Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 16)
— Я чую його, – заволала вона. – Я чую його.
— Він наближається, – крикнула Сароджіні Енґельс.
— Так, він наближається, я його чую. – Фіфі Бредлоу і Том Кавагучі одночасно зірвалися зі своїх місць.
— О, о, о! – невиразно засвідчила Джоанна.
— Він приходить! – зарепетував Джим Бокановський.
Президент нахилився й одним доторком запустив несамовитий дзвін тарілок і вереск міді, гарячкове гупання томтомів.
— О, він приходить! – заверещала Клара Детердінґ. – Ай! – вискнула вона, немовби їй різали горло.
Відчуваючи, що настав час і йому щось учинити, Бернард також зірвався з місця і закричав:
— Я його чую. Він приходить.
Але це було неправдою. Нічого він не чув, і ніхто до нього не приходив. Ніхто... попри всю цю музику, попри загальну екзальтованість. Але він розмахував руками й вигукував щось разом з усіма; а коли всі інші почали витанцьовувати якусь джиґу, тупаючи й човгаючи ногами, він також затанцював і зачовгав.
Вони пішли по колу, кільцеподібною танцювальною процесією, поклавши руки на стегна попереднього танцюриста, накручуючи коло за колом, співаючи в унісон, тупаючи ногами в ритмі музики, відбиваючи цей ритм руками, ляскаючи ними по сідницях того, хто був попереду; дванадцять пар рук, що ляскали, немов одна; дванадцять пар сідниць, що глухо озивалися на це ляскання, немов одна. Дванадцятеро в одному, дванадцятеро в одному. «Я чую Його, я чую, як Він приходить». Музика набирала темпу; дедалі швидше тупотіли ноги, чимраз хутчіш і хутчіш відбивали ритм руки.
Аж ось раптово зарокотав гучний синтетичний бас, виспівуючи слова, що проголошували наближення злиття-примирення й остаточної кульмінації солідарності, пришестя дванадцятьох-в-одному або втілення Великого Єства. «Оргія-поргія», – виводив потужно він на тлі томтомів, що й далі вибивали свій гарячковий барабанний дріб:
— Оргія-поргія, – підхопили танцюристи літургійний рефрен, – Оргія-поргія, Форд і потіха, цьомки юначкам...
Вони співали, а світло поволі згасало... згасало і водночас ставало теплішим, насиченішим, червонішим, аж поки вони вже всі витанцьовували в темно-червоному присмерку, притаманному складові ембріонів. «Оргія-поргія...» У цій утробній пітьмі кривавого кольору танцюристи ще якийсь час рухалися по колу, невтомно відбиваючи цей нескінченний ритм. «Оргія-поргія...» Аж ось коло почало розпадатися, розриватися, дробитися на окремі частинки, котрі скуповували диванчики, що оточували – коло в колі – стіл і довколишні стільці. «Оргія-поргія...» Проникливий цей Голос і далі м’яко наспівував і вуркотів; здавалося, що в цих червонавих сутінках якийсь велетенський чорний голуб лагідно ширяв над танцюристами, що лежали тепер там долілиць або горілиць.
Вони стояли на даху; Біґ-Генрі щойно відспівав одинадцять разів. Ніч була спокійна й тепла.
— Було чудесно, правда? – мовила Фіфі Бредлоу. – Просто чудесно, правда ж? – Вона поглянула на Бернарда з виразом абсолютного захоплення, але захоплення, в якому вже не було місця жодній схвильованості або збудженню... адже якщо ви збуджені, то ви ще не до кінця вдоволені. Вона ж світилася спокійним екстазом досягнутої наповненості, вмиротвореності, не просто пустопорожнім пересиченням і спустошеністю, а врівноваженістю існування, заспокоєною і збалансованою життєвою енергією. Насичений і невичерпний спокій. Адже Солідарна служба не тільки брала, але й давала, вичерпувала, щоб наповнити. Фіфі сягнула повноти і досконалості, вона вже була не просто собою, а чимось значно більшим. – Ну, скажи, хіба ж це не було чудесно? – наполягала вона, дивлячись на Бернарда очима, що світилися надприродним сяйвом.
— Так, це було чудесно, – збрехав він, дивлячись убік; вираз її преображенного обличчя був одночасно звинуваченням йому й іронічним нагадуванням про його власну відокремленість.
Він відчував не менш жалюгідну ізольованість тепер, як і тоді, коли почалася служба, – навіть ще більшу ізольованість через оцю нічим не заповнену пустку, нічим не погамований голод. Відділений і непримиренний, тоді як усі інші змогли розчинитися у Великому Єстві; самотній навіть у Морґаниних обіймах – фактично ще самотніший, ще безнадійніше одинокий, ніж будь-коли у своєму житті. Виринувши з того темно-червоного присмерку й опинившись у звичному сяйві електроламп, він відчув, як його комплекс неповноцінності сягнув своєю інтенсивністю рівня нестерпного болю, що агонізує. Він був абсолютно жалюгідний і нещасний, причому цілком можливо (у цьому звинувачувало його сяйво її очей), можливо, він сам у цьому був винний. – Просто чудесно, – повторив він; але йому з голови ніяк не зникало те кляте Морґанине бровище.
РОЗДІЛ 6
ЧАСТИНА 1
Дивний, дивний, дивний – ось який був вердикт Леніни стосовно Бернарда Маркса. Такий дивний, що впродовж кількох наступних тижнів вона не раз замислювалася над тим, чи не змінити свою думку і замість вакацій у Нью-Мексико полетіти натомість на Північний полюс разом із Беніто Гувером. Біда була лише в тому, що на Північному полюсі для неї не було вже нічого нового, бо вона його відвідала минулого літа з Джорджем Едзелем, і що найгірше, там було досить паскудно. Не було чим зайнятися, а готель виявився безнадійно старомодним – без телевізора у спальнях, без органу ароматів, нічого там не було, крім застарілої синтетичної музики, та ще й на сотню гостей не більше двадцяти п’яти полів для ескалаторного сквошу. Ні, де-де, але на Північному полюсі ноги її більше не буде. А ось в Америці вона досі була тільки раз. Та й то було якесь непорозуміння! Дешевенькі вихідні в Нью-Йорку – з ким то було: з Жан-Жаком Хабібулою чи з Бокановським Джонсом? Вона вже й не пригадувала. Та й яке це, зрештою, мало значення. Її дуже приваблювала перспектива полетіти знову на Захід, та ще й на цілий тиждень. Ба більше, принаймні три дні з цього тижня вони проведуть у Дикунській резервації. Мабуть, не більше півдюжини людей з Центру побувало всередині Дикунської резервації. Бернард, що був альфа-плюсовим психологом, належав до тих небагатьох відомих їй людей, які мали право на отримання дозволу. Для Леніни це була унікальна нагода. Але, з другого боку, Бернардова химерність була також така унікальна, що Леніна починала вагатися, розмірковуючи фактично над тим, чи не ризикнути й полетіти знову на Полюс разом із тим кумедним старим Беніто. Принаймні Беніто був нормальний. Тоді як Бернард...
— Алкоголь у заміннику його крові, – пояснювала Фанні всі його дивацтва. А от Генрі, з яким одного вечора, коли вони були разом у ліжку, Леніна доволі занепокоєно обговорювала свого нового коханця, Генрі порівняв нещасного Бернарда з носорогом.
— Носорога неможливо видресирувати, – пояснив він, як завжди, коротко і влучно. – Деякі чоловіки подібні на носорогів; вони не реаґують належно на зумовлювання. Бідолахи! Бернард саме такий. На щастя для нього, він непогано справляється зі своєю роботою. Бо інакше Директор його б тут не тримав ні за які гроші. Проте, – додав він заспокійливо, – я думаю, що він цілком нешкідливий.
Цілком нешкідливий, можливо; та все ж його поведінка доволі бентежна. Ось хоча б узяти, приміром, цю його манію робити все на самоті. Тобто, якщо чесно, взагалі нічого не робити. Бо що насправді
— А для чого ж тоді той час? – здивовано запитала Леніна.
Очевидно, що для прогулянок в Озерному краї; бо саме це він їй запропонував. Зробити посадку на горі Скіддоу, а тоді кілька годин блукати в зарослях вересу.
— Вдвох із тобою, Леніно.
— Але ж, Бернарде, ми будемо вдвох цілу ніч.
Бернард почервонів і відвернувся.
— Я мав на увазі вдвох, щоб поговорити, – пробурмотів він.
— Поговорити? Але про що?
Гуляти й говорити – дуже дивний спосіб проводити час.
Врешті-решт їй ледве вдалося переконати його полетіти в Амстердам, щоб подивитися чвертьфінал жіночого чемпіонату з боротьби у важкій категорії.
— Серед юрби, – нарікав він. – Як завжди. – Цілий вечір він уперто сидів набурмосений як сич; зовсім не розмовляв з Леніними приятельками (вони їх там зустріли не один десяток у перервах між поєдинками в кафе-морозиві із
— Грамулька у строк рятує від морок, – зацитувала Леніна черговий скарб засвоєної під час сну мудрості.
Бернард нетерпляче відштовхнув запропоновану йому склянку.