Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 17)

— Не треба нервуватися, – сказала вона. – Не забувай, що грамулька соми лікує від утоми.

— Ой, та помовч заради Форда! – вигукнув він.

Леніна знизала плечима.

— Краще сому споживати, ніж сваритись і кричати, – з почуттям власної гідності зронила вона й випила сама напіврозталий пломбір.

Коли ж вони поверталися й перетинали Ла-Манш, Бернард наполіг на тому, щоб зупинити пропелер і зависнути гелікоптером на висоті якихось тридцяти метрів над водою. Погода почала псуватися; зірвався південно-західний вітер, а небо вкрилося хмарами.

— Подивися, – звелів він.

— Але ж це жахіття, – відсахнулася від вікна Леніна. Її приголомшила нічна порожнеча, чорна запінена вода, що вирувала під ними, бліде обличчя місяця, що видавалося таким змарнілим і виснаженим серед квапливих хмар. – Увімкнім радіо. Швидше! – Вона сягнула відповідної ручки на щитку управління й повернула її навмання.

— ...всередині в тебе синє небо, – заголосоли шістнадцять тремтливих фальцетів, – погода завжди...

Тоді щось гикнуло й запала тиша. Це Бернард вимкнув струм.

— Я хочу спокійно помилуватися морем, – сказав він. – А цього годі зробити під цей жахливий галас.

— Але ж це гарна музика. І я не хочу на це дивитися.

— А я хочу, – наполіг він. – Я відчуваю тоді, немовби... – Він завагався, підшуковуючи слова для самовираження, – немовби дедалі більше стаю собою, якщо ти мене розумієш. Самим собою, а не лише частиною чогось іншого. Не просто якоюсь клітинкою суспільного тіла. Невже ти цього не відчуваєш, Леніно?

Але в Леніни з очей бризнули сльози.

— Це просто жахіття, жахіття, – повторювала вона. – Як тільки ти можеш говорити про те, щоб не бути частинкою суспільного тіла? Адже кожен працює для когось іншого. Навіть епсилони...

— Ну, так, я знаю, – глузливо перекривив її Бернард. – «Навіть епсилони корисні!» І я теж. А я б до біса волів би таким не бути!

Леніна була приголомшена таким блюзнірством.

— Бернарде! – Вона запротестувала збентеженим від несподіванки голосом. – Як ти можеш?

— Як я можу? – перепитав він уже іншим, замисленим тоном. – Ні, справжня проблема полягає в іншому: чому я не можу, або радше... бо ж я, зрештою, чудово знаю, чому я не можу... що було б, якби я зміг, якби я став вільним... не був би рабом свого зумовлення.

— Але ж, Бернарде, ти кажеш такі жахливі речі.

— Невже ж ти, Леніно, не хотіла б стати вільною?

— Я не розумію, про що ти говориш. Я й так вільна. Вільна жити пречудовим життям. Тепер усі щасливі.

Він розреготався:

— Ну, так, «Тепер усі щасливі». Ми вже з п’яти рочків утовкмачуємо це дітям. Але невже б тобі не хотілося, Леніно, бути вільною і щасливою інакше, ніж усі? Скажімо, так, як це могло б статися лише з тобою, а не так, як це стається з усіма.

— Я не розумію, про що ти говориш, – повторила вона. А тоді повернулася до нього й почала благати: – Ой, Бернардику, вертаймося назад. Я вже не можу цього витримати.

— Тобі не подобається бути зі мною?

— Звичайно, подобається, Бернардику. Але не в цьому жахливому місці.

— Мені здавалося, що тут ми себе... відчуємо ближчими... коли довкола нас нічого, тільки море й місяць. Відчуємо себе ближчими, ніж у тій юрбі або навіть у моїй спальні. Невже ти цього не розумієш?

— Я вже нічого не розумію, – рішуче заперечила вона з твердим наміром зберегти в недоторканості це своє невігластво. – Нічого.

І насамперед, – мовила вона вже іншим тоном, – не розумію, чому ти не хочеш спожити грамульку соми, коли тобі стріляють у голову такі жахливі думки. Ти б тоді зовсім про них забув. І замість того, щоб мучити себе, ти відчув би радість. Справжню радість, – повторила вона й усміхнулася, попри все здивування й бентегу в її очах, немовби лестячись і припрошуючи його до хтивих розкошувань.

Він мовчки подивився на неї важким і пильним поглядом, ніяк не реаґуючи на її натяки. За якихось кілька секунд Леніна цього не витримала й відвернула очі; вона якось нервово захихотіла, намагаючись щось сказати, але так нічого й не вимовила. Мовчанка затяглася.

Нарешті Бернард порушив цю мовчанку, заговоривши неголосно і втомлено.

— Ну, то гаразд, – мовив він, – вертаймося. – Він щосили натиснув на газ, і вертоліт стрімко злетів угору в небо. На висоті понад тисячу метрів він запустив пропелер. Якусь хвилину або дві вони летіли мовчки. Тоді Бернард раптово почав реготати. Досить дивно, подумала Леніна; ну, але принаймні він сміється.

— Тобі вже краще? – наважилася вона запитати.

У відповідь він забрав одну руку з керма, пригорнув її цією рукою й почав обмацувати їй груди.

«Дякувати Фордові, – подумала вона, – він знову нормальний».

За якихось півгодини вони вже були в його кімнаті. Бернард одним махом заковтнув чотири таблетки соми, ввімкнув радіо й телевізор і почав роздягатися.

— Ну, – доволі лукаво поцікавилася в нього Леніна, коли наступного дня вони зустрілися на даху, – думаєш, учора ми гарно повеселилися?

Бернард кивнув. Вони залізли в гелікоптер. Відчули легенький поштовх, а тоді злетіли в небо.

— Всі кажуть, що я страшенно пневматична, – задумливо мовила Леніна, погладжуючи власні ноги.

— Страшенно. – Але Бернардові очі виражали не втіху, а біль.

«Як м’ясо», – подумав він.

Вона трохи збентежено глянула на нього.

— Але ж ти не думаєш, що я занадто пухленька?

Він похитав головою. «Звичайний кавалок м’яса».

— Думаєш, у мене все на місці? – Ще один кивок головою. – З усіх поглядів?

— Досконало, – мовив він уголос. А сам подумав: «Вона так про себе й думає. Не заперечує, щоб бути просто м’ясом».

Леніна тріумфально всміхнулася. Але її втіха була передчасною.

— Та все одно, – сказав він після паузи, – я волів би, щоб усе скінчилося інакше.

— Інакше? А як ще можна було кінчати?

— Я не хотів би, щоб усе закінчилося в ліжку, – пояснив він.

Леніна була спантеличена.

— Не відразу, не першого ж дня.

— Але що тоді?..

Він почав молоти якусь незбагненну й небезпечну нісенітницю. Леніна намагалася з усіх сил заблокувати свій внутрішній слух; та вряди-годи та чи інша фраза пробивалася крізь цю її звуконепроникну броню.

— ...випробувати ефект затримки моїх імпульсів, – почула вона його слова.

Вони немовби торкнулися якоїсь пружини в її мозку.

— Ніколи не відкладай на завтра ту втіху, яку можеш отримати нині, – поважно виголосила вона.

— Двісті повторів двічі на тиждень від чотирнадцяти до шістнадцяти з половиною років, – прокоментував він цю її цитату. А тоді продовжив свою божевільну маячню. – Я хочу пізнати пристрасть, – почула вона його базікання. – Я хочу відчути якусь сильну емоцію.

— Коли індивідуум щось відчуває, громада тоді рівновагу втрачає, – зацитувала Леніна.

— Ну, а чому б їй не втратити трохи рівноваги?

— Бернарде!

Але Бернарда це не зупинило.

— Дорослі інтелектуально й під час робочого дня, – вів далі він. – Але немовлята там, де йдеться про чуття й бажання.

— Наш Форд любив немовлят.

Він навіть не звернув на це уваги.