Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 43)

Та вони запізнились — ми випередили їх. Може, надовго, а може, на якусь хвилю. Ми вже стояли біля проходу, коли вони лише наближались до нього. Небесна блакить пульсувала довкола нас, перекриваючи їм шлях. Побачивши це, істоти люто завили й кинулися в атаку.

І це був кінець. Остання напруга сил і останній крик болю. Останній сплеск енерґії й останній спалах вибуху. Останній натиск і остання відсіч.

Потім була порожнеча. Я висів у ній, нічого не бачачи, нічого не чуючи… А потім прийшов біль, душевний і фізичний. Біль, що мав прийти першим, трохи забарився, але взяв своє, нещадно мордуючи кожну клітину мого тіла, кожен нейрон мого мозку…

Я розплющив очі. Я повернув голову. Я щось побачив. Я знову став людиною…

І, ставши просто людиною, я не витримав такого нелюдського напруження сил.

Я знепритомнів.

Розділ 9

Після бурі

Наступні три дні ми провели в мороці забуття, а ще один день минув ніби в тумані.

Коли я вперше отямився, за вікном лише займався світанок. Поруч зі мною лежала Інна, а біля неї згорнувся клубочком Леопольд.

Вона міцно спала, кіт лише дрімав. Побачивши, що я прокинувся, він з радісним нявчанням кинувся мені на груди. Саме від нього я дізнався, що після нашої сутички з нечистю минуло не кілька годин, як я подумав спочатку, а понад три доби. Увесь цей час Леопольд не відходив від нас ні на крок, дуже переживав і не довіряв бадьорим рапортам лікарів про поступове поліпшення нашого стану. В своєму звичному стилі кіт заходився вичитувати мені за те, що я постійно втрапляю в різні халепи і тягну за собою Інну, наражаючи наші життя на небезпеку. Він міг нити до нескінченності, та мене врятував Штепан, який чергував у сусідній кімнаті і, почувши нарікання Леопольда, ввійшов до спальні. Слідом за ним з’явився лікар, як ми згодом дізналися, знаний фахівець, котрого герцоґ викликав з Хасседота ще тієї ночі, коли ми з Інною зупинили Прорив.

Штепан негайно відіслав кота будити служницю, щоб вона принесла мені поїсти, а лікар без зволікання розпочав медичний огляд. Його методи були цілком сучасні: він сунув мені в рота термометр, виміряв тиск і пульс, з допомогою стетоскопа послухав серце, постукав усюди молоточком, посвітив мені в очі і, врешті, заявив, що зі мною все гаразд, я лише дуже виснажений.

Інна ніяк не реагувала на те, що відбувалося в кімнаті. Попервах я стривожився, але лікар запевнив, що вона просто спить. Він розповів те, чого не встиг сказати Леопольд: години зо три тому Інна ненадовго отямилася, поїла, а потім знову заснула.

Щойно лікар закінчив огляд, як до кімнати ввійшла заспана служниця, несучи велику тацю з різноманітними стравами. Без зайвих розмов я допався до їжі з вовчим апетитом людини, яка впродовж останніх трьох днів не мала в роті ані крихи. Тим часом Штепан розповідав про те, що відбувалося в замку та його околицях у ніч Прориву.

Коли на верхній терасі південної башти були помічені червоні та блакитні спалахи, а в безхмарному небі замиготіли блискавки, воїни залоги на чолі з Ґареном де Бресі кинулися нам на допомогу. Та вже з перших кроків по сходах вони загрузли в розм’яклому камені… Герцоґ, Штепан та Нікоран подолали майже половину шляху, після чого зав’язли остаточно і вже не могли рушити з місця — ні вперед, ні назад. Вони вже вирішили, що настала їх смертна година і почали молитися, аж раптом шаленство стихії ущухло, стіни перестали пульсувати рубіново-червоним світлом, кам’яні сходи набули звичної твердості, а люди з подвір’я загукали, що більше не видко ні спалахів, ні блискавок.

Кілька герцоґових людей не встигли витягти ноги з каменя, та ніхто серйозно не постраждав. Всі вони відбулися легким переляком, тільки довелося добряче попітніти, звільняючи їх з кам’яного полону.

Втім, герцоґ, Штепан та Нікоран, хоч і загрузли найглибше, швидко звільнилися, першими дістались нагору й побачили там нас з Інною. Ми нерухомо лежали посеред тераси, а вірний Леопольд, зопалу вирішивши, що ми загинули, гірко оплакував нас. Коли Штепан сказав, що ми просто непритомні, кіт від полегшення й собі зімлів.

Тим часом герцоґ та Нікоран оглянули всю терасу і знайшли в конічній вирві труп істоти, явно породженої самим пеклом. Істота біла така потворна, що Штепан не наважувався навіть описати її, а сказав лише, що вона нагадувала покруча козла зі скорпіоном. Це був єдиний пекельний вилупок, якому вдалося вибратись на світ в епіцентрі Прориву, та й то без нижньої частини тулуба — вочевидь, ми закрили прохід тієї самої миті, коли він вилазив звідти.

Я хотів запитати у Штепана, що означають його слова про епіцентр Прориву, але мені запаморочилось у голові, перед очима все попливло, я упустив собі на коліна келих з вином і знову поринув у сон…

Вдруге я прокинувся близько дев’ятої ранку. Невдовзі прочумалася й Інна, тож наступні півгодини ми обоє були при тямі. Тепер біля нас сидів Ґарен де Бресі, і від нього ми почули докладніший звіт про нічні події.

Виявилося, Прорив, який ми зупинили, був не звичайним, локальним, а реґіональним. Зі слів герцоґа, фронт наступу нечисті охоплював прилеглі до замку землі в радіусі якнайменше ста миль, і щогодини надходила нова інформація про все віддаленіші осередки Прориву, епіцентром якого, поза всілякими сумнівами, був Шато-Бокер. Самі того не підозрюючи, ми так вправно погасили головне вогнище, що одночасно знищили всі відгалуження відкритого Женесом інфернального тракту. Щоправда, в інших місцях справа не обмежилася однією розітнутою навпіл тварюкою, на білий світ вирвалося чимало пекельних істот, і територія Бокерського князівства зараз буквально кишіла нечистю. Постраждали багато людей; у Хасседоті вже загинули понад три сотні мешканців і близько двох тисяч дістали тяжкі поранення. З настанням темряви вулиці великих міст ставали смертельно небезпечними для пізніх перехожих, а на села та маленькі містечка без надійних укріплень щоночі нападала нечисть, яка вдень переховувалась у довколишніх лісах. А проте, це були справжні дрібниці порівняно з тим, що могло би статися, якби ми не зупинили Прориву.

Герцоґ був дуже стурбований і пригнічений, адже всі ці неподобства коїлися на підвладних йому землях, а до того ж він почувався відповідальним за те, що дозволив Женесові потрапити в замок і відкрити шлях для Прориву. Також його непокоїло, що досі не з’явився інквізитор, якого перед своєю смертю викликав Рівал де Каерден і який мав прибути ще позавчора ввечері, в крайньому разі — вчора вранці. Нас це теж стурбувало — що, втім, анітрохи не завадило нам невдовзі забутися в глибокому сні…

Протягом дня я ще чотири чи п’ять разів прокидався, а потім засинав знову. Лише надвечір ми з Інною відчули себе досить дужими, аби встати з ліжка, прийняти ванну і повечеряти не в спальні, а за столом у вітальні, в товаристві герцоґа, лікаря, Нікорана та Штепана. Попередньо оглянувши нас, лікар констатував, що ми напрочуд швидко оклигуємо і за день-два, якщо не будемо піддавати себе надмірним навантаженням, повністю поновимо сили. Того вечора ми й у гадці не мали навантажувати себе, хіба що добряче наїлися.

Інквізитора з Лемоса й досі не було. Ґарен де Бресі висловив побоювання, що посланець затримався в дорозі через наш Прорив, маючи на увазі, що він загинув чи тяжко поранений. Останні відомості з Руана, древньої столиці королівства, змусили герцоґа припустити, що Прорив був навіть не реґіональний, а ґлобальний — себто спрямований на всю Грань.

Проте тут була одна заковика. Ні герцоґ, ні решта присутніх не знали жодного випадку, коли б ґлобальний Прорив був зупинений силами одного чи двох людей — хай навіть дуже могутніх чаклунів.

Інна подумки звернулася до мене:

„Владику, тобі не здається, що це не ми зупинили Прорив… чи то пак, що його зупинили не лише ми?“

„Хочеш сказати, що нам хтось допомагав?“

„Атож“.

„І хто?“

„Пам’ятаєш посмертну промову Де Каердена? Крім усього іншого, він звелів нам шукати останнього з прийшлих. Можливо, він натякав, що на світі лишився ще один Великий. Наприклад, Метр, який з певних причин інсценував свою смерть“.

„Гм, цікава ідея…“ — і я поділився цим припущенням з нашими співрозмовниками.

Ґарен де Бресі поставився до моїх слів серйозно, хоча й трохи скептично.

— Звісно, не можна виключати, — сказав він, — що один із Великих досі живе поміж людей інкоґніто, приховуючи від усіх свою справдешню сутність… Але Рівал, наскільки я пам’ятаю, ні миті не сумнівався, що Метр насправді пішов і що він був останнім з Великих.

— А чому Великі пішли? — спитав я. — І, власне, хто вони такі?

Я вже не соромився демонструвати перед герцоґом своє невігластво. За вечерею Інна коротко розповіла йому нашу історію. На відміну від Штепана, який до зустрічі з нами щиро вважав мешканців Основи найобізнанішими людьми в світі, Ґарен де Бресі знав, що більшість людей Землі навіть не підозрюють про існування Граней. А позаяк він з дитинства спілкувався з інквізитором, фактично був його вихованцем, то ми розраховували почути більш вичерпну відповідь, аніж уже звичне нам „Великі — це Великі“.

— Ви порушили дуже складне питання, — промовив герцоґ після тривалого мовчання. — І дуже спірне. Навіть серед інквізиторів нема єдиної думки про Великих та їхнє місце в світобудові. Так, скажімо, Рівал був прибічником ґностичної доктрини і виховав мене в дусі ґностицизму… хоча в етичному й обрядовому плані я все ж лишаюся традиційним християнином. Боюсь, дехто з наших сусідів за цим столом категорично не сприймає моїх поглядів. — Він скоса зиркнув на Нікорана. — Кожна реліґія, кожна філософська течія рішуче обстоює істинність свого тлумачення природи Великих.