Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 11)

— Мені його дав Генрі Фостер.

— З усіх хрестів позрізали верхні частини, і вони перетворилися на образ літери «Т». А ще існував так званий Бог.

— Це справжній шкірзамінник.

— Тепер у нас Світова держава. Святкування Дня Форда, Громадські співи і Солідарні служби.

— О, Форде, як я їх ненавиджу! – подумав Бернард Маркс.

— Існувало так зване Царство Небесне; та все одно вони поглинали величезні дози алкоголю.

— Як м’ясо, як купу м’яса.

— Існувала так звана душа і так зване безсмертя.

— Запитай у Генрі, де він це дістав.

— Вони заживали морфій і кокаїн.

— А найгірше, що вона й сама уявляє себе кавалком м’яса.

— Року Фордового 178-го виплачували субсидії двом тисячам фармакологів і біохіміків.

— Він має такий похмурий вигляд, – показав помічник визначальника на Бернарда Маркса.

— Минуло шість років, і його вже почали виробляти для широкого вжитку. Ідеальний наркотичний засіб.

— Піймаймо його на гачок.

— Ейфоричний, дурманний, привабливий галюциноген.

— Похмурий, Марксе, похмурий. – Той аж здригнувся, коли його поплескали по плечу, й підвів очі. Знову та бестія Генрі Фостер. – Тобі справді потрібно грамульку соми.

— Всі переваги християнства й алкоголю; жодних їхніх вад.

«О, Форде, як би я хотів його вбити!»

Але натомість він сказав:

— Ні, дякую, – відмовившись від запропонованих йому таблеток.

— Влаштуйте собі перепочинок від реальності, коли цього забажаєте, і вас не турбуватиме ні біль голови, ні якась там міфологія.

— Та візьми, – наполягав Генрі Фостер, – візьми.

— Стабільність була практично забезпечена.

— Грамулька соми лікує від утоми, – зацитував помічник визначальника невибагливу гіпнопедичну мудрість.

— Залишилося тільки здолати старість.

— Цур тобі й пек! – вигукнув Бернард Маркс.

— Диви, який гоноровий.

— Статеві гормони, переливання юної крові, магнієві солі...

— Май на увазі, що краще сому споживати, ніж сваритись і кричати. – Регочучи, вони пішли собі геть.

— Були ліквідовані всі фізіологічні недуги похилого віку. А разом із ними, звісно...

— Не забудь запитати його про той Мальтузіанський пояс, – попросила Фанні.

— Разом із ними всі старечі психічні відхилення. Характер людини залишався незмінним упродовж цілого її життя.

— ...зіграти два раунди гольфу з перешкодами, поки стемніє. Я мушу летіти.

— Робота, гра... в шістдесят років наша енергія і смаки залишаються такими ж самими, що були й у сімнадцять. У старі недобрі часи люди похилого віку мусили від усього відмовлятися, йти на пенсію, вдарятися в релігію, проводити час за читанням, роздумами... роздумами!

— Ідіоти, свині! – бурмотів собі під ніс Бернард Маркс, прямуючи коридором до ліфта.

— Тепер... завдяки прогресу... старші люди працюють, злягаються, забувають, що таке нудьга, за будь-якої погоди їм не бракне насолоди, у них просто немає часу на те, щоб сісти й замислитися... але навіть якби така часова тріщина за якимось невдалим збігом обставин і розколола б щільну субстанцію розваг, які відволікають їхню увагу, на допомогу завжди приходила б сома, розкішна сома, півграмульки на півдня, грамульку на вихідні, дві грамульки для подорожі на розкішний Схід, три – для затемненої вічності на місяці; а повертаючись з цих мандрів, вони б опинялися на протилежному боці розколини, на безпечному й надійному ґрунті щоденної праці й розваг, де можна стрибати з однієї чуттєвки до другої, від дівчини до пневматичної любаски, від електромагнетичного поля для ґольфу до...

— Дівчинко, йди геть, – сердито крикнув Директор ІЗЦ. – І ти, малий, шуруй звідси! Ви що, не бачите, що його фордичність заклопотані? Йдіть і займайтеся своїми еротичними забавами деінде.

— Пустіть дітей до мене, – прорік Контролер.

Конвеєр і далі собі рухався, неквапливо, велично, ледь чутно гуркочучи своєю машинерією, зі швидкістю у тридцять три сантиметри за годину. У червоній пітьмі виблискували незліченні рубіни.

РОЗДІЛ 4

ЧАСТИНА 1

У ліфті було повно чоловіків з роздягалень для альф, тож появу Леніни зустріли численні приятельські вітання й усмішки. Вона була популярною тут дівчиною, котра, так чи інакше, переспала майже з усіма тут присутніми.

Всі вони були такими милими хлопчиками, подумала вона, відповідаючи на привітання. Чудовими хлопчиками! І все ж таки вона воліла б, аби той Джордж Едзел не був аж таким клаповухим (мабуть, йому таки переборщили з тією паращитоподібною залозою на 328-му метрі?). А дивлячись на Беніто Гувера, вона не могла позбутися згадок про те, яким волохатим він виявився, скинувши свій одяг.

Озирнувшись і дивлячись у кут дещо засмученими від спогадів про Бенітову пелехату чорноту очима, вона зауважила там низеньке худорляве тіло й меланхолійне обличчя Бернарда Маркса.

— Бернарде! – підступила вона на крок до нього. – Я тебе шукала. – Її голос виразно пролунав у гулкому ліфті, що піднімався вгору. Всі зацікавлено роззирнулися. – Хотіла поговорити з тобою про наш задум стосовно Нью-Мексико. – Куточком ока вона бачила, як Беніто Гувер аж роззявив здивовано рота. Це її роздратувало. «Дивується, що я вже не напрошуюся піти знову з ним!» – подумала вона. А тоді вже додала вголос і набагато ніжніше, ніж зазвичай: – Я просто мрію поїхати туди з тобою на якийсь тиждень у липні. – (В будь-якому разі вона привселюдно доводила свою невірність стосовно Генрі. Фанні була б задоволена, попри всю свою неприязнь до Бернарда.) – Тобто, – Леніна обдарувала його найсолодшою й багатозначною усмішкою, – якщо ти й далі хочеш мене мати.

Бліде обличчя Бернарда вкрилося рум’янцем. «Чого б це він?» – здивовано подумала вона, хоч і була зворушена таким несподіваним підтвердженням своєї влади над ним.

— Може, поговоримо про це десь в іншому місці? – затинаючись, пробелькотів він, відчуваючи себе явно не у своїй тарілці.

«Немовби я сказала якусь скандальну річ, – подумала Леніна. – Його б, мабуть, менше приголомшило, якби я справді бовкнула якусь непристойність, скажімо, запитала, хто його мати або щось такого».

— Я мав на увазі, що тут стільки людей... – Він так зніяковів, що ледве міг говорити.

Леніна розреготалася щиро й цілком незлостиво.

— Який же ти кумедний! – мовила вона; Леніна і справді так подумала. – Попередь тільки мене, принаймні за тиждень, – додала вона вже цілком іншим тоном. – Гадаю, що ми сядемо на «Ракету Блю Пасифік»? Вона стартує з вежі Чаринґ-Т? Чи з Гемпстеду?

Не встиг Бернард щось відповісти, як ліфт зупинився.

— Дах! – оголосив надтріснутий голос.

Ліфтер був короткорослою мавпоподібною істотою, вбраною в чорну туніку напівдебільного епсилона-мінус.

— Дах!

Він відчинив дверцята. М’яке й теплаве сяйво післяобіднього сонця примусило його здригнутися й закліпати очима.

— О, дах! – повторив він захопленим голосом. Так, ніби раптово й радісно пробудився від якогось понурого й нищівного заціпеніння. -Дах!

Він вишкірився до пасажирів очікувальною й по-собачому захопленою усмішкою. Розмовляючи й регочучи, вони вийшли на світло. Ліфтер дивився їм услід.

— Дах? – повторив він ще раз запитально.

Тоді пролунав дзвінок, і з гучномовця на стелі ліфта пролунали неголосні, але дуже владні команди.

— Їдь вниз, їдь вниз. Вісімнадцятий поверх. Їдь вниз, їдь вниз. Вісімнадцятий поверх. Їдь вниз, їдь...

Ліфтер зачинив дверцята, натиснув кнопку й миттєво опинився знову в гулкому присмерку колодязя, в сутінках свого власного й такого звичного заціпеніння.

На даху було тепло й ясно. Літня післяобідня пора заколисувала дзижчанням гелікоптерів, що пролітали вгорі, а низьке гудіння ракетопланів, що невидимо проносилися в чистому небі на висоті п’яти-шести миль над головою, немовби пестило розм’якле повітря. Бернард Маркс вдихнув на повні груди. Він подивився на небо, тоді обвів поглядом блакитний обрій і, врешті-решт, глянув на обличчя Леніни.

— Яка ж то краса! – Його голос ледь-ледь тремтів.