Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 16)

Він замовк і став замислено барабанити пальцями по корінцях неіснуючих, недосяжних книжок.

— Але я не згодна з вами щодо читання, — сказала Мері. — Я маю на увазі серйозне читання.

— Цілком правильно, Мері, цілком правильно, — відповів містер Скоган. — Я геть забув, що в цій кімнаті є серйозні люди.

— Мені подобається ваша схема біографій, — мовив Деніс. — У її межах знайдеться місце для кожного з нас; вона всеосяжна.

— Атож, біографії — це непогано, це навіть дуже добре, — погодився містер Скоган. — Я їх уявляю собі написаними дуже вишукано у стилі часів Регентства — такий собі Брайтонськнй павільйон із слів; їх автором міг би бути сам великий доктор Лемпріе. Ви читали його класичний словник? О! — містер Скоган підніс руку і дав їй упасти. Цей жест мав означати, що йому бракує слів.

— Прочитайте його біографію Єлени, прочитайте, як Юпітер, обернувшись у лебедя, «дістав можливість скористатися зі свого становища», залишившись vis–a–vis з Ледою. І подумати тільки, — адже він міг, він навіть повинен був написати ці біографії Великих Людей! Яка це має бути праця. Генрі! І ось через безглузде впорядкування вашої бібліотеки ми не можемо її прочитати.

— Я віддаю перевагу «Г онитві за примарою», — сказала Анна. — Роман у шести томах — це, мабуть, заспокоює.

— Еге ж, заспокоює, — повторив містер Скоган. — Ви знайшли правильне слово. «У гонитві за примарою» — книга грунтовна, але трохи старомодна — картини з життя духівництва в п’ятдесятих роках; типии дрібних землевласників; селяни — для пафосу або комізму, і — як тло — неодмінні спокійно–мальовничі краєвиди. Все дуже гарне й солідне, але трошки нудне і схоже на натуральний пудинг. Мені особисто більше до смаку «Праці й подорожі Томса». Ексцентричний містер Томе із Томе Хілла. Друзяка Том Томе, як називали його друзі. Він прожив десять років на Тібеті, впроваджуючи виробництво очищенного вершкового масла за сучасною європейською технологією, що дало йому можливість піти у відставку в 36 років із кругленьким капітальцем. Останні роки життя він присвятив подорожам і роздумам; і ось результат. — Містер Скоган постукав пальцем по книжкових макетах. — А тепер ми дійшли до «Повістей Нокеспотча». Який шедевр і яка велика людина! Нокеспотч знав, як писати белетристику. О, Денісе, якби ви тільки змогли прочитати Нокеспотча, ви б не стали писати нудний роман про розвиток характеру молодого чоловіка, ви не стали б детально й вишукано змальовувати культурне життя Челсі, Блумсбері та Хемстеда. Ви спробували б написати книгу, яку можна читати. Та ба! Через особливе впорядкування бібліотеки нашого господаря ви ніколи не прочитаєте Нокеспотча.

— Повірте, мені дуже шкода, — мовив Деніс.

— Саме Нокеспотч, — вів далі містер Скоган, — великий Нокеспотч звільнив нас від похмурої тиранії реалістичного роману. «Моє життя, — сказав він, — не таке довге, щоб я міг дозволити собі марнувати дорогоцінні години на описи буржуазних інтер’єрів». І ще він сказав: «Мені остогидло дивитись на те, як людський розум загрузає в соціальних проблемах; я волію поміщати його в порожнечі, де йому весело й безтурботно».

— Вибачайте, — озвався Гомбо, — але ж Нокеспотч писав іноді трохи туманно, чи не так?

— Справді, — відповів містер Скоган, — але він це робив навмисне.

Тому його вважали глибшим, ніж він був. Однак темний і двозначний він тільки в своїх афоризмах. У «Повістях» він завжди прозорий. О, ті його «Повісті», то справжні перлини! Як мені розповісти про них? Примарні персонажі миготять на їхніх сторінках, наче яскраво виряджені акробати на трапеціях. Незвичайні пригоди і ще незвичайніші міркування. Розум і почуття, звільнені від усіх ідіотських турбот цивілізованого життя, то відступаючи одне від одного, то стикаючись, ідуть у хитромудрому й вишуканому танці. Колосальна ерудиція й невичерпна фантазія. Усі сучасні і давні ідеї витають у «Повістях», похмуро всміхаються або кепкують самі із себе і зникають, звільняючи місце для чогось нового. Мова його творів багата й фантастично різноманітна. Дотепи невичерпні і…

— Але ж наведіть хоч один приклад! — урвав його Деніс.

— На жаль, велика книга Некеспотча схожа на меч Екскалібур — відповів містер Скоган. — Вона залишиться за цими дверцятами і чакатиме на письменника, чий геній зможе явити її на світ. А я навіть не письменник. Визволити Нокеспотча з його дерев’яної в’язниці я заповідаю вам, любий Денісе.

— Спасибі, — відказав Деніс.

— За часів галантного Брантома, — говорив містер Скоган, — кожну дебютантку французького двору запрошували на обід до королівського столу, де їй подавали вино у красивому срібному келиху італійської роботи. Це був не простий келих, той кубок дебютанток, тому що в ньому було надзвичайно майстерно та наївно вигравіювано ряд жвавих амурних сцен. Із кожним ковтком, що його робила молода особа, ці гравюри поступово оголялися, а всі придворні з цікавістю стежили за нею щоразу, коли вона опускала свого носика в келих, — чи червоніє вона, побачивши те, що виринає з-під випитого вина. Якщо дебютантка червоніла, вони сміялися з її невинності, якщо ж ні, то сміялися через те, що вона знає надто багато.

— Ви пропонуєте відродити цей звичай у Бекінгемському палаці? — спитала Анна.

— Ні. — відповів містер Скоган. — Я просто навів цей анекдот як ілюстрацію тих весело відвертих звичаїв XVI століття. Я міг би розповісти й багато інших анекдотів, які свідчать, що звичаї сімнадцятого й вісімнадцятого, п’ятнадцятого й чотирнадцятого сторіч, та й будь–якого іншого сторіччя, починаючи від часів Хаммурапі, були так само веселі й відверті. Єдиною епохою, коли звичаї не відзначалися такою веселою щирістю, було благословенної пам’яті дев’ятнадцяте століття. То був дивовижний виняток. І однак, виявляючи явну неповагу до історії, воно дивилося на свої страхітливі умовчання, як на щось нормальне, природне й правильне; відвертість попередніх п’ятнадцяти чи двадцяти тисяч років вважалася анормальною і порочною. То був курйозний феномен.

— Я цілком згодна. — Мері аж похлинулась від хвилювання, кваплячись висловитися. — Хавелок Елліс говорив…

Містер Скоган, як регулювальник, що зупиняє потік машин, підніс руку:

— Авжеж, він говорив. Я знаю. І це веде мене до наступної проблеми: природа протидії.

— Хавелок Елліс…

— Протидія, коли вона виникла, — а виникла вона незадовго до початку цього століття, — протидія вилилась у відвертість, але не в ту відвертість, яка панувала в минулому. Ми повернулися назад, але не до давньої веселої щирості, а до наукової відвертості. Все, що має відношення до Ероса, стало страшенно серйозним. Вдумливі молоді люди твердили в пресі, що віднині стане просто неможливим обернути на жарт будь–що, пов'язане з сексом. Професори писали товсті книги, в яких кохання було стерилізовано й проанатомовано. У серйозних молодих жінок, як–от у Мері, зробилося звичкою з філософським спокоєм обговорювати такі речі, лише натяку на які було б досить, щоб розбудити в юнакові шістдесятих років любовний шал. Без сумніву, усе це гідне поваги. А проте, містер Скоган зітхнув, — мені хотілося б, щоб до цього наукового запалу домішувалось хоч трохи життєрадісного духу Рабле й Чосера.

— Я з вами абсолютно не згодна, — заявила Мері. — Секс — не жарти, це серйозно.

— Можливо, — відповів містер Скоган. — Можливо, я безсоромний дід, бо мушу зізнатися, що не здатний завжди ставитися до цього абсолютно серйозно.

— Але ж послухайте… — розгнівано почала Мері. Її обличчя палало від збудження. Її щоки були схожі на два великі стиглі персики.

— Так, так, — правив своєї містер Скоган, — мені здається, що кохання — це єдиний із аспектів людського життя, в якому сміх і втіха мають перевагу, хоча б невелику, над нещастям і мукою.

— Я абсолютно не згодна, — сказала Мері.

Запала мовчанка. Анна поглянула на годинник.

— Уже за чверть восьма, — зауважила вона. — Цікаво, коли ж приїде Айвор?

Вона підвелася зі свого шезлонга, сперлась на балюстраду тераси і подивилася в бік долини й далеких пагорбів. Під рівним світлом вечірнього сонця місцевість стала схожою на гравюру. 1 трава, й пшениця, і листя дерев тепер чітко вирізнялися, ніби зазнали якоїсь чудесної зміни.

— Дивіться! — раптом мовила Анна і показала пальцем у далечінь. На тому боці долини летіла понад небокраєм хмарка куряви, яку сонце запалило рожевим золотом. — Це Айвор. Ніхто інший так швидко не їздить.

Хмарка куряви скотилась у долину і зникла з очей. Клаксон оголосив про її наближення ревом морського лева. А за хвилину Айвор уже виринув із–за рогу будинку. Його волосся розвіювалося від швидкої їзди. Побачивши їх, він засміявся.

— Анно, люба, — гукнув він і обняв її, обняв Мері й мало не обняв містера Скогана. — Ну, ось і я. Я їхав з несосвітенною швидкістю. — У Айвора був багатий, але трохи своєрідний лексикон. — Я не спізнився до вечері? — Він виліз на балюстраду і сів там, теліпаючи ногами. Однією рукою обійняв велику кам’яну вазу для квітів і лагідно притулився щокою до її твердого замшілого боку. У нього було хвилясте каштанове волосся та дуже блискучі, неймовірно блакитні очі. Голова вузька, обличчя довгасте, ніс орлиний. Під старість — хоча важко було уявити Айвора старим — його риси могли змінитися і стати зловісними, як у Залізного Герцога. Але тепер, у двадцять шість років, вражала не форма його обличчя, а вираз. Вираз був чарівливий і життєрадісний, а усмішка осяйна. Він не залишався ані хвилини у спокої. Рухи його були рвучкі, але граційні. Здавалося, невичерпне джерело енергії живить його тендітне і струнке тіло.