Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 18)
Мелодія завмирала і знову звучала легко і млосно; теплий морок, що обступив їх, здавалося, пульсував, як кров.
— Тут приступка! — гукнув Деніс. Він провів своїх супутників через небезпеку, і за хвилину вони вже ступили на дерен тисової алеї. Тут було світліше або принаймні не так темно, бо алея була ширша від стежки, якою вони йшли попід стіною будинку. Піднявши голову, вони могли бачити між високими чорними деревами смужку неба та кілька зірок.
Інші помчали за Айвором. Деніс плентався позаду, марно закликаючи всіх бути обережними: схил стрімкий, і можна скрутити собі в’язи. «Що сталося з цими людьми?» — дивувався він. Вони стали як кошенята, що їм дали котячої м’яти. Він і сам відчував, що в ньому озивається якесь кошеня; проте, як і всі його емоції, це було скоріш теоретичне відчуття, і його зовсім не поривало вистрибувати по–котячому.
— Обережно! — ще раз гукнув він, і щойно це слово злетіло з його уст, як — гуп! — попереду почувся звук важкого падіння, далі хтось засопів від болю і зрештою щиросердно скрикнув: «Ой!» Деніс майже зрадів; він їх попереджав, цих йолопів, а вони й слухати не схотіли. Він підтюпцем задріботів униз косогором, прямуючи до незримого мученика.
Мері збігла з кручі, ніби локомотив на розгоні. У неї аж у голові зашуміло від цього шаленого бігу, і їй здалося, що вона вже ніколи не спиниться. Аж ось схил зробився пологіший, і вона майже стала. Зненацька її схопила чиясь простягнута рука.
— Ну, — сказав Айвор, пригортаючи її до себе, — тепер я тебе спіймав, Анно.
Вона спробувала звільнитися.
— Це не Анна. Це Мері.
Айвор весело засміявся.
— Так і є! — вигукнув він — Сьогодні я вже вдруге пошився в дурні. Уперше це було з Дженні. — Він знову зареготав, і так весело, що Мері не втрималась і засміялася теж. Він не забирав руку, якою її обнімав, і все це було так натурально, що Мері більше не пручалася. Притулившись одне до одного, вони йшли понад басейном. Мері була надто низенька, і Айвор не міг зручно покласти голову їй на плече. Він пестливо потерся щокою об її густе, гладеньке волосся. Трохи згодом заспівав знову; ніч палко забриніла від його голосу. Потім поцілував Мері. Анна чи Мері, Мері чи Анна. Здається, нема особливої різниці, котра з двох. Звичайно, в деталях вони відрізняються, але загальне враження одне й те саме; а, зрештою, лише загальне враження має вагу.
Деніс спустився з пагорба.
— Хто тут поранився? — гукнув він.
— Це ти, Денісе? Я забила щиколотку - і коліно, і руку. Я вся побита.
— Сердешна Анна, — сказав він. І не стримавшися, додав: — Але ж безглуздо було кидатися в темряві з гори.
— Йолоп! — сердито вигукнула вона. В її голосі бриніли сльози. — Авжеж, безглуздо.
Він сів біля неї на траву і відчув, що вдихає легкі, чарівні пахощі, що завжди витали над нею.
— Запали сірника, — звеліла вона. — Я хочу оглянути свої рани. Він намацав у кишені коробку. Черкнув сірником, і вогник вихопив із мороку маленький казковий світ — обличчя Аннн, її мерехтливу жовту сукню, білі оголені руки, смужку зеленого дерну. А кругом густа чорна темрява. Анна простягла долоні; від падіння вони були забруднені травою й землею, а на лівій видніли два чи три червоні садна.
— Могло бути гірше, — сказала вона. Але Деніс був страшенно зворушений; а надто коли помітив на її віях росинки сліз, мимовільних сліз болю. Він витягнув носовичок і заходився обтирати бруд із пораненої руки. Сірник згас; другий запалювати вже не варто. Анна покірливо і вдячно дозволяла лікувати себе.
— Спасибі, — подякувала вона, коли Деніс скінчив обтирати й перев’язувати їй руку.
Її голос прозвучав так зворушливо, ніби вона раптом втратила свою зверхність, стала за нього молодшою, майже дитиною. Він здавався собі надзвичайно дужим і впевненим. Це відчуття було таке сильне, що він інстинктивно обняв її однією рукою. Вона підсунулася ближче, притулилась до нього, і вони сиділи так мовчки. Потім почули внизу тихі, але на диво чіткі в мовчазній темряві слова Айворової пісні. Він співав її далі:
Запала досить тривала тиша. Здавалося, час був потрібний на те, щоб одержати й віддати частину тих тридцяти поцілунків. Потім пісня полилася знову:
Завмер останній звук, і запала цілковита тиша.
— Тобі легше? — прошепотів Деніс. — Тобі так зручно?
Вона ствердно кивнула на обидва запитання. «Trente moutons pour un baiser (тридцять овець за один поцілунок)». А хто він, Деніс, — волохата вівця чи пастух? Ні, тепер він рішуче відчував себе пастухом. Він був господарем, заступником. На нього накотилася хвиля хоробрості, п’янка, як вино. Він повернувся і став цілувати Анну в обличчя, спочатку трохи навмання, а потім влучніше, в уста.
Анна відхилила голову; він цілував її вухо, ніжну шию, що відкрилася, коли вона відвернулась.
— Ні. Денісе, не треба, — запротестувала вона.
— Чому?
— Це зашкодить нашій дружбі, а нам було так хороше!
— Дурниці! — сказав Деніс.
Вона спробувала пояснити.
— Розумієш, це… не наше амплуа. — То була правда. Вона ніколи не бачила в Денісі чоловіка, який може стати коханцем. Він був такий безглуздо молодий, такий… такий… Вона не могла знайти слушного прикметника, але добре знала, про що йдеться.
— Чому не наше. І, до речі, це жахливе й недоладне слово.
— Тому, що не наше.
— А я кажу, що наше.
— Можеш собі казати. А я знаю, що не наше.
— Я примушу тебе змінити думку.
— Г аразд, Денісе. Але тобі доведеться зробити це іншим разом.
Мені треба йти додому й опустити ногу в гарячу воду. Вона вже пухне. Здоров’ям, звичайно, нехтувати не слід. Деніс неохоче підвівся й допоміг своїй дамі стати на ноги. Анна обережно ступила крок.
— Ой! — вона схитнулася і важко сперлась на його руку.
— Я понесу тебе, — запропонував Деніс. Він ніколи не пробував нести жінку, але в кіно це завжди здавалося простою річчю.
— Ти не зможеш, — сказала Анна.
— Ще й як зможу. — Деніс відчув себе дужчим і впевненішим, ніж будь–коли. — Обійми мене за шию, — наказав він. Коли вона це зробила, нахилився, підхопив її під коліна і відірвав від землі. Господи, оце тягар! Хитаючись, ступив п’ять кроків схилом угору, після чого майже втратив рівновагу, і йому довелося мерщій опустити свою ношу, або, скоріше, гепнути її на землю.
Анна затіпалася від сміху.
— Я ж казала, що ти не зможеш, мій бідолашний Денісе.
— Зможу, — невпевнено мовив Деніс. — Я спробую ще раз.
— Дуже мило з твого боку пропонувати це, та я вже краще піду сама. — Вона сперлась на його плече і повільно зашкутильгала вгору. — Бідолашний мій Деніс! — знову засміялась Анна.
Зганьблений, Деніс мовчав. Здавалося неймовірним, що лише дві хвилини тому він тримав Анну в обіймах, цілував її. Неймовірно. Тоді вона була безпорадна, наче дитина. Тепер знову відчувала свою зверхність, стала далекою, жаданою і неприступною. Як він міг так пошитись у дурні — взятися її нести! До будинку Деніс підійшов у стані глибокої пригніченості.
Він допоміг Анні піднятись нагору, залишив її під доглядом покоївки і знову зійшов до вітальні. Деніс був здивований, побачивши, що всі сидять на тих самих місцях, де він їх покинув. Він чомусь сподівався, що все буде зовсім інакше — здавалося, минула ціла вічність відтоді, як він пішов. Усі мовчать, як прокляті, подумав він. Люлька містера Скогана шкварчала й далі; то був єдиний звук. Генрі Уїмбуш досі не відірвався від своїх рахункових книг. Він щойно зробив відкриття, що сер Фердінандо мав звичку ціле літо їсти устриці, незважаючи на відсутність виправдувальних «г» (Мається на увалі, що в англійських назвах літніх місяців - June, July, August — нема літери r. О цій норі устриць звичайно не їдять, бо вони ще не смачні). Гомбо читав, почепивши на ніс рогові окуляри. Дженні з таємничим виглядом щось черкала в червоному блокноті. Прісілла сиділа в своєму улюбленому кріслі біля каміна і переглядала стос малюнків. Вона брала їх один по одному і, відкинувши назад голову, увінчану монументальною оранжевою зачіскою, довго й уважно роздивлялася малюнок крізь приплющені повіки, тримаючи його у витягнутій руці. На ній була сукня кольору морської води, на присипаному ліловою пудрою декольте виблискували діаманти. З рота стримів довжелезний мундштук. У височезну копицю волосся теж було вставлено діаманти; вони мінилися, коли Прісілла поводила головою. Малюнки були Айворові — зарисовки з Життя Духів, виконані під час екстатичних подорожей у кращий світ. На зворотному боці кожного аркуша були пояснювальні написи: «Портрет ангела, 15 березня 20 р.», «Астральні істоти під час гри, 3 грудня 19 р.», «Група душ при переході у верхню сферу, 21 травня 21 р.». Перш ніж подивитися на малюнок, Прісілла перевертала його й читала назву на звороті. Хоч як ревно вона старалася — Прісіллі жодного разу не пощастило побачити духів чи встановити хоч якийсь зв'язок із потойбічним світом. Їй доводилось задовольнятися розповідями.