Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 20)
Він подумки повторював ці рядки і сумно думав про минуле, що навіки пішло в забуття.
Довга сигара Генрі Уїмбуша курилася запашним димом. У нього на колінах лежала «Історія Крому»; він неквапно перегортав сторінки.
— Навіть не знаю, який уривок вам прочитати сьогодні, — замислено мовив він. — Не позбавлені інтересу подорожі сера Фердінандо. А його син, сер Джуліус, терпів від манії, ніби в його поті зароджуються мухи; кінець кінцем це призвело його до самогубства. Або сер Кіпріан. — Він почав гортати швидше. — Або сер Генрі. Або сер Джордж… Ні, мабуть, я не читатиму ні про кого з них.
— Але ви мусите щось прочитати, — зажадав містер Скоган, вийнявши люльку з рота.
— Либонь, я прочитаю вам про свого діда, — сказав Г енрі Уїмбуш, — і про події, які передували його одруженню із старшою дочкою останнього сера Фердінандо.
— Г аразд, — погодився містер Скоган. — Ми слухаємо.
— Перше ніж я почну читати, — сказав Генрі Уїмбуш, підводячи очі від книги і скидаючи пенсне, яке тільки–но почепив на носа, — я повинен сказати кілька слів про сера Фердінандо, останнього з Лепітів. Після смерті чесного й безталанного сера Геркулеса Фердінандо зробився володарем фамільного багатства, яке значно збільшилося завдяки хазяйновитості та ощадливості його батька; він одразу ж поставив собі за мету прогайнувати його, що й робив — весело й на широку ногу. На той час, коли йому минуло сорок років, він проїв, а, головне, пропив і пролюбив майже половину своєї маєтності і неминуче позбувся б незабаром і решти, коли б не закохався в дочку парафіяльного священика, та так нестямно, що запропонував їй руку й серце. Дівчина дала згоду і менш ніж за рік стала повновладною господинею в Кромі і над своїм чоловіком. У вдачі сера Фердінандо відбулися разючі зміни. Він зробився ощадливим, акуратним і навіть здержливим, бо рідко тепер випивав більш як півтори пляшки портвейну за один раз. Занепала маєтність Лепітів знов почала зростати, і це незважаючи на важкі часи (бо сер Фердінандо одружився 1809 року, в розпалі наполеонівських війн). Здавалося, серу Фердінандові судилася щаслива й шанована старість у колі своїх дітей — а леді Лепіт уже подарувала йому трьох дочок, і не було підстав сумніватися, що вона народить іще багато дочок, а також синів. Однак провидіння постановило інакше. Наполеон, який накоїв стільки лиха, став також причиною, хоч і непрямою, передчасної смерті цієї виправленої людини.
Сер Фердінандо, який був великим патріотом, із перших днів війни з Францією став по–своєму святкувати наші перемоги. Коли щаслива звістка досягала Лондона, він звичайно одразу ж купував багато спиртного, сідав у першу–ліпшу поштову карету і їздив по всій країні, сповіщаючи добру звістку всім, кого зустрічав. Він роздавав її на кожній станції, разом із спиртним, кожному, хто мав охоту слухати чи пити. Так, після Нілу він доїхав аж до Едінбурга; а коли поштові карети, уквітчані лавром на знак тріумфу та кипарисом на знак жалоби, вирушили по країні зі звісткою про перемогу й загибель Нельсона, він просидів цілісіньку холодну жовтневу ніч на передку норвічського «Метеора» з морським барильцем рому на колінах та двома ящиками старого бренді під сидінням. Ця весела традиція була однією з багатьох звичок, від яких він відмовився після одруження. Перемоги на Піренеях, відступ із Москви, Лейпціг і зречення тирана — усе це залишилося невідсвяткованим. Але сталося так, що влітку 1815 року сер Фердінандо кілька тижнів жив у столиці. То була низка тривожних, непевних днів; потім надійшла славна звістка про Ватерлоо. І сер Фердінандо не витримав; у ньому знов пробудилась його весела юність. Він мерщій подався до свого виноторговця й купив дванадцять пляшок бренді розливу 1760 року. Батська поштова карета вже відходила; за великі гроші він купив собі право їхати на передку і, сидячи на почесному місці поруч із кучером, гучно оголошував про падіння корсиканського бандита і передавав по колу п'янкий напій. Вони проїхали через Аксбрідж, Слоу, Мейденхед. Велика звістка розбурхала сонний Редінг. У Дідкоті одним із конюхів так сильно заволоділи патріотичні почуття і бренді 1760 року, що він ніяк не міг затягти хомут. Ніч ставала дедалі холоднішою, і сер Фердінандо переконався, що хильнути ковток на кожній зупинці для нього вже замало. Щоб підтримати в собі життєдайне тепло, він був змушений пити і між зупинками. Вони під’їздили до Суіндона. Карета мчала з карколомною швидкістю — шість миль за останні півгодини, — коли враз сер Фердінандо, що досі тримався твердо, схитнувся й упав на дорогу сторч головою. Сонних пасажирів розбудив поштовх. Карета зупинилася. Кондуктор із ліхтарем побіг назад. Він знайшов сера Фердінанда ще живого, але непритомного; з його рота текла цівка крові, його переїхали задні колеса карети, поламавши йому майже всі ребра й обидві руки. Череп у двох місцях тріснув. Його взяли до карети, але він помер раніше, ніж дісталися до наступної станції. Такий був скік сера Фердінандо — жертви власного патріотизму. Леді Лепіт заміж уже не виходила, постановивши присвятити решту своїх днів донькам — Джорджіані, котрій на той час виповнилося п’ять років, і дворічним близнятам Еммеліні та Кароліні.
Г енрі Уїмбуш замовк і знов начепив пенсне.
— На цьому вступ закінчується, — сказав він. — Тепер я можу читати про свого дідуся.
— Одну хвилинку, — втрутився містер Скоган, — зараз я натопчу люльку.
Містер Уїмбуш зачекав. Сидячи оддалік у кутку зали, Айвор показував Мері свої малюнки з Життя Духів. Вони пошепки перемовлялися.
Містер Скоган припалив люльку.
— Читайте, — сказав він.
Г енрі Уїмбуш став читати:
— «Була весна 1833 року, коли мій дід Джордж Уїмбуш був уперше представлений «трьом чарівним Лепіт», як їх усі називали. На той час він був юнак двадцяти двох років із кучерявим пшеничним чубом та привабливим рум’яним обличчям, яке було дзеркалом його юної і цнотливої душі. Він навчався в Харроу та Крайст Черчі, любив полювання й інші розваги на чистому повітрі, і, хоч його статки могли б дозволити йому багато, його втіхи були помірковані і невинні. Батько Джорджа Уїмбуша, остіндський купець, готував для сина політичну кар’єру і витратив чимало грошей, щоб здобути для нього гарненький виборчий округ у Корнуельсі як подарунок на день народження, коли тому минув 21 рік. Та саме в 1832 році, якраз напередодні синового повноліття. Білль про Реформу скасував це «гниле містечко». Джорджеві довелося відкласти свій вихід на політичну арену. На той час, коли йому випало познайомитися з чарівними Лепіт, він жив надією; він не був надто нетерплячий.
Чарівні Лепіт справили на нього неабияке враження. Джорджіана, найстарша, з її чорними кучерями, блискучими очима, шляхетним орлиним профілем, лебединою шиєю й округлими плечима, приголомшувала східною красою; а близнята, трішки кирпаті, з блакитними очима й каштановими кучерями являли собою двійко однакових істинно англійських чарівниць.
Однак під час першої зустрічі їхня розмова точилась так стримано, що коли б не чари їхньої вроди, Джордж нізащо не наважився б продовжити знайомство. Близнята задирали перед ним носа і з витонченою зверхністю допитувалися, що він думає про новітню французьку поезію і чи подобається йому «Індіана» Жорж Сайд. Та, здається, найдужче приголомшило його запитання, яким почала свою розмову з ним Джорджіана. «У музиці, — спитала вона, подавшись уперед і втупивши в нього свої великі темні очі, — ви класик чи трансценденталіст?» Джордж не розгубився. Він досить розумівся на музиці, ненавидів усе, що мало відношення до класики, і тому з готовністю, яка робила йому честь, відповів: «Я трансценденталіст». Джорджіана чарівно всміхнулася. «Дуже рада, — сказала вона. — Я теж. Ви, звичайно, їздили слухати Паганіні на минулому тижні? «Молитва Мойсея» — ах! — вона заплющила очі. — Чи знаєте ви щось більш трансцендентальне?» — «Ні, — відповів Джордж, — не знаю». Він завагався, хотів був сказати, що найдужче в Паганіні йому сподобалися «Сільські імітації», але потім зважив, що розумніше буде промовчати - і це було цілком слушно. Той чоловік примушував свою скрипку ревти, як осел, кудкудакати, мов курка, хрюкати, кувікати, гавкати, іржати, крякати, мукати, гарчати й мекати. Цей номер, на думку Джорджа, винагороджував за нудоту решти номерів концерту Він усміхався, з насолодою згадуючи про це. Так, він категорично не був класиком у музиці; він був справжнісінький трансценденталіст.
Джордж закріпив це перше знайомство, зробивши новий візит молодим леді та їхній матері, які весь зимовий сезон мешкали в невеликому, але гарному будиночку неподалік Берклі—Сквер. Леді Лепіт обережно навела деякі довідки і, виявивши, що майновий стан, репутація та родина Джорджа були цілком задовільні, запросила його на обід. Вона мала намір і сподівалася видати всіх своїх дочок за перів; але, будучи розсудливою жінкою, вважала, що слід приготуватися до всяких несподіванок. Джорджа Уїмбуша, думала вона, зовсім непогано тримати про запас для котроїсь із близнюків.
Під час цього першого обіду Джордж сидів поруч із Еммеліною. Вони розмовляли про Природу. Еммеліна запевняла, що високі гори її хвилюють, а гамір міської юрби — для неї мука. Джордж визнав, що за містом дуже приємно, але він вважає, що й Лондон має свої принади. З подивом і деяким неспокоєм він відзначив, що в міс Еммеліни поганий апетит, що, власне, його зовсім нема. Дві ложки супу, шматочок риби і три виноградинки — це був весь її обід. Час від часу він поглядав на її сестер; вони, здавалося, також майже нічого не їли. Хоч би що їм підносили, вони заперечливо й бридливо махали рукою, заплющуючи очі й відвертаючись від пропонованої страви, неначе морський язик у лимонах, качка, теляче філе, бісквіти з вином та вершками ображали їхній зір або нюх. Джордж, який вважав обід просто чудовим, наважився заговорити про брак апетиту в сестер.