Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 18)
— Я оце раптом подумав нещодавно, – сказав Бернард, – що можна ж бути дорослим постійно.
— Я цього не розумію, – рішуче заперечила Леніна.
— Знаю, шо не розумієш. Саме тому ми й лягли вчора в ліжко... як немовлята... замість того щоб бути дорослими й зачекати.
— Але ж то була гарна розвага, – наполягала Леніна. – Хіба ні?
— О, чудова розвага, – відповів він таким скорботним голосом, з таким неймовірно жалюгідним виразом обличчя, що весь тріумфальний настрій Леніни миттєво випарувався. Можливо, врешті-решт, вона йому здалася занадто пухленькою.
— А я ж тобі казала, – почула Леніна від Фанні, коли поділилася з нею своїми сумнівами. – Це все через той алкоголь, який додали в його замінник.
— Та все одно, – твердила своє Леніна. – Він мені подобається. У нього такі гарні руки. А ще він так симпатично рухає своїми плечима... дуже звабливо. – Вона зітхнула. – Якби ж тільки він не був таким дивакуватим.
ЧАСТИНА 2
Затримавшись на мить біля дверей Директорового кабінету, Бернард набрав повні груди повітря й розправив плечі, наготувавшись зіштовхнутися з неприязню й осудом, що безсумнівно очікували його там. Він постукав і ввійшов.
— Прошу завізувати дозвіл, пане Директоре, – сказав він якомога безтурботніше й поклав документ на письмовий стіл.
Директор похмуро зиркнув на Бернарда. Але на дозволі вгорі була печатка офісу Світового контролера, а знизу чорнів виразний підпис самого Мустафи Монда. Не було до чого причепитися. Директор не мав вибору. Він поставив свої ініціали – дві маленькі ледь помітні буквочки, що жалюгідно притулилися під Мустафою Мондом, – і вже було збирався повернути дозвіл без жодного коментаря чи побажань щасливої дороги («Хай Форд береже!»), коли раптово придивився до того, що було написано в дозволі.
— Резервація в Нью-Мексико? – перепитав він, і тон, яким він це сказав, а також вираз його обличчя, коли він поглянув на Бернарда, були сповнені збентеженого подиву.
Не менш здивований Бернард кивнув. Запала мовчанка.
Директор відхилився на спинку крісла й насупив брови.
— Коли ж це було? – запитав він не так Бернарда, як самого себе. – Мабуть, років зо двадцять тому. Скоріше навіть двадцять п’ять. Я був десь твого віку... – Він зітхнув і похитав головою.
Бернард почувався вкрай ніяково. Щоб такий виважений, такий бездоганно правильний чоловік, як Директор, міг припуститися такої грубої помилки! Бернардові хотілося сховати своє обличчя, вибігти геть з кімнати. І не тому, що він сам вважав вартим осуду бажання людей згадувати далеке минуле; це було одне з тих гіпнопедичних упереджень, якого він уже цілком позбувся (принаймні так він сам гадав). Його примусило ніяковіти розуміння того, що Директор на його очах раптово вчинив щось таке, що було заборонене і що той сам ніколи не схвалював. Що його до цього змусило, який внутрішній імпульс? Попри всю незручність ситуації Бернард нашорошив вуха.
— Мене привабила така сама думка, що й тебе, – сказав Директор. – Хотів подивитися на дикунів. Отримав дозвіл у Нью-Мексико й поїхав туди під час літньої відпустки. З дівчиною, яку я тоді мав. Вона була бета-мінусова, і здається (він заплющив очі), здається, в неї було жовте волосся. У будь-якому разі вона була пневматична, ох, яка пневматична; це я добре пригадую. Ну, отже ми туди поїхали, дивилися на дикунів, їздили верхи на конях і таке інше. А тоді... це вже був майже останній день моєї відпустки... тоді... ну, вона загубилася. Ми поїхали в ті кляті гори, там було страшенно спекотно і гнітюче, і після обіду ми полягали спати. Принаймні я заснув. А вона в цей час пішла, мабуть, прогулятися, сама. У всякому разі, коли я прокинувся, її там не було. І тут почалася жахлива гроза, такої я ще не бачив. Грім, блискавки, дощ як з відра; коні зірвалися з припон і повтікали геть; а я спіткнувся і впав, намагаючись їх упіймати, й розбив собі коліно, тож ледве міг пересуватися. Але я й далі шукав, кричав і знову шукав. Але її ніде не було видно. Тоді я подумав, що вона, мабуть, сама подалася до нашого притулку. Тож я поповз у долину тим самим шляхом, яким ми туди прийшли. Моє коліно сіпалося від болю, до того ж я загубив десь свою
— Ви, мабуть, пережили жахливий шок, – майже заздрісно припустив Бернард.
Почувши його голос, Директор раптом усвідомив, де він перебуває; він кинув винуватий погляд на Бернарда й відвернув очі, густо почервонівши; ще раз зиркнув на нього з підозрою, а тоді сердито буркнув, намагаючися зберегти гідність:
— Тільки не подумай, що в мене з цією дівчиною були якісь непристойні стосунки. Жодних емоцій, жодних тривких зв’язків. Це були абсолютно нормальні і здорові взаємини. – Він подав Бернардові дозвіл. – Я справді не знаю, чого примусив тебе вислуховувати цю банальну і нудну історію. – Розлючений сам на себе за те, що вибовкав таку скандальну таємницю, він вилив свою лють на Бернарда. Його погляд став відверто недоброзичливий. – І користуючись цією нагодою, містере Маркс, – гаркнув він, – я мушу сказати, що мене зовсім не тішать повідомлення стосовно вашої поведінки в позаурочні години. Ви можете сказати, що це не моя справа. Але ні. Я мушу дбати про добре ім’я Центру. Мої працівники мають бути поза будь-якими підозрами, особливо ті, що належать до найвищих каст. Альфи не зумовлені несвідомо проявляти інфантильність у своїх емоціях і поведінці. Але це не означає, що вони не мають докладати до цього додаткових зусиль. Вони зобов’язані бути інфантильними, навіть якщо в них немає до цього схильності. Отож, містере Маркс, я даю вам суворе попередження. – Директорів голос тепер аж тремтів від обурення, праведного й неупередженого... адже воно було виразом не його особистого, а загальногромадського несхвалення. – Якщо я бодай ще раз почую про відхилення від належних стандартів інфантильного етикету, я попрошу перевести вас до філії нашого Центру... найвірогідніше в Ісландію. Гарного вам дня. – Він перекрутився у своєму кріслі, взяв ручку і почав щось писати.
«Це буде йому уроком», – подумки втішився він. Але тут він помилився. Адже Бернард залишив кабінет з бундючним і переможним виглядом, гримнувши за собою дверима й думаючи про те, як відважно він зміг протистояти звичному порядкові речей; його окриляло п’янке усвідомлення власної значущості й важливості. Навіть думка про залякування й шантаж його зовсім не бентежила, була радше тонізуючою, аніж гнітючою. Він відчував себе достатньо сильним для того, щоб зустріти й подолати будь-які труднощі, навіть пов’язані з загрозою переведення в Ісландію. І ця його впевненість посилювалася переконаністю в тому, що йому насправді зовсім не доведеться щось долати. Нікого не стануть кудись переводити за ось такі дрібнички. Ісландія була звичайною погрозою. Вельми заохочувальною й життєдайною погрозою. Прямуючи коридором, він навіть почав насвистувати.
Цього вечора він у доволі героїчних термінах описав свою розмову з Директором ІЗЦ:
— Після чого, – сказав він на завершення, – я просто порадив йому залишатися в бездонному минулому й вийшов геть з кімнати. Ось і все.
Він очікувально глянув на Гельмгольца Ватсона, сподіваючись отримати винагороду співчуття, підбадьорення, захоплення. Але не почув від нього жодного слова. Гельмгольц сидів собі мовчки, втупившись у підлогу.
Йому подобався Бернард; він був йому вдячний за те, що це був єдиний з його знайомих, з яким він міг обговорювати важливі для себе теми. І все ж таки були в Бернардові й такі речі, які він просто ненавидів. Скажімо, оця хвалькуватість, яку постійно змінювало почуття приниження й жалю до самого себе. Або ж ця прикра звичка розмахувати кулаками після бою, демонструючи запізнілу відвагу. Він цих речей просто не зносив – саме тому, що в цілому Бернард йому подобався. Спливали секунди. Гельмгольц і далі не відривав очей від підлоги. І Бернард раптом почервонів і відвернувся.
ЧАСТИНА 3
Подорож минула без особливих пригод. Ракета «Блю Пасифік» прибула на дві з половиною хвилини раніше в Новий Орлеан,
тоді затрималася на чотири хвилини через торнадо над Техасом, але піймала сприятливий повітряний потік на 95-му меридіані західної довготи і приземлилися в Санта-Фе лише на сорок секунд пізніше від розкладу.
— Сорок секунд затримки впродовж шести з половиною годин перельоту. Непогано, – визнала Леніна.