Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 12)

Вона всміхнулася йому з поблажливим і доброзичливим виразом.

— Ідеальні умови для ґольфу з перешкодами, – захоплено відповіла вона. – А тепер я мушу бігти, Бернарде. Генрі розсердиться, якщо я примушу його чекати. Дай мені знати заздалегідь про дату. – І, помахавши рукою, вона побігла широким пласким дахом у бік ангарів. Бернард стояв і споглядав, як віддаляється від нього мерехтіння білих панчішок, як жвавесенько згинаються і знову розгинаються її засмаглі коліна, як м’яко погойдуються під темно-зеленим жакетом її гарно припасовані вельветові шорти. На його обличчі застиг вираз болю.

— Мушу сказати, що вона гарненька, – пролунав за його спиною гучний і бадьорий голос.

Бернард здригнувся й поглянув у той бік. На нього дивилося повнощоке, рум’яне й сяюче обличчя Беніто Гувера... сяюче демонстративною привітністю. Беніто славився своєю добродушністю. Подейкували, що він міг би ціле своє життя прожити, навіть не скуштувавши соми. Злість і поганий настрій, від чого рятувалися інші люди, ніколи його не стосувалися. Дійсність для Беніто була завжди сонячною.

— І пневматична теж. Та ще й яка! – А тоді він змінив тон: — Слухай-но, ти якийсь понурий! Тобі явно треба грамульку соми. – Запхавши руку в праву кишеню штанів, Беніто видобув звідти флакончик. – Грамулька соми лікує від уто... Та ти послухай!

Але Бернард раптово відвернувся і швидко пішов геть.

Беніто витріщив на нього очі.

— Що могло статися з цим хлопом? – здивовано вимовив він, а тоді, похитавши головою, вирішив, що історія про алкоголь, підмішаний бідоласі до замінника крові, мабуть, таки була правдива. – Подіяло, мабуть, йому на мізки.

Він заховав пляшечку з сомою, після чого дістав пакетик жуйки зі статевими гормонами, запхав один шматочок собі за щоку й поволі подався в бік анґарів, розмірковуючи над тим, що трапилося.

Генрі Фостер уже викотив з ґаража свій гелікоптер і сидів там у кабіні, коли з’явилася Леніна.

— Запізнилася на чотири хвилини, – прокоментував він її прихід, коли вона вмостилася біля нього. Він увімкнув двигун і запустив ґвинти вертольота. Апарат злетів вертикально в повітря. Генрі натиснув на газ; гудіння пропелера стало пронизливим, як дзижчання спочатку шершня, пізніше оси і, врешті-решт, комара; спідометр показував, що вони піднімалися вгору зі швидкістю у два кілометри за хвилину. Лондон ставав дедалі дрібнішим унизу. За якихось кілька секунд величезні будівлі з пласкими дахами стали подібні на згромадження кутастих грибів, що проростали серед зелених парків і садів. Посеред них вирізнявся високий і стрункий грибок на тоненькій ніжці, що називався вежею Чаринґ-Т і здіймав угору до неба лискучий бетонний диск.

Важкі м’ясисті хмари, що нагадували розмиті фігури легендарних атлетів, нависали над їхніми головами з блакитного неба. З однієї з них несподівано вигулькнула якась маленька й гулка яскраво-червона комаха, що швидко почала падати додолу.

— А ось і «Червона ракета», – прокоментував Генрі, – вертається з Нью-Йорка. – Тоді поглянув на годинник. – З запізненням на сім хвилин, – додав він, похитуючи головою. – Ці атлантичні рейси... просто жахливо непунктуальні.

Він забрав ногу з педалі газу. Дзижчання гвинтів пропелера вгорі стало на півтори октави нижчим, знову як в оси, тоді як у шершня, джмеля, хруща і, врешті-решт, як у жука-рогача. Гелікоптер заповільнив свій рух угору, а тоді взагалі завис нерухомо в повітрі. Генрі натиснув на важіль; щось там клацнуло. Спочатку поволі, а тоді дедалі швидше, аж поки перед очима не виникла колоподібна мряка, почав крутитися той пропелер, що був перед ними. Вітер почав дедалі пронизливіше свистіти в металевих розпорках. Генрі не відводив очей від тахометра; коли стрілочка торкнулася позначки в тисячу двісті обертів, він увімкнув нейтральну передачу. Отримавши достатній розгін, вертоліт міг далі летіти за інерцією.

Леніна подивилася вниз крізь віконечко на підлозі між її ногами. Вони пролітали понад шестикілометровою парковою зоною, що відділяла центральну частину Лондона від першого кола передмість-сателітів. Здалеку виглядало, що це море зелені аж кишить від якихось комах або личинок. Поміж дерев вилискували численні вежі центрифужного ґольфика. Біля дільниці Шепердс-Буш дві тисячі бета-мінусів грали змішаними парами в теніс на Ріманових поверхнях. Подвійний ряд кортів для гри в «Ескалаторні п’ятірки» оточував головну дорогу з Ноттінґ-Гіллу до Віллесдену. На стадіоні «Ілінґ» відбувалися гімнастичні шоу і громадські співи.

— Який паскудний той колір хакі, – зауважила Леніна, висловлюючи гіпнопедичні упередження своєї касти.

Павільйони «Гаунсловської чуттєвкостудії» займали сім з половиною гектарів. Біля них ціла армія робітників, одягнутих у чорні й кольору хакі комбінезони, ретельно склила поверхню Великої Західної дороги. Гелікоптер якраз пролітав над величезним дорожнім тиглем. Тигель перевернули, і з нього розжареним сліпучим потоком потекло на дорогу розплавлене каміння; його втрамбували азбестові котки; вслід за поливальною машиною здіймалася білими хмарками пара.

Підприємства «Телевізійної корпорації» у Брентфорді нагадували за своїми масштабами невеличке містечко.

— Мабуть, у них перезмінка, – припустила Леніна.

Немов ті попелиці й мурашки, вбрані в зелене дівчата-гамми й чорні напівдебіли юрмилися біля входів або стояли вже в чергах до монорейкових трамвайчиків. Серед натовпу снували також темно-червоні бета-мінуси. На даху головної будівлі було тісно від гелікоптерів, що прибували і відлітали.

— Слово честі, – мовила Леніна, – яке ж це щастя, що я не гамма.

За якихось десять хвилин вони вже були в містечку Сток-Поджес і розпочали перший раунд ґольфу з перешкодами.

ЧАСТИНА 2

Дивлячись собі під ноги й поспішно відводячи погляд, коли він ненароком затримувався на іншій особі, Бернард поспіхом перетинав дах. Він нагадував людину, котру переслідують вороги, причому він навіть не хотів бачити своїх переслідувачів, щоб ті не виявилися ще небезпечнішими, ніж він припускав, а сам Бернард щоб не відчув ще більшу свою провину й самотню безпомічність.

«Який жахливий той Беніто Гувер!» Хоч він і мав доволі добрі наміри. Але від цього ставало певною мірою тільки гірше. Ті з добрими намірами поводилися так само, як і ті, що мали наміри недобрі. Навіть Леніна завдавала йому страждань. Він пригадав ці тижні сором’язливої нерішучості, впродовж яких він придивлявся, прагнув і впадав у відчай, не маючи відваги звернутися до неї з пропозицією. Бо що як він ризикне й отримає у відповідь принизливу і зневажливу відмову? Але ж якби вона відповіла згодою, який би він відчув екстаз! Ну, й ось вона це зробила, але він і далі почувався нещасним – нещасним, бо вона подумала, який це був гарний день для гри в гольф із перешкодами, бо вона мусила бігти на зустріч із Генрі Фостером, бо їй здалося кумедним, що він не хотів привселюдно обговорювати їхні найінтимніші стосунки. Одне слово, він відчував себе нещасним, бо вона поводилася, як будь-яка здорова й доброчесна англійська дівчина, а не якимось іншим, аномальним, екстраординарним чином.

Він відчинив двері свого ґаража й покликав двох дельта-мінусових помічників, які тинялися неподалік, щоб ті викотили його вертоліт на дах. Обслуга анґарів походила з єдиної групи Бокановського, і ці чоловіки були ідентичними близнюками, короткорослими, чорними й огидними. Бернард віддавав їм накази різким, доволі зверхнім і навіть образливим тоном людини, що недостатньо впевнена у своїй вищості. Спілкування з представниками нижчих каст завжди завдавало Бернардові чимало прикрощів. Бо невідомо з яких причин (а розповсюджені чутки про алкоголь у його сурогатній крові могли виявитися й правдивими – усяке ж бо трапляється), але Бернардові фізичні дані були не набагато кращі за тілобудову будь-якого пересічного гамми. Він був на вісім сантиметрів нижчий від стандартного альфівського зросту і видавався непропорційно худим. Будь-які контакти з членами нижчих каст постійно завдавали йому болю, нагадуючи про власну фізичну неадекватність. «Я такий, як є, а волів би бути іншим»; він гостро й болюче переживав свій комплекс неповноцінності. Щоразу, коли йому доводилося дивитися прямо в вічі якомусь дельті, замість того щоб озирати того зверхньо, в буквальному сенсі цього слова, він відчував неабияке приниження. Чи ж ця істота ставитиметься до нього з відповідною його касті повагою? Це питання не давало йому спокою. І не без причини. Адже гамми, дельти й епсилони були до певної міри зумовлені асоціювати тілесну масу з соціальною вищістю. І справді, деяке гіпнопедичне упередження, коли фізичним розмірам віддавалася відчутна перевага, було загальноприйнятим. Звідси й той сміх жінок, яким він робив пропозиції, й постійні розіграші, що йому влаштовували однолітки. Через ці насмішки він відчував себе аутсайдером, ізгоєм, від чого й поводився як аутсайдер, а це тільки підвищувало рівень упередження до нього й посилювало зневагу й ворожість, викликану його фізичними вадами. А це відповідно збільшувало в ньому відчуття самотності й відчуженості. Хронічний страх бути висміяним примушував його уникати рівних собі, а від нижчих за статусом постійно вимагати надмірної до себе поваги. Як він заздрив таким чоловікам, як Генрі Фостер і Беніто Гувер! Чоловікам, яким ніколи не доводилося домагатися криком виконання свого наказу з боку якогось там епсилона; чоловікам, які сприймали своє становище як належне; які почувалися в цій кастовій системі мов риби у воді – так вільно й природно, що навіть, здавалося, не зауважували своєї присутності в цьому благотворному й комфортабельному середовищі, в якому їм доводилося існувати.