Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 40)
— Як же так? — запитав я. — Адже „мортира“ вдарила прямісінько в нього. І ми не відчули з його боку ніякого опору.
Інна мовчки кивнула, погоджуючись зі мною.
— Не знаю, панове, — сказав герцоґ. — Я не чаклун і нічого певного сказати не можу. Проте факт наявний: Женеса ніде немає.
— Отже, він вижив і втік, — замислено промовила Інна. — Або ж… Чи не міг він проникнути в замок?
Герцоґ кивнув:
— Це не виключено. Про всяк випадок я наказав усім воїнам не знімати „ланцюгів сили“, — він торкнувся срібного ланцюга на своїх грудях. — Та це мало зарадить, якщо Женес уже в замку.
— А ви не перевіряли серед полонених? — спитав я.
— Атож, це спадало мені на думку. Але серед полонених його немає. Женес міг потрапити сюди ще простіше… — герцоґ на хвилю зам’явся. — Річ у тім, що коли ми брали полонених, брама на кілька хвилин лишилася без нагляду.
— Гм-м, — протягнув я. — Якщо Женес десь тут, то він напевно щось замишляє. Але що?… Скажіть, цей замок дуже старий?
— Йому вже дев’ять сторіч. Шато-Бокер збудував герцоґ Бодуен на місці захопленої ним фортеці Заклинателя Стихій. А південна башта ще древніша. Вона збереглася з язичницьких часів.
— І що там?
— Нічого особливого. Продовольчі склади.
Я встав і пройшовся кімнатою.
„Інно! Гадаю, нам слід оглянути цю башту“.
„Й особливо її верхню терасу“.
„Ага! Отже, ти подумала про те ж саме…“
— Пане герцоґ, — промовив я вголос. — Якщо башта лишилася ще з тих часів, коли тут хазяйнував Женес, то, можливо…
Ґарен де Бресі миттю підхопився.
— Атож, звісно! Я мав би зразу про це подумати… Ходімо! Мерщій! — І він стрімголов кинувся до дверей.
Прихопивши з собою меча, я побіг за ним. Інна не відставала від мене ні на крок.
„Твоя правда, Владику, — подумки зауважила вона. — Наші пригоди лише починаються“.
„Ой, Інночко! — відповів я. — Я ж так хотів помилитися…“
Ми зійшли вниз, перетнули двір і опинилися біля входу в південну вежу. Герцоґ почав розбирати в’язку ключів, аж раптом завмер і, глянувши на мене, потягнув за сталеве кільце. Двері прочинилися.
— Привіт! — почувся поряд голос Леопольда. Немов привид, він вискочив з пітьми церковної арки і прослизнув до дверей. — Ви, мабуть, когось шукаєте? Якщо типа в чорному вбранні, то він уже всередині.
Ґарен де Бресі люто вилаявся і, надриваючи горло, заволав, вимагаючи світла. До нас негайно підбіг зброєносець з запаленим смолоскипом. Герцоґ схопив його, і ми втрьох помчали вгору по сходах. За нами слідом біг кіт, а за ним — кілька воїнів.
Долаючи крутий підйом, я гарячково міркував, чому Леопольд не зчинив тривоги, коли побачив Женеса. Чому в нього не спрацювало чуття на нечисть?…
„Женес не нечисть, він людина, — заперечила Інна. — Людина, що продалася темним силам за могутність і довге життя, та все ж людина…“
Коли ми піднялися на самий верх башти, то побачили у протилежному кінці широкої тераси людську постать у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром. Женес стояв навколішки спиною до нас, здійнявши руки над головою, а між ним та високим парапетом пульсував стовп зловісного рубіново-червоного світла. Чаклун читав якесь заклинання, та, побачивши нас, замовк, встав з колін і повернувся.
Очі Женеса палали таким самим лиховісним рубіново-червоним вогнем. У сутінках його обличчя було розмитим та невиразним і слабко світилося, мов намазане фосфором.
— О! До мене завітали гості, — пролунав холодний скрипучий голос. — І то гості не прості. Володар попереджав, що ви небезпечні, та я не думав, що аж так… Ну що ж, ласкаво просимо, панове. Щоправда, ви з’явилися трохи передчасно — але вас це не врятує.
Женес зробив блискавичний порух рукою, і стовп червоного світла перетворив на вогнену стіну, а клуби в’язкого сірого туману заповнили весь простір між ним та нами. Почулося злякане нявчання кота…
Я ступив уперед, аби закрити собою Інну, і потягнувся за мечем, але зненацька збагнув, щo треба робити. Тієї ж миті Інна взяла мене за руку, і наші сили злилися воєдино. Ми разом вдарили по сірому туману й розірвали його на дрібні клапті.
Женес дико завив, упав навколішки і, схиливши голову, підняв догори руки. Та це не був жест капітуляції. Частина рубінового полум’я за його спиною відокремилася від загальної маси і, згорнувшись у вогненну кулю, зависла між долонями Женеса. А наступної секунди вона стрімко полетіла в наш бік.
Ми з Інною миттєво поставили перед собою енерґетичний бар’єр. Куля відскочила від нього, мов тенісний м’яч від ракетки, і зі ще більшою швидкістю повернулась до Женеса, на льоту змінивши свій рубіново-червоний колір на блакитний.
Супротивник не зміг відбити контрудару, але останньої миті йому все ж вдалось ухилитися. Блакитна куля зіткнулася з червоним полум’ям, пролунав оглушливий вибух, і вогненна стіна позаду Женеса щезла.
Ми побачили в кутку конічну заглибину, з якої стирчала довга палиця з чорного дерева. Тепер усе стало на свої місця. Як і майже тисячу років тому, на цій древній башті знову йшов бій між життям та смертю. Відміна полягала лише в тому, що той бій був одним із останніх, а зараз протистояння тільки набирало сили. Колись лицар з Основи, випадково потрапивши в світ Граней, поставив тут крапку в сторічній битві вічних; а ми, опинившись на Гранях з волі останнього з Великих, вступали в нову битву людей з силами Пітьми, битву між добром та злом, битву людства за своє право на життя…
Не озираючись, я гукнув присутнім, щоб вони забиралися геть. Уже очима дружини побачив, як воїни герцоґа позадкували до виходу. А герцоґ і Штепан, який щойно піднявся на башту, лишилися з нами, хіба що відступили ближче до парапету, аби не заважати нам.
Тим часом Женес забурмотів якесь заклинання, проте Інна змусила його замовкнути. Викликаний нами потужний вітер збив чаклуна з ніг і потягнув його до вирви. Смуга ясно-блакитного світла пролягла між нами та чорною палицею і почала поступово розширюватися, захоплюючи чимдалі більшу частину тераси. Охопивши простір довкола сфери, у центрі якої ховався чаклун, ми посилили тиск. Здавалося, ще трохи, і ворог не витримає… Та раптом Женес, ухопившись за палицю, підвівся на повен зріст, відкинув з голови каптур і витяг з-за пазухи золотий ланцюжок, на якому висів перстень із невеличким жовтим каменем. Він надяг його на середній палець, простягнув руку вперед і, стиснувши пальці в кулак, спрямував її на нас.
На кілька секунд нас засліпив спалах білого світла. Я відпустив жінчину руку й затулив долонею очі, і тієї ж миті швидше відчув, ніж побачив, як до нас кинувся Женес. Інна перша зреагувала на небезпеку і спробувала зупинити його, але він недбало відштовхнув її вбік і підняв над моєю головою палицю… Часу на те, щоб вихопити зброю, не лишалося, а моя маґія була немов паралізована. Я інстинктивно закрився в блоці, і кисті прийняли на себе всю силу удару. Ліву руку пройняв жахливий біль; здається, я закричав…
Палиця знову піднялася, проте наступного удару вже не було. Женесові завадила не Інна: вона лише підводилася з кам’яної підлоги; я впорався з ним сам. Чесно кажучи, досі не розумію, як я встиг за такий короткий час опустити руку, вихопити з-за пояса кинджал й увіткнути його в живіт супротивника. На руків’я потекла густа темна кров, обпалюючи мою долоню. Тіло Женеса обм’якло і всією вагою навалилося на мене, кров залила мені руки та груди. Я гидливо відсахнувся, лишивши кинджал у його животі.
Женес упав навколішки. Його водянисті сірі очі тьмяніли, та, як і перше, горіли злобою. Губи смикалися в судомах болю, потім на них з’явилася червона піна, і цівки крові потекли від кутів рота до підборіддя. Він повалився боком на підлогу і вже в передсмертних конвульсіях стягнув з пальця перстень…
Цієї миті я знову відчув присутність сил. Женес щось пробурмотів і з тихим стогоном витягнув з рани кинджал. Його оточувало рубіново-червоне сяйво, що чимдалі ставало яскравішим. Загримів грім. Женес повільно підвівся з підлоги й сів. Його очі знову запалали диявольським вогнем.
Я вихопив з піхов меча і вдарив у серце Женеса…
В усі боки посипались іскри, і вістря меча зупинилося в якомусь сантиметрі від грудей, ніби наштовхнулося на міцну броню. Я замахнувся для нового удару, а Інна тим часом спрямувала на Женеса хвилю блакитного сяйва.
Мій клинок майнув срібною блискавкою, легко пробив „броню“ супротивника і встромився точнісінько в його серце…
Тіло Женеса миттю скарлючилося й розлилося вогненною жижею біля наших ніг. Ми з Інною відступили на крок. Повітря наповнилося жахливим смородом. Викликаний нами вітер розігнав клуби зеленого диму, підхопив сірий попіл і поніс його геть від замку — туди, де години дві тому сідало сонце…
Долаючи відразу, я нахилився і взяв з підлоги різьблену палицю з чорного дерева та золотий перстень з невеличким зеленкувато-жовтим камінцем, схожим на хризоліт. До мене підбіг Леопольд і потерся об мою ногу.
— Здорово ми його, еге ж?
Відповідати не було сил. Я легенько почухав кота за вухом, потім випростався й поклав перстень до кишені, а палицю сунув під пахву. Ліва рука боліла, але не дуже сильно. Я міг вільно згинати й розгинати пальці та зап’ясток, не відчуваючи при цьому пекучого болю.
Я кинув останній погляд на конічну вирву і, врешті, повернувся до герцоґа. Той мовчки дивився на мене, вигляд у нього був похмурий, проте обличчя виражало невимовне полегшення. Штепан хрестився й шепотів молитву.