Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 19)

— Куди ж ви поділи всіх інших? — спитала вона, коли Деніс увійшов до кімнати.

Він відловів, що Анна пішла спочивати, а Айвор з Мері залишилися в саду. Вибрав зручне крісло, взяв книжку і спробував заспокоїтися, читаючи. М’яко лилося світло від лампи, усе було непорушне, якщо не зважати на шарудіння малюнків у руках Прісілли. Усі мовчать, як прокляті, подумки повторив Деніс, всі мовчать, як прокляті…

Айвор і Мері прийшли тільки через годину.

— Ми дивилися, як сходить місяць, — сказав Айвор.

— Розумієте, він якраз на ущербі, тобто між другою чвертю і повнею, — дуже по–науковому пояснила Мері.

— Там, у саду так чудово. Дерева, пахощі квітів, зорі, — Айвор змахнув руками. — А коли зійшов місяць, то я аж заридав.

Він сів за фортепіано і підняв віко.

— Падало безліч метеоритів, — мовила Мері, не звертаючись ні до кого зокрема. — Очевидно, Земля саме потрапила під літній метеоритний потік. У липні і в серпні…

Та Айвор уже вдарив по клавішах. Він грав про сади, зорі, пахощі квітів, схід місяця. Він навіть втулив солов’я, якого там не було. Мері дивилася й слухала, напіврозкривши уста. Всі інші робили кожен своє і, здавалося, музика Айвора їх зовсім не турбувала. Саме цього липневого дня рівно триста п'ятдесят років тому сер Фердінандо з'їв сім дюжин устриць. Відкривши цей факт, Генрі Уїмбуш зазнав невимовно солодкої втіхи. Він знаходив особливу радість у святкуванні пам’ятних дат. Трьохсотп'ятдесятирічні роковини семи дюжин устриць… Шкода, що він не знав цього перед обідом; він би звелів подати шампанське.

Перед сном Мері нанесла візит Анні. У її кімнаті світло не горіло, але вона ще не спала.

— Чому ви не пішли з нами в сад? — спитала Мері.

— Я впала й звихнула ногу. Деніс допоміг мені дістатись додому.

Мері висловила їй щире співчуття. У душі вона також відчула полегшення, дізнавшись, що відсутність Анни пояснюється так просто. Там, у саду їй спало на думку, що, може, їх залишили сам на сам з Айвором навмисне.

У цьому було щось трохи louche (підозріле, двозначне). Не те щоб вона надавала цій події ваги, зовсім ні. Але їй не хотілося б стати жертвою інсценування.

— Сподіваюся, завтра вам буде краще, — сказала вона і пожаліла Анну, яка не бачила ні нічного саду, ні зірок, ні метеоритів, у літній потік яких саме потрапляє Земля, ні сходу місяця з його щербатістю. До того ж у них із Айвором була така цікава розмова. Про що? Та майже про все. Про природу, мистецтво, науку, поезію, зорі, спіритизм, стосунки між чоловіком і жінкою, музику, релігію. Вона вважає, що Айвор досить інтелектуальний.

Молоді леді попрощалися дуже приязно.

До найближчої римсько–католицької церкви звідси було двадцять миль. Педантичний у своїх релігійних уподобаннях, Айвор поснідав рано, а його авто вже стояло біля дверей, готове вирушити за чверть до десятої. Це була елегантна, дорога на вигляд машина, покрита жовтою емаллю чистого лимонного відтінку й обтягнута смарагдово–зеленою шкірою. У ній було два сидіння — три, якщо втиснутися щільно, — і пасажирів захищав від вітру, пилюки й негоди засклений седан, що, ніби вишуканий портшез вісімнадцятого сторіччя, піднімався посередині машини.

Мері, яка ще ніколи не бачила римсько–католицької відправи, вирішила, що це має бути цікаво, і коли машина виїжджала з двору крізь великі ворота, вона сиділа на вільному місці під седаном. Риком морського лева кілька разів проревів клаксон, тихше, тихше, — і вони зникли.

У парафіяльній церкві Крома містер Бодихем читав проповідь на тему, взяту з І Книги Царів, глава VI, 18: «І на кедрах посеред храму було вирізьблено весняні квіти» — проповідь, що мала чисто місцевий інтерес. Останні два роки проблема Меморіалу Війни у Кромі не виходила з голови у кожного, хто мав досить вільного часу або розумової енергії, або патріотичного духу, щоб думати про такі речі. Генрі Уїмбуш горою стояв за бібліотеку — бібліотеку, укомплектовану книжками з історії графства, старими місцевими картами, монографіями про тутешні старожитності, діалектологічними словниками, довідниками з місцевої геології та природничої історії. Йому було приємно уявляти, як фермери, натхнені такою лектурою, вирушатимуть у неділю по обіді на пошуки закам’янілостей та крем’яних наконечників для стріл. Самі ж фермери віддавали перевагу ідеї меморіального водоймища та водогону. Однак найенергінніша і найкрасномовніша партія ішла за містером Бодихемом, вимагаючи чогось релігійного — наприклад, збудувати нову цвинтарну браму, вставити в церкві вікна з кольорового скла або спорудити мармуровий монумент, або і перше, й друге, і третє, якщо можливо. Досі, однак, нічого не було зроблено, почасти через те, що меморіальний комітет ніяк не міг дійти згоди, почасти з поважнішої причини, яка полягала в тому, що зібраних грошей не вистачило б на жоден із пропонованих проектів. Кожні три або чотири місяці містер Бодихем виголошував проповідь, присвячену цій проблемі. Останню він прочитав у березні; отже, час зробити парафіянам чергове нагадування.

«І на кедрах посеред храму було вирізьблено весняні квіти».

Містер Бодихем трохи торкнувся Соломонового храму. Потім перейшов до храмів та церков узагалі. Які особливості цих споруд, присвячених Богові? Насамперед те, що вони цілком непридатні для будь–яких мирських потреб. Це будівлі, що не мають практичної цінності, з «вирізьбленими весняними квітами». Соломон міг би побудувати й бібліотеку — бо чи ж не був він наймудрішою людиною на світі? Він міг би викопати водоймище — що могло бути кориснішим у такому палючому місті, як Єрусалим? Він не зробив ні того, ні того, він збудував дім, весь покритий різьбленими весняними квітами, дім, що не мав ніякої практичної цінності. Чому? Тому, що він присвятив це творіння Богові. У Кромі було багато розмов про Пам’ятник Війни. За своєю сутністю Пам’ятник Війни — це творіння, присвячене Богові. Це знак подяки за те, що перша фаза вирішальної світової війни увінчалася торжеством праведної справи; водночас це — наочно втілена молитва до Бога, щоб він не відкладав надовго своє пришестя, бо лиш він один може принести остаточний мир. Бібліотека, водоймище? Містер Бодихем обурено й гнівно засудив цю ідею. Згадані творіння присвячувалися б людині, а не Богові. Як Пам’ятник Війни вони абсолютно непридатні. Запропоновано цвинтарну браму. Це те, що цілком відповідає суті Пам’ятника Війни: це творіння, присвячене Богові і вкрите весняними квітами. Правда, одна брама вже є. Але що може бути простішого, як зробити другі ворота у цвинтарній огорожі; а другі ворота вимагатимуть і другої критої брами. Надійшли й інші пропозиції. Вікна з кольорового скла, мармуровий монумент. Обидві вони розумні, особливо остання. Настав час спорудити Пам’ятник Війни. А то буде пізно. У будь–яку годину, як тать у ноші, може з’явитись Господь. Але виникли деякі труднощі. Бракує коштів. Жертвувати гроші на святе діло повинні всі, відповідно до своїх достатків. Від тих, хто втратив на війні родичів, можна було б сподіватися суми, яку їм довелося б заплатити за похорон, коли б цей родич помер удома. Дальше зволікання стає згубним. Пам’ятник Війни треба збудувати негайно. Він звертається до патріотизму та благочестя своєї пастви.

Генрі Уїмбуш по дорозі додому думав про книги, які він подарує Меморіальній Бібліотеці. Він звернув на стежку через поле; це приємніше, ніж іти дорогою. Біля першого перелазу стояв гурт сільських підлітків, одягнених в огидні, погано пошиті чорні костюми, які в Англії кожну неділю чи свято перетворюють на похорон. Вони реготали й курили і розступилися перед Генрі Уїмбушем, торкаючись капелюхів, коли він повз них проходив. Він відповів на їхнє вітання; але його обличчя, що зливалося в одне ціле з сірим котелком, залишилося незворушним.

За часів сера Фердінандо чи його сина сера Джуліуса, подумав Генрі Уїмбуш, ці молодики веселилися б у неділю навіть у Кромі, цьому відлюдному сільському замкові. Стріляли б із лука, грали в кеглі, танцювали. Тепер у них не було ніяких розваг, крім паскудного Бодихемового клубу хлопчиків, де все було заборонено, та, зрідка, танців або концертів, які влаштовував Уїмбуш. Нудьга або урбаністичні розваги в столиці графства — такий вибір залишався цим бідолашним хлопцям. Сільських гулянок більше не було; їх знищили пуритани.

Він пригадав, що в «Щоденнику» Меннінгема 1 за 1600 рік є дивне місце, дуже дивне місце. Якісь члени міського магістрату в Беркншрі, пуритани, натрапили на скандальне видовище. Однієї місячної літньої ночі вони їхали верхи в супроводі загону місцевих стражників і десь серед пагорбів побачили гурт голих чоловіків і жінок, що танцювали між оборами для овець. Члени магістрату та їхні люди спрямували коней на юрму. Якими ж, певно, безпорадними відчули себе ті бідолаги: голі проти озброєних вершників. Танцюристів заарештували, відшмагали, кинули до в'язниці й посадовили в колодки; відтоді місячний танок ніколи більше не танцювали. Який вікодавній, земний, вакхічний ритуал знайшов тут свій кінець? — думав Г енрі Уїмбуш. Чи не танцювали їхні предки під місячним сяйвом ще тоді, коли про Адама та Єву ніхто й не чув… Йому подобалося так думати… А тепер цього вже нема. Ці мляві молодики, якщо їм закортить танцювати, змушені будуть їхати велосипедом шість миль, до міста. Село запустіло, воно позбавлене власного життя, власних радощів. Благочестиві члени магістрату назавжди загасили веселий вогник, що горів з передковічних часів.