Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 8)

— Бачите, я не певна, — сказала Мері з придихом, — чи справді вони вільні. Я подумала, що, може, ви могли б… могли б…

— Дуже мило з вашого боку, що ви згадали про мене, дорога Мері, — відповіла Анна, і на обличчі її майнула ледь помітна кошача посмішка. — Але що стосується мене, то вони обидва абсолютно вільні.

— Я дуже рада, — мовила Мері з неприхованою полегкістю. — Тепер перед нами постає питання: котрий із двох?

— Я не можу вам щось порадити. Це залежить від ваших смаків.

— Це залежить не від моїх смаків, — сказала Мері, — а від їхніх достоїнств. Ми повинні їх зважити й обговорити ретельно і безсторонньо.

— Зважуйте їх краще самі, — сказала Анна. В кутиках її уст і навколо прижмурених очей ще залишився слід посмішки. — Я не хочу ризикувати, даючи вам хибну пораду.

— Гомбо обдарованіший, ніж Деніс, — почала Мері, — але він менш цивілізований. — Те, як Мері проказала слово «цивілізований», надало йому особливого, додаткового значення. Вона старанно вимовила його на всю ширину рота, з легким шипінням на свистячих приголосних. Цивілізованих людей на світі так мало, і вони здебільшого французи. — Цивілізованість у людині — це найважливіше, ви згодні?

Анна підняла руку.

— Я не буду вам давати порад, — сказала вона. — Ви повинні вирішити самі.

— Родина Гомбо, — замислено вела далі Мері. — походить із Марселя. Досить небезпечна спадковість, якщо зважити на становище жінки серед романських народів. І в той же час я іноді сумніваюся, чи Деніс по–справжньому серйозна людина, чи, може, він дилетант. Це дуже важко вгадати. Як ви вважаєте?

— Я не слухаю, — відказала Анна. — Я відмовляюся брати на себе найменшу відповідальність.

Мері зітхнула.

— Що ж, — мовила вона. — Г адаю, мені краще лягти й поміркувати над цим.

— Ретельно і безсторонньо, — підказала Анна.

У дверях Мері обернулася. Вона сказала: «На добраніч» — і здивувалася, чого це Анна так дивно посміхається. Мабуть, просто так, подумала вона. Анна часто посміхалася без видимої причини; можливо, це звичка й більше нічого.

— Сподіваюся, цієї ночі мені не снитиметься знову, що я падаю в колодязь, — додала вона.

— Драбини — гірше, — відповіла Анна. Мері кивнула головою.

— Так, драбини куди небезпечніші.

У неділю сніданок відбувався на годину пізніше, і Прісілла вшанувала його своєю присутністю, хоч звичайно не з’являлася на людські очі аж до другого сніданку. Вона сиділа на чільному місці, убрана в чорний шовк, з рубіновим хрестом і неодмінною низкою перлів на шиї. Величезна недільна газета ховала від решти світу все, крім верхівки її зачіски.

— Ого, «Саррі» виграв з різницею в чотири очка, — пробурмотіла вона крізь повний рот. — Сонце перебуває близько від Лева — ось у чім річ!

— Чудова гра цей крикет, — добродушно зауважив містер Барбік’ю-Сміт, ні до кого конкретно не звертаючись. — Така англійська.

Дженні, що сиділа поруч із ним, раптом стрепенулася.

— Що ви сказали? — перепитала вона.

— Така англійська, — повторив містер Барбік’ю-Сміт.

Дженні здивовано глянула на нього.

— Звичайно, я англійка, а хто ж іще.

Він уже почав був пояснювати, коли місіс Уїмбуш відклала газету і відкрила своє обличчя, квадратне, вкрите шаром рожевої пудри, увінчане ореолом оранжевого волосся.

— Сьогодні якраз починається нова серія статей про потойбічний світ, — звернулася вона до містера Барбік’ю-Сміта. — На цей раз вона називається Жраша Літа і Г еєна».

— Жраша Літа», — повторив містер Барбік’ю-Сміт, приплющуючи очі. — ^аша Літа. Прекрасна назва. Прекрасна… прекрасна.

Мері сіла поруч із Денісом. Після цілої ночі ретельних обрахунків вона спинила свій вибір на ньому. Можливо, він не такий талановитий, як Гомбо, можливо, йому трохи бракує серйозності, але він якось певніший.

— Чи багато віршів пишете ви тут, за містом? — спитала вона невимушено й серйозно.

— Ні, — коротко відповів Деніс. — Я не взяв із собою машинки.

— Ви хочете цим сказати, що не можете писати без машинки?

Деніс похитав головою. Він не терпів розмов за сніданком і, крім того, хотів чути, що каже містер Скоган на тому кінці стола.

— …Мій план розв’язання церковної проблеми, — говорив містер Скоган. — напрочуд простий. Нині англіканське духівництво носить комірці задом наперед. Я примусив би їх носити задом наперед не тільки комірці, а й весь одяг: сюртук, жилет, брюки, черевики — так, щоб кожний панотець показував світові гладенький фасад, не порушений ні запонками, ні гудзиками, ні шнурками. Обов’язкове запровадження такої уніформи діяло б на тих, хто бажає увійти в лоно церкви, як корисний стримуючий засіб. Водночас це надзвичайно посилило б те, на чому так справедливо наполягав архієпископ Лод, — «красу святості» — у тих небагатьох, кого не вдасться стримати.

— Виявляється, в пеклі, — прочитала Прісілла із своєї недільної газети, — діти розважаються тим, що здирають шкіру з живих ягнят.

— Але ж, дорога леді, це тільки символ, — озвався містер Барбік’ю-Сміт, — матеріальний символ духовної істини. Ягнята втілюють…

— Тепер перейдімо до військової форми, — правив своєї містер Скоган. — Коли яскраво–червоні мундири та блискучі кокарди було замінено хакі, знайшлися люди, котрі висловлювали побоювання щодо майбутнього воєн. Але згодом, коли вони зрозуміли, наскільки елегантна нова англійська форма, як щільно облягає вона талію, як сластолюбно випинає стегна за допомогою бічних турнюрів–кишень, коли вони усвідомили дивовижні можливості бриджів і чобіт, то заспокоїлися. Скасуйте цю елегантність і спробуйте запровадити військову форму з полотна й прогумованої тканини, і ви дуже скоро побачите, що…

— Хто–небудь піде зі мною до церкви сьогодні? — спитав Г енрі Уїмбуш. Ніхто не відгукнувся. Тоді він причепурив свою нехитру пропозицію: — Бачте, я читатиму з біблії. І до того ж буде містер Бодихем. Його проповіді часом варто послухати.

— Дякую, дякую, — сказав містер Барбік’ю-Сміт. — Як на мене, то я віддаю перевагу богослужінням у нескінченному храмі Природи. Як це передав наш Шекспір? «Проповіді в книжках, каміння в бурхливих струмках» — Красивим жестом він показав на вікно, але вже в ту мить, коли підіймав руку, його почало тривожити хоч і невиразне, але настійне й неприємне відчуття, що з цитатою він щось наплутав. Але в якому місці? У камінні? У проповідях? Чи в книжках?

Містер Бодихем сидів у кабінеті у себе вдома. Готичні вікна стилю дев’ятнадцятого століття, вузькі й загострені догори, неохоче пропускали світло; у кімнаті було темно, хоч надворі сяяв липневий полудень. Під стінами вишикувались яруси книжкових полиць, покриті коричневим лаком і заставлені шеренгами товстих, важких теологічних фоліантів, із числа тих, якими у другорозрядних книгареньках звичайно торгують на вагу. Камін і полички над ним на різьблених веретеноподібних стовпчиках, письмовий стіл, стільці й двері — усе було покрите коричневим лаком. На підлозі лежав темний, червоно–коричневий килим. У кімнаті все було коричневе і стояв якийсь дивний коричневий запах.

Посеред цього коричневого присмерку сидів за столом містер Бодихем. Це був Чоловік у Залізній Масці. Сіре металеве обличчя, залізні вилиці й низький залізний лоб; залізні зморшки, суворі й непорушні, перекреслили згори вниз його щоки; ніс схожий на залізний дзьоб якогось невеличкого хижого птаха. Коричневі очі в глибоких оправлених залізом западинах; шкіра довкола них темна, наче обвуглена. Череп укритий густим, цупким, наче дріт, волоссям; колись чорне, тепер воно стало сірим. Вуха маленькі й красиві. Виголені щелепи, підборіддя, верхня губа — темні, як залізо. Голос у містера Бодихема — а надто коли він підносив його під час проповіді — був різкий, ніби рипіння залізних завіс на дверях, яких давно не відчиняли.

Було близько половини на першу. Він тільки–но прийшов із церкви, захриплий і втомлений після проповіді. Він проповідував пристрасно й несамовито, залізний чоловік, що молотив ціпом у душі своєї пастви. Та у Кромі душі віруючих були з каучуку, з тугої гуми; ціп відскакував. У Кромі звикли до містера Бодихема. Ціп важко гупав по гумі, а гума майже завжди спала.

Сьогодні вранці, як і часто раніше, він виголосив проповідь про сутність бога. Він спробував примусити їх зрозуміти, що таке бог і як страшно накликати на себе його гнів. Бог, вважали вони, це щось сумирне й милосердне. Вони закривали очі на факти; мало того, вони закривали очі на Біблію. Коли «Титанік» занурювався у воду, пасажири співали: «Ближче, господи, до тебе». Хіба вони розуміли, до чого хотіли наблизитись? До білого пломеня справедливості, гнівного пломеня…

Коли виголошував свої проповіді Савонарола, люди вголос ридали й стогнали. А Кром завжди слухав містера Бодихема, нічим не порушуючи чемної тиші, лише іноді хтось кахикне або засопе. На передній лаві сидів Генрі Уїмбуш, спокійний, добре вихований, вишукано вдягнений. Бували моменти, коли містера Бодихема поривало збігти з казальниці й трусонути його, щоб він ожив, моменти, коли проповідник ладен був перебити, винищити свою паству.

Він понуро сидів за своїм столом. За готичними вікнами земля була тепла й огорнена дивовижним спокоєм. Все як і завжди. Та все ж, та все ж… Минуло майже чотири роки відтоді, як він виголосив ту проповідь на тему Євангелія від Матвія, глава 24, 7: «Бо повстане народ на народ і царство на царство; і будуть глади й мори, і землетруси…» Він ще тоді видрукував цю проповідь; було так необхідно, щоб увесь світ знав те. що він мусив йому сказати. На його столі лежав примірник тоненької брошури — вісім сірих сторінок, надрукованих шрифтом, який стерся, мов зуби старого пса, від нескінченного, монотонного чвакання друкарського верстата. Він розгорнув брошуру і став читати в котрий уже раз.