприкаяних душ, які не знайшли спокою після смерті своїх тіл. Ми били по них, трощили їх, і вони з полегшенням зникали в небуття…
Секунди розтяглись у вічність, а вічність стала як мить. Уперше в житті ми дивились у безодню, а безодня дивилася в нас. Все, що було всередині, вийшло назовні, а що було зверху, опустилося на дно. Причина та наслідок помінялися місцями і, кружляючи в шаленому танці, понеслися туди, де дракон пожирає власний хвіст. Час перестав диктувати свої умови й зупинився в очікуванні кращих часів. Добро та зло зіткнулись лобами й забули, хто з них є хто. Вони припинили свою споконвічну суперечку, бо не могли згадати, про що йшлося, і тихенько відступили вбік, полишивши нас відокремлювати зерно від полови…
Від жахливого смороду стало важко дихати; сірчані випари вдаряли нам у ніздрі, викликаючи нудоту. Те, що спочатку ми вважали гидким і відразливим, тепер здалося майже прекрасним порівняно з тим, що рухалося до нас інфернальним трактом. Це був авангард Прориву. Перші з істот, створених у глибинах пекла. Істот, що жадали крові та плоті людської. Істот, що йшли на смерть, аби насолодитися короткою миттю людського страждання…