Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 9)

— Хоч ви, мабуть, і не знаєте, що це таке, – припустив Мустафа Монд.

Вони заперечно похитали головами.

Сім’я, моногамія, романтика. Скрізь обмеженість, скерування імпульсів і енергії у вузьке русло.

—  Але ж усі ми належимо одне одному, – завершив він цитуванням гіпнопедичної приказки.

Студенти закивали головами, рішуче погоджуючись із цією констатацією, яку після шістдесяти двох тисяч повторів у темряві вони сприймали вже не просто як щось вірогідне, а як аксіому, таку очевидну, що не піддається жодному сумніву.

— Ну, але ж, – почала виправдовуватися Леніна, – я зустрічаюся з Генрі лише чотири місяці.

— Лише чотири місяці! Мені це подобається. Ба більше, – не вгавала Фанні, осудливо тикаючи на неї пальцем, – увесь цей час у тебе нікого, крім Генрі, не було. Хіба не так?

Леніна густо почервоніла; проте в її очах і в тоні її голосу відчувався виклик.

— Так, у мене нікого не було, – кинула вона доволі різко. – І я, до речі, зовсім не розумію, чому ще хтось мав би бути.

— Ой, вона зовсім не розуміє, чому ще хтось мав би бути, – передражнила її слова Фанні, немовби звертаючись до якогось невидимого слухача, що стояв за спиною Леніни. А тоді вона раптово сказала цілком іншим тоном: – Але справді, мені таки здається, що тобі варто бути обережною. Адже це така жахлива манера – ходити й ходити весь час з одним чоловіком. У сорок, тридцять п’ять років – це ще півбіди. Але у твоєму віці, Леніно! Ні, це в жодні ворота не лізе. І ти ж сама знаєш, як рішуче заперечує Директор ІЗЦ проти будь-яких інтенсивних або тривалих стосунків. Чотири місяці з Генрі Фостером, не маючи інших чоловіків... якби він довідався, то був би просто розлючений...

— Уявіть собі воду в трубі під тиском. – Вони уявили. – Просвердлюю її в одному місці, – сказав Контролер. – Ого, який струмінь!

Він просвердлив її в двадцяти місцях. Задзюркотіло двадцять слабеньких фонтанчиків.

— Моя дитинко. Моя дитинко!..

— Мамо! – Божевілля заразливе.

— Моя люба, єдина в світі, найдорожча, безцінна...

Мати, моногамія, романтика. Фонтан шугає високо вгору; люто піниться оскаженілий струмінь. Палке бажання має один-єдиний вихід. Моє золотце, моя дитинка. Нічого дивного, що всі ці доісторичні бідолахи були знавіснілі, нечестиві й жалюгідні. Вони жили у світі, що не дозволяв їм сприймати все з полегкістю, не дозволяв їм бути нормальними, добропорядними, щасливими. З усіма тими матерями й коханцями, з усіма заборонами, коритися яким їх не було зумовлено, з усіма спокусами і муками сумління на самоті, з усіма хворобами і нескінченним усамітненим болем, з усіма тими невизначеностями і нуждою... Їх змушували відчувати все загострено. А відчуваючи все загострено (та ще й на самоті, в безнадійно індивідуалістичній ізоляції), хіба ж могли вони бути стабільні?

— Тобі, звичайно, зовсім не потрібно поривати з ним. Просто вряди-годи ходи з кимось іншим, ось і все. У нього ж є інші дівчата, правда?

Леніна це підтвердила.

— Звичайно, що так. Хто-хто, але Генрі Фостер – це справжній джентльмен, як завжди, бездоганний. А тоді ще ж є й Директор. Ти ж знаєш, який він педант...

Леніна кивнула й додала:

— Він нині поплескав мене по задку.

— Ось бачиш! – переможно вигукнула Фанні. – Це тільки підкреслює його принципи. Суворе дотримання традиції.

— Стабільність, – наголосив Контролер, – стабільність. Жодної цивілізації не можна уявити без соціальної стабільності. І жодної соціальної стабільності не може бути без стабільності індивідуальної. – Його голос лунав, наче сурма. Всім його слухачам ставало тепліше і немовби просторіше.

Машинерія робить нові й нові оберти, вона постійно має обертатися – вічно. Її зупинка рівнозначна смерті. Мільярд жителів човгав колись ногами по земній корі. Колеса почали обертатися. Минуло сто п’ятдесят років, і їх уже стало два мільярди. Зупиніть усі колеса. За якихось сто п’ятдесят тижнів їх знову залишиться тільки мільярд; половина чоловіків і жінок помре з голоду.

Колеса повинні обертатися невпинно, але для цього за ними має бути нагляд. Потрібні наглядачі, збалансовані, мов ті колеса на своїх осях, розважливі, надійні, стабільні у своїх уподобаннях.

Ті, що ридають: моя дитинко, моя мамусю, моє єдине в світі коханнячко; або ті, що нарікають: мої гріхи, караюча десниця мого Господа; ті, що стогнуть від болю, гарячково щось бурмочуть, мов у лихоманці, оплакують свою старість і злидні, – як вони можуть наглядати за колесами? А якщо вони на це не здатні... Не буде кому навіть поховати або спалити той мільярд небіжчиків.

— Та й зрештою, – мовила улесливим тоном Фанні, – що може бути болісного або неприємного в тому, щоб мати ще одного-двох партнерів, окрім Генрі. Тобі просто потрібно бути трохи розпуснішою...

— Стабільність, – наполягав Контролер, – стабільність. Фундаментальна й остаточна потреба. Стабільність. Ось для чого це все.

Помахом руки він показав на сад, велетенську будівлю зумовлювального центру й оголених дітей, що ховалися в кущах або бігали галявинами.

Леніна похитала головою.

— Чомусь, – замислилася вона, – мене останнім часом не дуже тягне на розпусту. Таке іноді трапляється. Хіба з тобою, Фанні, такого не бувало?

Фанні співчутливо й доброзичливо кивнула.

— Але потрібно докласти зусиль, – повчально мовила вона, – не можна просто так виходити з гри. Всі ми, врешті-решт, належимо одне одному.

— Так, усі ми належимо одне одному, – поволі повторила Леніна й, зітхнувши, на якусь мить замовкла; а тоді взяла Фанні за руку й легенько її стиснула. – Ти маєш слушність, Фанні. Як завжди. Я докладу зусиль.

Стримуваний імпульс переливається через край, і ця повінь стає жагою, пристрастю, навіть божевіллям: усе залежить від потужності течії, а також від висоти й міцності загати. Тоді як неприборкуваний потік плинно тече визначеними заздалегідь каналами до спокою і благоденства. Зародок потерпає від голоду; насос замінника крові невпинно, день за днем, робить свої вісімсот обертів за хвилину. Щойно декантований малюк репетує; миттєво до нього підбігає няня з пляшкою зовнішних секрецій. У цей проміжок часу емоції, викликані бажаннями, вщухають, коли ці бажання задовольнити. Треба скоротити цей інтервал, зламати ці всі старі, нікому не потрібні бар’єри.

— Щасливі хлопчаки! – вигукує Контролер. – Ми зробили все можливе для того, щоб ваше життя було емоційно легким, щоб уберегти вас, наскільки можливо, взагалі від будь-яких емоцій.

— Форд у своєму драндулеті, – пробурмотів Директор ІЗЦ. – Зі світом усе добре.

— Леніна Краун? – перепитав помічника визначальника Генрі Фостер, застібаючи блискавку на штанах. – О, це розкішна дівчина. Пневматична, мов надувна лялька. Я просто дивуюся, що ти ще й досі її не мав.

— Я сам собі дивуюся, – відказав помічник визначальника. – Обов’язково спробую. За першої ж нагоди.

Бернард Маркс, який був у другому кінці роздягальні, підслухав їхню розмову і зблід.

— І, правду кажучи, – додала Леніна, – мені вже й самій починає трішечки набридати бути щодня лише з Генрі. – Вона почала вбирати ліву панчоху. – Ти знаєш Бернарда Маркса? – запитала вона якомога недбаліше, хоч ця награна недбалість виглядала явно силуваною.

Фанні мало не остовпіла.

— Ти ж не маєш на увазі...?

— А чому б ні? Бернард альфа-плюсовий. Крім того, він запросив мене відвідати з ним одну з тих Дикунських резервацій.

— Але ж його репутація?

— А що мені до його репутації?

— Кажуть, що йому не подобається ґольф із перешкодами.

— Кажуть, то й кажуть, – перекривила її Леніна.

— А ще він більшість часу буває сам: на самоті. – Фанні вимовила це з непідробним жахом.

— Ну, якщо він буде зі мною, то вже не буде на самоті. І взагалі, чого це всі так по-свинському до нього ставляться? Як на мене, то він цілком солоденький. – Вона усміхнулася сама собі; який же він був сором’язливий, просто не віриться! Майже переляканий – немовби це вона була Світовим контролером, а він – якийсь гамма-мінусовий механік.

— Ось поміркуйте над власним життям, – сказав Мустафа Монд. – Чи бодай хтось із вас наштовхувався на якусь нездоланну перешкоду?

Усі просто промовчали, й ніхто не дав ствердної відповіді.

— А чи комусь із вас довелося занадто довго чекати, поки здійсниться ваше усвідомлене бажання?

— Ну, – почав був один із хлопців, але завагався.

— Кажи вже, – підбадьорив його Директор ІЗЦ. – Не примушуй чекати його фордичність.

— Одного разу я мусив чекати майже чотири тижні, поки дівчина, яку я хотів, дозволила мені заволодіти нею.

— І внаслідок цього ти пережив сильні емоції?

— Жахливі!

— Власне; жахливі, – мовив Контролер. – Наші предки були такі тупі й недалекоглядні, що коли перші реформатори запропонували їм позбутися цих жахливих емоцій, вони навіть не захотіли їх слухати.

— Говорять про неї, неначе про кавалок м’яса. – Бернард заскрипів зубами. – Мати її тут, мати її там. Ніби шматок баранини. Принижують її до якоїсь баранини. Вона сказала, що подумає над цим, сказала, що дасть мені цього тижня відповідь. О, Форде, Форде, Форде. – Він волів би підійти до них і дати їм по пиці: щосили, знову і знову.

— Ага, я справді тобі раджу її спробувати, – сказав тим часом приятелеві Генрі Фостер.

— Візьміть, скажімо, ектогенезис. Пфіцнер і Кавагучі розробили цілу технологію цього позатілесного розмноження. Але чи зацікавило це уряд? Ні. Бо існувала така річ, як християнство. Жінок примушували й далі бути живородними.