Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 17)

— Ні, ти не запізнився.

— Ви прибули вчасно, щоб відповісти на одне запитання, — сказав містер Скоган. — Ми якраз сперечалися, чи вважати кохання серйозною річчю. А ви як гадаєте?

— Чи кохання серйозна річ? — перепитав Айвор. — Безперечно.

— Я ж казала! — тріумфуюче вигукнула Мері.

— Але в якому розумінні? — спитав містер Скоган.

— Я хотів сказати, що це серйозне діло. Воно ніколи не набридає.

— Розумію, — сказав містер Скоган. — Саме так.

— Коханню можна віддаватися, — вів далі Айвор, — завжди й усюди. Жінки навдивовижу однакові. Форми трохи різні, от і все. В Іспанії, — вільною рукою він окреслив кілька опуклостей, — їх неможливо обминути на сходах. В Англії, — він поєднав кінці вказівного й великого пальців і, опускаючи руку, зобразив уявний циліндр, — в Англії вони трубоподібні. Але їхні почуття завжди однакові. Принаймні з мого досвіду.

— Дуже радий це чути, — сказав містер Скоган.

Дами покинули товариство, і по колу пішов портвейн. Містер Скоган налив собі в склянку, передав карафу, відкинувся на спинку стільця і якусь мить мовчки роздивлявся на всі боки. Навкруг точилася лінива розмова, та він не зважав на неї; він посміхався якомусь власному дотепові. Гомбо помітив його посмішку.

— Що вас звеселяє? — запитав він.

— Я просто споглядав, як ви всі сидите навколо стола, — сказав містер Скоган.

— Хіба у нас такий смішний вигляд?

— Ні в якому разі. — чемно відповів містер Скоган. — Мене просто розважили мої власні думки.

- І про що вони?

— Найнепотрібніші й украй академічні думки. Я дивився на всіх вас по черзі й намагався уявити, на кого із перших шести цезарів був би схожий кожен із вас, якби вам випала нагода побути цезарем. Цезарі — то один із моїх пробних каменів, — пояснив містер Скоган. — Це типи, які діють, так би мовити, в порожнечі, людські істоти, що дійшли до свого логічного завершення. Звідси їхня неперевершена цінність у ролі пробного каменя, еталона. Коли я вперше когось зустрічаю, я ставлю собі таке запитання: «Якби цю людину зробити цезарем, на кого вона стала б схожою — на Юлія, Августа, Тіберія, Калігулу, Клавдія чи Нерона?» Я розглядаю кожну рису характеру, кожну розумову й емоційну схильність, кожне маленьке дивацтво і збільшую їх у тисячу разів. Образ, одержаний у результаті, дає мені цезарську формулу даного індивіда.

— А на кого з цезарів схожі ви?

— Потенційно — на всіх, — відповів містер Скоган, — окрім, можливо, Клавдія, котрий надто вже тупий, щоб бути розвитком будь–яких рис мого характеру. Зерна відваги та бурхливої енергії Юлія, розважливості Августа, сластолюбства і жорстокості Тіберія, безумної примхливості Калігули, артистичного генія й страхітливого марнолюбства Нерона — усе це мені притаманне. За сприятливих умов із мене вийшло б щось фантастичне. Та обставини були проти мене. Я народився й виховувався в родині сільського священика і змарнував свою юність, виконуючи багато безглуздої, тяжкої роботи за мізерну платню. І в результаті, доживши до середніх літ, я залишаюсь тим бідаком, яким ви мене знаєте. Але, може, так воно й краще. Можливо, краще також і те, що Деніс не розквітнув у маленького Нерона і що Айвор залишиться тільки потенціальним Калігулою. Авжеж, безперечно, так краще. Але що то було б за видовисько, якби їм поталанило без перешкод розвинути свої нахили в усій їхній страхітності. Було б цікаво й приємно спостерігати, як їхні вади й непомітні хиби бубнявіють, розпукуються і розквітають у потворні, фантастичні квіти жорстокості й пихи, хтивості і пожадливості. Цезарське середовище створює цезаря, як особливий корм і маточна чарунка створюють бджоломатку. Ми відрізняємося від бджіл лише тим, що вони, одержавши відповідний корм, обов’язково створюють матку; щодо нас такої певності нема. Одна людина з десятьох, поміщених у цезарське середовище, залишиться доброю, розумною або великою. Решта розквітне в цезарів, а вона — ні. Сімдесят чи вісімдесят років тому, прочитавши про подвиги Бурбонів у Південній Італії, простодушні люди вкрай здивовано вигукували: «Подумати лишень, що таке може діятись у дев’ятнадцятому сторіччі!» А кілька років тому ми теж здивувалися, узнавши, що в наше ще дивовижніше двадцяте століття з бідолашними темношкірими Конго та Амазонки обходяться так само, як з англійськими рабами за часів Стефана. Нині нас нічим уже не здивуєш. Чорно–хакі плюндрують Ірландію, поляки безсовісно зраджують жителів Сілезії, знахабнілі фашисти вбивають своїх співвітчизників у Італії — ми сприймаємо це як належне. Після війни нас уже ніщо не дивує. Ми створили цезарське середовище, і з’явилося безліч маленьких цезарів. Що ж у цьому незвичайного?

Містер Скоган допив рештки портвейну і знову налив у склянку.

— У цю саму мить. — провадив він, — у будь–якому куточку землі відбуваються найжахливіші речі. Людей кришать, січуть, патрають і шматують; їхні тіла розкладаються, а очі гниють разом з усім іншим. Крики болю й страху за допомогою коливань переносяться в повітрі із швидкістю тисяча сто футів на секунду. Після трьох секунд вони вже стають абсолютно нечутними. Це дуже сумні факти; але хіба через них ми менше втішаємося життям? Звичайно ж, ні. Ми співчуваємо, це безперечно; ми можемо яскраво уявити страждання народів та окремих людей, і нам їх шкода. Але що таке співчуття та уява, кінець кінцем? Надзвичайно мало. Навіть коли особу, що їй ми співчуваємо, поєднують із нами якісь зв’язки, навіть у цьому разі наше співчуття не заходить далеко. І це також добре; бо коли б людина справді могла розуміти й відчувати страждання інших людей, вона ніколи не мала б ані хвилини душевного спокою. Порода людей, здатних на істинне співчуття, не знала б, що таке радість. Але, на щастя, як я вже казав, ми не належимо до такої породи. Коли почалася війна, мені не раз здавалося, що завдяки уяві та співчуттю я дійсно страждаю разом із тими, хто страждає фізично. Та за місяць чи два мені довелося визнати, що це не так. А я ж вважаю свою уяву сильнішою, ніж у більшості людей. У стражданні людина завжди самотня; сумно, коли доводиться страждати на самоті, але це дає змогу радіти всім іншим.

Запала мовчанка. Генрі Уїмбуш відсунув свого стільця.

— Мені здається, що нам слід приєднатись до дам, — мовив він.

— Я з вами згоден, — сказав Айвор, жваво підхопившись на ноги. Він повернувся до містера Скогана. — На щастя, — зауважив він, — ми можемо ділитися своїми радощами. Ми не завжди приречені бути щасливими на самоті.

Айвор сильно вдарив по клавішах у заключному акорді своєї імпровізації. В цьому тріумфальному потоці звуків промайнув натяк на те, що великий палець лівої руки зачепив «сі» разом із «до». Та загальне враження від цього розкішного шуму залишилося досить яскраве. Дрібні деталі не мають ваги, коли загальне враження добре. Крім того, в цьому натяку на «сі» було щось дуже сучасне. Айвор обкрутився на стільчику й відкинув назад волосся, що спадало йому на очі.

— Ось так, — сказав він. — На жаль, це все, що я можу для вас зробити.

Залунали оплески та схвальні вигуки, а Мері, не відводячи своїх великих порцелянових очей від музиканта, голосно сказала: «Чудово!» — і судорожно вдихнула повітря.

Природа й доля змагалися між собою, осипаючи Айвора Ломбарда всіма своїми найліпшими дарами. Він був дуже багатий і цілком незалежний. Мав гарну зовнішність, приємні манери і більше любовних перемог, ніж міг сам пригадати. У нього був чудовий, хоча й непоставлений тенор; він надзвичайно ефектно вмів імпровізувати на фортепіано. Був аматор–медіум і телепат і мав солідні знання про потойбічний світ. Умів миттю складати римовані вірші. Блискавично малював символічні картини, і хоч малюнок мав іноді маленькі вади, зате фарби завжди були просто–таки піротехнічні. Він з успіхом виступав в аматорських театрах і при нагоді ставав натхненним кухарем. Як і Шекспір, він «трохи знав латину і ще менше — грецьку» !. Для такої голови, як у нього, освіта видавалася зайвою. Навчання лише занапастило б його природні здібності.

— Ходімо в сад, — запропонував Айвор. — Сьогодні чудовий вечір.

— Дякую вам, — сказав містер Скоган. — Щодо мене, то я волію посидіти у цьому ще чудовішому фотелі.

Він статечно пахкав люлькою і був абсолютно щасливий.

Генрі Уїмбуш також був щасливий. Якусь мить він дивився поверх свого пенсне у бік Айвора, а потім, не мовивши ні слова, заходився гортати заяложені рахункові книги шістнадцятого століття, які останнім часом становили його улюблену лектуру. Про господарські видатки сера Фердінандо він знав більше, ніж про свої власні.

Загін тих, хто захотів гуляти, зібрався під прапором Айвора. Це були Анна, Мері, Деніс і, як не дивно, Дженні. Надворі було тепло й темно, місяць ще не зійшов. Вони ходили по терасі, й Айвор співав неаполітанської пісні «stretti, stretti» — ближче, ближче, — після чого було щось про кохану іспанську дівчину. Атмосфера ставала напруженою. Айвор обняв Анну за стан, схилив їй голову на плече і в такому положенні йшов далі, співаючи. Здавалося, інакше й бути не може. Деніс дивувався, чому сам ніколи так не робив. Він ненавидів Айвора.

— Спустімось до басейну, — запропонував Айвор. Він випустив Анну з обіймів і оглянувся, щоб підігнати свою маленьку отару. Вони пройшли попід будинком туди, де починалася тисова алея, що вела до нижнього саду. Дорога між прямовисною стіною будинку та високими тисами здавалась чорним проваллям. Десь праворуч крізь живопліт тисів вели донизу приступки. Деніс ішов на чолі загону і навпомацки прокладав шлях; у такому мороці людину опановує безглуздий жах перед глибокими проваллями з гострими каменями на дні. Раптом десь позаду пролунало злякане: «Ой!», і щось різко і сухо ляснуло, напевне хтось дістав ляпаса. Потому долетів голос Дженні: «Я повертаюся додому». Її тон був рішучий, і, ще вимовляючи ці слова, вона вже танула в темряві. Інцидент, хоч би що він означав, було вичерпано. Деніс пішов далі. Айвор знову тихо заспівав: