Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 7)

— Так воно і є. Все велике, прекрасне й божественне в житті надзвичайно просте. (Знову лапки.) ^ли я збираюся писати афоризми, — вів далі містер Барбік’ю-Сміт, — то, перше ніж поринути в транс, гортаю першу–ліпшу збірку висловів або шекспірівський календар. Це дає ключ, тобто гарантує, що Всесвіт вливатиметься в мене не потоком, а краплями афоризмів. Ви розумієте мою думку?

Деніс кивнув. Містер Барбік’ю-Сміт поліз до кишені й витяг записника.

— Сьогодні в поїзді я якраз створив кілька афоризмів, — повідомив він, гортаючи сторінки — Поринув у транс, коли сидів у купе. Я вважаю, що поїзд чудово настроює на творчість. Ось вони.

Він відкашлявся й прочитав:

— «Гірська стежка може бути й крутою, але там, нагорі, чисте повітря, і тільки з Вершини тобі відкривається далечінь»; «Те, що Справді Важливе, відбувається в Серці».

Цікаво, подумав Деніс, як часом Нескінченність повторюється.

— «Бачити — значить вірити. Але вірити — значить також і бачити. Якщо я вірю в Бога, я бачу його навіть у речах, котрі здаються гріховними».

Містер Барбік’ю-Сміт глянув поверх блокнота.

— Цей останній, — промовив він, — особливо тонкий і прекрасний, правда? Без Натхнення я б ніколи не натрапив на цю думку. — Він ще раз прочитав свою апофегму, вимовляючи слова повільніше й урочистіше. — Прямо з Нескінченного, — замислено мовив він і перейшов до наступного афоризму: — «Полум’я свічки освітлює, але воно ж і обпікає»…

На чоло містера Барбік’ю-Сміта набігли здивовані зморшки.

— Я не знаю достеменно, що це означає, — сказав він, — але вислів надзвичайно афористичний. Прикласти це хоча б до Вищої Освіти — вона просвіщає людей, проте водночас і підбурює Нижчі Класи до заворушень і революцій. Може, так воно і є. Але як це афористично, як це афористично! — Він у задумі потер підборіддя. Знову пролунав гонг — лунко і неначе благально: холонув обід. Це перервало роздуми містера Барбік’ю-Сміта. Він повернувся до Деніса.

— Тепер ви розумієте, чому я раджу вам розвивати Натхнення. Хай Підсвідомість працює на вас; вмикайте Ніагару Нескінченного. На сходах почулися кроки. Містер Барбік’ю-Сміт підвівся, на мить поклав руку Денісові на плече й проказав:

— Ну, досить про це. Іншим разом. І пам’ятайте, я цілком покладаюся на вашу скромність. Є інтимні, священні речі, і не хотілося б, щоб вони стали відомі усім і кожному.

— Авжеж, — озвався Деніс. — Я все розумію.

Усі ліжка в Кромі були старовинними фамільними меблями. Масивні і схожі на чотирищоглові кораблі із згорнутими вітрилами з блискучої барвистої матерії. Ліжка з карбуванням та інкрустаціями, ліжка фарбовані й позолочені. Ліжка з горіха й дуба, з рідкісних, екзотичних порід дерев. Ліжка всіляких епох і мод — від часів сера Фердінандо, який збудував цей дім, і до часів його тезки, останнього представника роду, що жив наприкінці ХУШ сторіччя, — але всі грандіозні й розкішні.

Нині найгарнішим було ліжко Анни. Сер Джуліус, син сера Фердінандо, здається, замовив його у Венеції, коли його дружина чекала першу дитину. Це ліжко увібрало в себе все екстравагантне мистецтво раннього венеціанського сейченто. Воно скидалося на величезний квадратний саркофаг. На його дерев’яних панелях були дуже рельфно вирізьблені букети троянд, серед яких пустували солоденькі putti (амури). Позолочені та поліровані рельєфи чітко вирізнялися на чорному тлі панелей. Золоті троянди вилися спіралями по чотирьох мініатюрних колонах, а херувіми, що сиділи на капітелі кожної колони, підтримували дерев’яний балдахін, оздоблений такими самими різьбленими квітками.

Анна читала в ліжку. Біля неї на столику стояли дві свічки. В їхньому м’якому світлі її обличчя, гола рука й плече набули якогось теплого відтінку, а шкіра зробилася ніби персиковою. Золоті пелюстки, вирізьблені на балдахіні, що нависав над нею, яскраво виблискували серед густих тіней, світло лилося на оздоблену фігурками панель, пробивалося крізь переплутані троянди й ніжно пестило кругленькі щічки, животики з ямочками, кумедні задочки маленьких putti, що ширяли в безтурботному льоті.

У двері тихо постукали. Анна підвела голову.

— Заходьте, заходьте.

Двері прочинилися, і крізь них зазирнуло кругле й дитяче обличчя у гладенькому віночку золотого волосся. Це була Мері в лілувато–рожевій, уже зовсім дитячій на вигляд піжамі.

— Я тільки на хвилинку, прийшла вам сказати добраніч, — мовила вона й сіла на край постелі.

Анна згорнула книжку.

— Це дуже мило з вашого боку.

— Що ви читаєте? — Мері подивилася на книжку. — Якась другорядна річ, правда? — Інтонація, з якою вона промовила слово «другорядна», виражала майже абсолютний осуд. У Лондоні вона звикла спілкуватися лише з першорядними людьми, які любили першорядні речі, і вона знала, що на світі існує дуже, дуже мало першорядних речей, та й ті переважно французькі.

— Мушу вам зізнатись, ця книжка мені подобається, — сказала Анна. Більше говорити не було про що. Запала досить неприємна мовчанка. Мері ніяково крутила нижнього гудзика на своїй піжамі. Спершися спиною на гору подушок. Анна чекала, що ж буде далі.

— Я так страшенно боюся пригнічень, — нарешті проказала Мері.

Вона вимовила ці слова під кінець видиху і була змушена судорожно ковтнути нову порцію повітря мало не раніше, ніж закінчила фразу.

— А чого вам почувати себе пригніченою?

— Я сказала, що боюся пригнічень, а не пригніченості.

— А, розумію, — відповіла Анна. — Але пригнічень чого?

Мері довелося пояснити.

— Природних статевих інстинктів, — заговорила вона повчально. Але Анна урвала її.

— А, он ви про що. Пригнічення! Старі діви і таке інше. Але до чого це все?

— А до того, — сказала Мері, — що пригнічувати свої інстинкти небезпечно. Я починаю відзначати в себе симптоми, подібні до тих, про які пишуть у книжках. Мені весь час сниться, ніби я падаю у колодязь; а іноді — що лізу по драбині. Мене це дуже турбує. Надто вже ясно виражені симптоми.

— Невже?

— Якщо не стерегтися, можна стати німфоманкою. Ви навіть уявити собі не можете, наскільки серйозна річ ці пригнічення, коли вчасно їх не позбутися.

— Звучить аж надто страшно, — сказала Анна. — Але я не бачу, чим вам можу допомогти.

— Я просто хотіла обговорити це з вами.

— Звичайно, звичайно. З великою приємністю, люба Мері.

Мері відкашлялась і глибоко вдихнула.

— Я гадаю, — мовила вона повчальним тоном, — я гадаю, що молода інтелігентна жінка двадцяти трьох років, яка живе в цивілізованому суспільстві у двадцятому столітті, не повинна мати упереджень.

— Мушу зізнатися, в мене ще залишилося кілька.

— Але не відносно пригнічень.

— Так, відносно пригнічень — небагато; це правда.

— Або, точніше, щодо того, як їх позбутися.

— Цілком слушно.

— Таким чином, ми одержали важливий засновок, — сказала Мері. Серйозність проступала в кожній рисочці її круглого юного обличчя, випромінювалася з великих синіх очей. — Тепер ми підійшли впритул до тези про бажаність досвіду. Сподіваюся, ми погодимося на тому, що обізнаність бажана, а її відсутність небажана.

Слухняна, як ті шанобливі учні, від яких Сократ міг почути будь–яку потрібну йому відповідь, Анна ствердно кивнула.

- І ми так само погодимося, сподіваюсь, що шлюб являє собою те, чим він є.

— Звичайно.

— Чудово! — сказала Мері. — А оскільки пригнічення являють собою те, чим вони є…

— Безперечно.

— …то з цього може випливати лише один висновок.

— Але я це знала, — вигукнула Анна, — ще до того, як ви почали!

— Так, але тепер це науково доведено, — сказала Мері. — Треба міркувати логічно. А зараз перейдімо…

— Перейдімо до чого? Ви ж уже дійшли єдино можливого висновку, причому за допомогою логіки, чого б ніколи не змогла зробити я. Тепер вам лишається тільки повторити все це кому–небудь, хто вам подобається, хто вам справді дуже подобається, кому–небудь, у кого ви закохані, якщо дозволите мені висловитися так прямолінійно.

— Таж питання якраз у цьому! — скрикнула Мері. — Я ні в кого не закохана.

— Тоді, на вашому місці, я почекала б, поки це станеться.

— Але ж не можу я щоночі бачити уві сні, як падаю в колодязь. Це дуже небезпечно.

— Ну, коли це справді так небезпечно, ви, звичайно, повинні вжити якихось заходів. Ви повинні когось знайти.

— Але кого? — Зморшки задуми покраяли чоло Мері. — Це має бути хтось інтелігентний, хтось такий, чиї інтелектуальні запити я можу поділяти. Окрім того, цей хтось повинен по–справжньому шанувати жінок, вміти серйозно говорити про свою роботу і свої погляди, а також про мою роботу і мої погляди. Як бачите, не так просто знайти підхожу особу.

— Що ж, — мовила Анна, — тепер у цьому домі перебувають троє вільних інтелігентних чоловіків. Почнімо з містера Скогана; проте він уже, мабуть, являє собою надто антикварну цінність. Отже, залишаються Гомбо і Деніс. Чи погодимося ми на тому, що вибір обмежується ними двома?

Мері згідно кивнула.

— Я гадаю, що нам треба було б… — почала вона й замовкла, трохи наче збентежена.

— У чім річ?