Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 6)

Містер Барбік’ю-Сміт повернувся до вітальні за десять хвилин до восьмої. Він був у доброму гуморі і, спускаючись сходами, усміхався сам до себе та потирав свої великі білі руки. У вітальні хтось тихо й безладно награвав на фортепіано. «Хто б то міг бути?» — подумав містер Барбік’ю-Сміт. Певно, котрась із дівчат. Ба ні, то був Деніс, який, тільки–но філософ зайшов до кімнати, мерщій схопився на ноги, трохи збентежений.

— Будь ласка, продовжуйте, будь ласка, продовжуйте, — проказав містер Барбік’ю-Сміт. — Я дуже люблю музику.

— У такому разі я не повинен продовжувати, — озвався Деніс. — Я здатний лише робити шум.

Запала мовчанка. Містер Барбік’ю-Сміт стояв спиною до каміна і грівся згадкою про те, як той палав узимку. Він не міг стримати внутрішнього задоволення і все ще усміхався сам до себе. Врешті звернувся до Деніса:

— Отже, ви пишете?

— Та як вам сказати… Трохи…

- І скільки слів, на вашу думку, ви здатні написати за годину?

— Не пригадую, щоб я коли–небудь підраховував.

— От і даремно, от і даремно. Це надзвичайно важливо.

Деніс напружив пам’ять.

— Коли я в гарній формі, — мовив він, — то, здається, пишу огляд на тисячу двісті слів приблизно за чотири години. Проте інколи це потребує набагато більше часу.

Містер Барбік’ю-Сміт кивнув.

— Отже, триста слів на годину щонайбільше. — Він вийшов на середину кімнати, обкрутився на підборах і знову повернувся до Деніса. — Вгадайте, скільки слів я написав за сьогоднішній вечір з п’ятої до пів на восьму?

— Не можу собі уявити.

— Ні, ви мусите вгадати. З п’ятої до пів на восьму, тобто за дві з половиною години.

— Тисячу двісті слів, — кинув Деніс навмання.

— Ні, ні, ні, — широке обличчя містера Барбік’ю-Сміта сяяло радістю. — Спробуйте ще раз.

— Тисячу п’ятсот.

— Ні.

— Здаюся, — сказав Деніс. Він не відчував особливого інтересу до писанини містера Барбік’ю-Сміта.

— Г аразд, я скажу вам. Три тисячі вісімсот.

Деніс широко розкрив очі.

— Певно, ви багато встигаєте за день, — сказав він.

Раптом на обличчі містера Барбік’ю-Сміта з’явився надзвичайно довірчий вираз. Він підсунув стільця до Денісового крісла, сів і заговорив стиха і швидко.

— Послухайте–но, — мовив він, взявши Деніса за рукав. — Ви хочете пером заробляти собі на хліб; ви молодий, ви недосвідчений. Дозвольте дати вам маленьку корисну пораду.

Що цей суб’єкт збирається запропонувати йому? Деніс спробував угадати: дасть йому рекомендаційного листа до редактора «Лондонського щотижневика» чи повідомить, де він зможе продати свою писанину за сім гіней? Містер Барбік’ю-Сміт погладив його по руці раз і вдруге, потім провадив:

— Секрет письменництва, — він видихав слова просто у юнакове вухо, — секрет письменництва у Натхненні.

Деніс подивився на нього з подивом.

— У Натхненні… — повторив містер Барбік’ю-Сміт.

— Ви маєте на увазі «голос душі»?

Містер Барбік’ю-Сміт кивнув.

— О, в такому разі я з вами абсолютно згодний, — сказав Деніс. — Але що робити, як натхнення не приходить?

— Саме такого запитання я й чекав, — зауважив містер Барбік’ю-Сміт. — Вас цікавить: що робити, коли Натхнення не приходить? Відповідаю: ви маєте в собі Натхнення; Натхнення має кожен. Його лиш треба розбудити.

Годинник пробив восьму. Ніщо не свідчило про присутність у замку решти гостей. У ^омі всі завжди запізнювалися. Містер Барбік’ю-Сміт провадив:

— У цьому й полягає мій секрет. Віддаю його вам задарма. — Тут Деніс пробурмотів для годиться якісь вдячні слова і зробив відповідну гримасу. — Я допоможу вам розбудити ваше Натхнення, бо мені прикро бачити, як такий гарний, серйозний юнак марнує кращі роки життя на виснажливу розумову працю, якої можна було б уникнути за допомогою Натхнення. Зі мною було те саме, тому я знаю, що це таке. До тридцяти восьми років я був таким самим письменником, як і ви, — письменником без Натхнення. Все, що писав, я вичавлював із себе тяжкою працею. Та що казати, в ті часи я ніколи не був здатний написати більше, як шістсот п’ятдесят слів на годину, і часто не міг продати навіть того, що написав. — Він зітхнув і додав, ніби між іншим: — Нас, митців, людей мислячих, не дуже цінують в Англії.

Деніс розмірковував, чи не знайдеться спосіб, доречний і, ясна річ, чемний, у який він міг би вилучити себе з цього «нас» містера Барбік’ю-Сміта. Та нічого він не придумав; а втім, було вже й запізно, бо містер Барбік’ю-Сміт знову заходився викладати основні положення своєї лекції.

— У тридцять вісім років я був нужденний, змучений, нікому не відомий журналіст, я виборював кожен шматок хліба. Нині, у п’ятдесят… — Він скромно замовк і зробив миттєвий рух, широко розвівши жирні руки і розчепіривши пальці, ніби демонструючи самого себе. Денісові пригадалася реклама молока «Нестле» — на стіні дві кішки в місячнім сяйві: одна — чорна й худа, друга — біла, лискуча й товста. Перед Натхненням і після.

— Завдяки Натхненню все змінилося, — урочисто промовив містер Барбік’ю-Сміт. — Воно зійшло зненацька, немов роса з неба. — Він підніс руку і дав їй упасти на коліно, показуючи, як спадає роса. — Це сталося одного знаменного вечора. Я писав свою першу маленьку книжку про Життєві Правила — «Скромний героїзм». Можливо, ви читали її. Вона стала духовною розрадою — принаймні, я сподіваюся, що це так, — для багатьох тисяч людей. Я дійшов до середини другого розділу і застряв. Від перенапруження і втоми я написав за годину всього сто слів, а далі взагалі не міг зрушити з місця. Лише сидів, гриз кінчик ручки і дивився на електричну лампочку, що висіла над моїм столом трохи спереду від мене. — Він показав, як саме вона висіла. — Чи доводилось вам коли–небудь довго вдивлятись у точку яскравого світла? — спитав він, повертаючись до Деніса. Той не пригадував, щоб йому доводилось. — Так можна загіпнотизувати себе, — вів далі містер Барбік’ю-Сміт.

У страхітливому крещендо з холу пролунав гонг. Решта людей ще не подавали жодних ознак життя. Денісові дуже хотілося їсти.

— Саме це і сталося зі мною, — сказав містер Барбік’ю-Сміт. — Я був загіпнотизований. Я просто знепритомнів. — Він клацнув пальцями. — ^ли очуняв, то побачив, що вже за північ і що я написав чотири тисячі слів. Чотири тисячі, — він дуже широко розтулив губи, коли вимовляв перший склад слова «тисячі». — На мене зійшло Натхнення.

— Яка незвичайна пригода, — мовив Деніс.

— Спочатку я налякався. Це здалося мені неприродним. Було якесь відчуття, ніби це не зовсім правильно, не зовсім чесно: написати літературний твір у непритомному стані. До того ж я побоювався, чи не нашкрябав якоїсь нісенітниці.

- І ви написали нісенітницю? — спитав Деніс.

— Звичайно ж, ні, — відповів Містер Барбік’ю-Сміт, трохи роздратовано. — Звичайно ж, ні. Це було пречудово. Лише кілька орфографічних помилок чи описок, неминучих при автоматичному письмі. Але стиль, думки — все найістотніше було просто прекрасне. З тих пір Натхнення навідує мене регулярно. Так я написав усю книжку «Скромний героїзм». Вона мала великий успіх, як і все, що вийшло відтоді з-під мого пера. — Він нахилився вперед і тицьнув Деніса пальцем. — Ось у чому мій секрет, і ось як ви теж зможете писати, коли захочете, — без зайвих зусиль, швидко, гарно.

— Але ж як цього досягти? — спитав Деніс, силкуючись не показати, наскільки глибоко його образило оте останнє «гарно».

— Розвиваючи своє Натхнення, здійснюючи контакт із своєю підсвідомістю. Вам не доводилося читати мою книжечку «Трубопровід у Нескінченність»?

Деніс змушений був зізнатися, що це якраз один із тих небагатьох творів містера Барбік’ю-Сміта — можливо, єдиний, — яких він не читав.

— Пусте, пусте, — сказав містер Барбік’ю-Сміт. — То лише маленька книжка про зв’язок Підсвідомого з Нескінченним. Встановлюйте контакт із Підсвідомим, і тим самим ви вступаєте в контакт із Всесвітом. Це і є Натхнення. Ви мене розумієте?

— Цілком, цілком, — сказав Деніс. — Але погодьтеся, що із Всесвіту часом надходять послання, які не мають ніякого відношення до справи.

— Я не допускаю до цього, — відповів містер Барбік’ю-Сміт. — Я їх розділяю по окремих каналах. По трубах я підводжу їх до турбін мого свідомого мислення.

— Як Ніагару, — підказав Деніс. Деякі з висловів містера Барбік’ю-Сміта напрочуд скидалися на цитати — без сумніву, цитати з його власних творів.

— Правильно. Як Ніагару. І ось як я це роблю. — Він нахилився і заговорив, підкреслюючи вказівним пальцем основні думки та відбиваючи ритм своєї оповіді: — Перше ніж поринути в транс, я зосереджуюся на тому предметі, щодо якого я хочу знайти натхнення. Припустімо, я пишу про скромних героїв; за десять хвилин до того, як увійти в транс, я думаю лише про сиріт, що утримують своїх молодших братів і сестер, про нудну роботу, яка виконується старанно й терпляче, я зосереджую свою думку на таких значущих філософських істинах, як очищення і звеличення душі через страждання або алхімічне перетворення свинцю зла на золото добра. (Деніс знову позначив у думці цю цитату лапками.) Потім я поринаю в транс. За дві чи три години пробуджуюся і бачу: Натхнення зробило своє. Переді мною лежать тисячі і тисячі слів, що заспокоюють і підносять дух. Я акуратно передруковую їх на машинці, і вони готові до виходу в світ.

— Все це здається на диво простим, — мовив Деніс.