Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 14)
РОЗДІЛ 5
ЧАСТИНА 1
Близько восьмої години світло почало меркнути. Гучномовці на вежі клубної будівлі Сток-Поджеса почали штучним чоловічим тенором оголошувати про закриття полів для Гольфу. Леніна й Генрі перервали свою гру й попрямували до клубу. Зі скотного двору Трасту внутрішніх і зовнішніх секрецій долинало мукання тисяч корів, які забезпечували своїми гормонами й молоком сировину для величезної фабрики в Фарнгем Роялі.
Нескінченне дзижчання гелікоптерів розкололо сутінкову тишу. Кожні дві з половиною хвилини бамкання дзвона й сюрчання свистків повідомляли про відправлення одного з легких монорейкових поїздів, які перевозили нижчокастових гравців у ґольф від їхніх відокремлених полів до метрополії.
Леніна й Генрі сіли у свій вертоліт і злетіли вгору. На висоті у вісімсот футів Генрі зменшив оберти Гвинтів гелікоптера, і вони на якусь хвилину-дві зависли над потемнілим краєвидом. Ліс дільниці Бернгем Бічс нагадував якийсь тьмяний став, що простягався аж до освітленого берега призахідного неба. Темно-червоне на обрії, небо мінилося кольорами з помаранчевого до жовтого, переходячи врешті-решт угорі у бліду водянисту зеленавість. Північніше понад деревами вивищувалася дванадцятиповерхова фабрика внутрішніх і зовнішніх секрецій, усі вікна якої світилися потужним і сліпучим електросяйвом. Під ними розташувалися будівлі ґольф-клубу – величезні бараки для нижчих каст, а з другого боку стіни-перегородки трохи менші будиночки, призначені для альфа- й бета-членів клубу. Всі підходи до монорейкової станції були аж чорні від представників нижчих каст, які снували там, немов мурахи. З-попід скляного склепіння станції виїхав освітлений потяг, що прямував південно-східним курсом. Провівши його поглядом уздовж потемнілої рівнини, Леніна й Генрі побачили величні будівлі Слауського крематорію. Для безпеки нічних літаків його чотири височезні комини були підсвічені прожекторами й увінчані темно-червоними застережними ліхтарями. Це слугувало орієнтиром.
— А чому довкола цих труб якісь ніби балкончики? – запитала Леніна.
— Фосфорна реґенерація, – коротко пояснив Генрі. – Підіймаючись вгору димарем, гази проходять три окремі стадії обробки. Після кожної кремації оксид фосфору (Р205) зазвичай просто виходив у повітря. А тепер реґенерують понад дев’яносто вісім відсотків оксиду. Більш ніж півтора кілограма з кожного дорослого трупа. А це становить майже чотириста тонн фосфору щороку лише в Англії. – Генрі повідомляв це радісно й гордовито, так щиро тішачись цим досягненням, немовби це все була його заслуга. – Гарно думати про те, що навіть після своєї смерті ми можемо й далі приносити суспільну користь. Сприяти ростові рослин.
Леніна тим часом задивилася вниз на монорейкову станцію.
— Гарно, – погодилася вона. – Дивно тільки, що альфи й бети не виростять більше рослин, ніж ті малі нещасні гамми, дельти й епсилони.
— За своїм фізико-хімічним складом всі люди рівні, – повчально мовив Генрі. – Крім того, навіть епсилони здійснюють деякі суттєві послуги.
— Навіть епсилони... – Леніні раптом пригадався той випадок, коли ще маленькою дівчинкою в школі вона прокинулася серед ночі і вперше усвідомлено почула той шепіт, що переслідував її у снах. Вона побачила на тлі місячного променя ряд маленьких білих ліжечок; почула знову той тихий-претихий голос, який нашіптував (ці вікопомні, незабутні слова назавжди закарбувалися в її пам’яті після стількох нічних повторювань): «Кожен працює для когось іншого. Немає нікого зайвого. Навіть епсилони корисні. Нам не обійтися без епсилонів. Кожен працює для когось іншого. Немає нікого зайвого...» Леніні пригадався її перший шок від страху й подиву; її роздуми впродовж безсонної години; а тоді, під впливом цих нескінченних повторів, поступове заспокоєння її розбурханої свідомості, притишення, пригладження, потайне підкрадання сну...
— Я припускаю, що епсилони нічого не мають проти того, щоб бути епсилонами, – мовила вона вголос.
— Звичайно, що ні. Як може бути інакше? Вони ж навіть не уявляють, як це бути кимось іншим. Ми, звісно, були б проти цього. Ну, але ж нас інакше зумовлювали. Крім того, в нас зовсім інша спадковість.
— Я рада, що не стала епсилоном, – переконано сказала Леніна.
— Якби навіть ти стала епсилоном, – додав Генрі, – завдяки зумовлюванню ти була б дуже вдячна, що не стала бетою або альфою. – Він увімкнув передній пропелер, і вертоліт полетів у напрямку Лондона. За їхніми спинами на заході червоні й помаранчеві кольори вже майже зникли; над головою в них усе почорніло від важких хмар. Коли вони пролітали над крематорієм, гелікоптер підкинуло вгору, бо він потрапив під струмінь гарячого газу, що піднімався з димарів, а тоді так само несподівано вертоліт провалився додолу, опинившися знову в прохолодному повітрі.
— Оце так американські гірки! – захоплено розреготалася Леніна.
Але Генрі озвався на диво меланхолійним тоном.
— А знаєш, що то були за гірки? – запитав він. – Це було остаточне й цілковите зникнення якоїсь людської істоти. Знесіння вгору струменем гарячого газу. Цікаво було б знати, хто це був – чоловік чи жінка, альфа чи епсилон... – Він зітхнув. А тоді рішуче й бадьоро додав: – Так чи інакше, але в одному ми можемо не сумніватися: хоч хто б була ця істота, вона прожила щасливе життя. Тепер усі щасливі.
— Так, тепер усі щасливі, – луною відгукнулася Леніна. Впродовж дванадцяти років вони чули, як ці слова повторювалися по сто п’ятдесят разів щоночі.
Зробивши посадку на даху сорокаповерхового багатоквартирного будинку у Вестмінстері, де мешкав Генрі, вони попрямували відразу до їдальні. Там в оточенні веселої й гамірної компанії вони насолодилися чудовою вечерею.
О дев’ятій двадцять вони перетнули вулицю в бік щойно відкритого в Вестмінстерському абатстві кабаре. Ніч була майже безхмарна, безмісячна й зоряна; але Леніна й Генрі, на щастя, навіть не усвідомили цього доволі депресивного факту. Яскраві електричні реклами ефектно приховали зовнішню пітьму. «КАЛЬВІН СТОУПС І ЙОГО ШІСТНАДЦЯТЬ СЕКСОФОНІСТІВ». Ці величезні літери заклично сяяли з фасаду оновленого абатства. «НАЙКРАЩИЙ У ЛОНДОНІ ОРГАН КОЛЬОРІВ І АРОМАТІВ. УСЯ НАЙНОВІША СИНТЕТИЧНА МУЗИКА».
Вони зайшли всередину. Повітря здавалося гарячим і трохи задушливим від пахощів амбри й сандалу. На куполоподібній стелі зали кольоромузичний орган миттєво намалював тропічний захід сонця. Шістнадцять сексофоністів виконували стару улюблену мелодію: «Немає жодної у світі білім Пляшки, як ця солодка й люба Пляшечка моя». Чотириста пар витанцьовували п’ятикроковий танець на лискучій підлозі. Леніна й Генрі невдовзі стали чотириста першою парою. Сексофони завивали, як коти під місяцем, стогнучи в альтових і тенорових регістрах, немовби в передчутті оргазму. Збагачене розкішними обертонами, їхнє трепетне багатоголосся наближалося до кульмінації, стаючи дедалі гучнішим і гучнішим – аж поки врешті-решт дириґент помахом руки випустив на волю останню оглушливу ноту цієї безтілесної музики так, що всі вісімнадцять тілесних музикантів просто перестали існувати. Громовиця у ля-бемоль мажорі. А тоді майже в суцільній тиші, майже в суцільній темряві почалося поступове затухання, дімінуендо, що крок за кроком, чвертьтонами, стишувалося до ледь чутного шепоту, до напівзникомого домінантакорду, що завис у повітрі (тоді як ще й далі можна було розрізнити пульсування п’ятичетвертного ритму), насичуючи потьмянілі секунди інтенсивністю очікування. Аж ось це очікування було винагороджене. Зненацька й вибухово зійшло сонце, а шістнадцятка водночас розродилася піснею:
Ступаючи по п’ять кроків разом з іншими чотирмастами парами довкола Вестмінстерського абатства, Леніна й Генрі все ще танцювали в цілком іншому світі – теплому, барвистому, безкінечно дружньому світі святкової
— На добраніч, любі друзі. На добраніч, любі друзі. – Гучномовці завуальовували свої команди ввічливістю м’яких мелодій. – На добраніч, любі друзі...
Слухняно, разом з усіма іншими, Леніна й Генрі залишили будівлю. Депресивні зірки за цей час уже пройшли доволі довгий шлях у небесах. Але хоча розділовий екран світлових реклам уже великою мірою померкнув, ця молода пара ще й далі залишалася в щасливому невіданні стосовно ночі.