Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 19)

Цієї ночі вони спали в Санта-Фе. Готель був чудовий – незрівнянно кращий, скажімо, за той огидний «Аврора-Бора-Палац», в якому Леніна так намучилася минулого літа. У кожній спальні тут було рідке повітря, телевізор, киплячий розчин кофеїну, гарячі контрацептиви й вісім різновидів пахощів. Коли вони ввійшли в залу, там працював автомат синтетичної музики – що ще можна було бажати! Оголошення в ліфті повідомляло про те, що в готелі є шістдесят кортів з ракетками для ескалаторного сквошу, а в парку можна грати одночасно в Гольф із перешкодами й електромагнетичний ґольф.

— Та тут просто чудово, – вигукнула Леніна. – Я вже б нікуди звідси й не їхала. Шістдесят кортів для ескалаторного сквошу....

— У резервації не буде жодного, – попередив її Бернард. – Ні пахощів, ні телевізора, навіть гарячої води не буде. Якщо побоюєшся, що цього не витримаєш, можеш залишатися тут, поки я повернуся.

Леніна відчула себе ображеною:

— Звичайно, я все витримаю. Я тільки сказала, що тут чудово, бо... ну, бо проґрес – це чудова річ!

— П’ятсот повторень щотижня від тринадцяти до шістнадцяти років, – втомлено пробурмотів Бернард, немовби сам до себе.

— Що ти сказав?

— Сказав, що проґрес – чудова річ. Тому тобі й не треба відвідувати резервацію, хіба що ти насправді цього хочеш.

— Але я хочу.

— Ну, то й добре, – сказав Бернард, і це прозвучало майже як погроза.

Дозвіл мав ще підписати Комендант резервації, тож наступного ранку в належний час вони прийшли до його офісу. Епсилон-плюсовий негритянський портьє взяв Бернардову картку, і їх майже відразу запросили всередину.

Комендант був білявим і широколицим альфа-плюсом, низькорослим, червонощоким і кругловидим, з широкими плечима і гучним бубнявим голосом, чудово пристосованим для цитувань гіпнопедичних постулатів. Він був невичерпним джерелом недоречної інформації і непроханих порад. Варто було йому почати щось бубоніти, і його вже ніхто не годен був зупинити.

— ...п’ятсот шістдесят тисяч квадратних кілометрів Резервації, поділених на чотири окремі дільниці, кожна з яких оточена колючим дротом під високою напругою.

Саме цієї миті, без жодної видимої причини, Бернард раптово пригадав, що залишив удома в спальні відчинений кран з одеколоном.

— ...струм до якого надходить з гідроелектростанції Великого Каньйону.

«Влетить мені в серйозну копієчку, заки я повернуся назад. – Бернард уявив собі стрілку ароматометра, що повзе собі довкола циферблата коло за колом, невтомно, мов мураха. – Треба негайно зателефонувати Гельмгольцові Ватсону».

— ...понад п’ять тисяч кілометрів колючого дроту під напругою в шістдесят тисяч вольт.

— Та що ви кажете, – ввічливо озвалася Леніна, не маючи найменшого уявлення, про що говорить Комендант, але припускаючи з того, яку драматичну паузу витримав він, що треба якось відреаґувати. Коли Комендант розпочав свій монолог, вона непомітно проковтнула півграмульки соми, тож тепер могла собі безтурботно сидіти, нічого не слухаючи, ні над чим не замислюючись, а просто втупившись своїми величезними синіми очима в Комендантове обличчя з виразом абсолютного захоплення.

— Якщо доторкнутися до огорожі, смерть настає миттєво, – врочисто проголосив Комендант. – Утекти з Дикунської резервації неможливо.

Бернард ухопився за слово «втекти».

— Можливо, – мовив він, піднімаючись з крісла, – нам також уже варто вирушати звідси. (Маленька чорна стрілочка повзла метушливою комахою, відраховуючи час і пожираючи його гроші).

— Неможливо, – повторив Комендант, помахом руки примушуючи Бернарда сісти назад на місце, і той мусив підкоритися, адже на дозволі ще й досі не було Комендантового підпису. – Ті, хто народився в Резервації... а не забувайте, моя люба панночко, – додав він, хтиво поглядаючи на Леніну і стишивши голос до непристойного шепоту, – не забувайте, що в Резервації діти й досі народжуються, так, справді народжуються, хоч як відразливо це може звучати... – (Він сподівався, що, зачепивши таку скандальну тему, змусить Леніну зашарітися; але вона тільки всміхнулася з удаваним розумінням і вимовила: «Та що ви кажете!» Розчарований Комендант продовжив свою оповідь.) – Отже, тим, хто, повторюю, народився в Резервації, судилося тут і померти.

Судилося померти... Щохвилини децилітр одеколону. Шість літрів за годину.

— Можливо, – вдався до чергової спроби Бернард, – нам уже...

Нахилившись уперед, Комендант постукав по столу вказівним пальцем.

— Ви можете запитати, яке населення Резервації. І я вам відповім, – переможно мовив він, – я відповім, що нам це невідомо. Можемо тільки здогадуватися.

— Та що ви кажете?

— Отож бо я й кажу, люба панночко.

Шість помножити на двадцять чотири... ні, фактично шість помножити на тридцять шість. Бернард поблід і аж тремтів від нетерплячки. Але бубнявий монолог невблаганно продовжувався.

— ...біля шістдесяти тисяч індіанців і метисів... цілковиті дикуни... вряди-годи роблять візити наші інспектори... поза тим жодних контактів з цивілізованим світом... і далі дотримуються своїх осоружних звичаїв і обрядів... одружуються, якщо вам відомо, що це таке, люба панночко; заводять сім’ї... жодного зумовлювання... потворні забобони... християнство, тотемізм, культ предків... вимерлі мови, такі як зуні, іспанська або атабаскська... пуми, дикобрази й інші люті звірі... інфекційні хвороби... священики... отруйні ящірки...

— Та що ви кажете?

Нарешті вони змогли забратися геть. Бернард кинувся до телефону. Швидше, швидше; але минуло майже три хвилини, поки він зміг додзвонитися до Гельмгольца Ватсона.

— Таке враження, що ми вже серед дикунів, – нарікав він. – Що за некомпетентність!

— Прийми грамульку, – порадила Леніна.

Він відмовився, вважаючи, що краще вилити свою лють назовні. Врешті-решт, дякувати Форду, він додзвонився, і так, слухавку взяв Гельмгольц; Гельмгольц, якому він пояснив, що сталося, і який пообіцяв відразу піти й відразу закрутити кран, так, відразу, але також скористався нагодою, щоб повідомити Бернардові про те, що вчора ввечері сказав привселюдно Директор ІЗЦ...

— Що? Він шукає когось мені на заміну? – Бернардів голос затремтів від болю. – То це вже вирішено? І він згадав Ісландію? Справді згадав? О, Форде! Ісландію... – Він повісив слухавку й обернувся до Леніни. Його обличчя зблідло і мало абсолютно спантеличений вираз.

— У чому річ? – запитала вона.

— У чому? – Він важко опустився в крісло. – Мене збираються заслати в Ісландію.

У минулому він нерідко намагався уявити стан людини, яку піддають (без жодної соми і жодної підтримки, коли доводиться розраховувати лише на власні внутрішні резерви) якомусь великому випробуванню, якій завдають нестерпного болю і яку починають переслідувати; він навіть прагнув зазнати цих нещасть. Всього лише тиждень тому, в кабінеті Директора, він, як йому здалося, чинив героїчний опір, коли стоїчно, не зронивши ані словечка, сприйняв усі, що випали на його долю, страждання. Директорові погрози, фактично, його окрилили, він відчув себе мало не на сьомому небі від радості. Але тепер він усвідомив, що все це сталося, бо він навіть не припускав, що ці погрози можуть здійснитися; він просто не вірив, що Директор ІЗЦ насправді забажає втілити їх у життя. І ось тепер, коли це все мало стати реальністю, Бернард був ошелешений. Жодного сліду не залишилося від його уявного стоїцизму, від його надуманої сміливості.

Він був розлючений на самого себе... яким він був ідіотом!., на Директора... як несправедливо з його боку не дати Бернардові останнього шансу, того останнього шансу, що його Бернард безсумнівно використав би належним чином. І ось Ісландія, Ісландія...

Леніна похитала головою.

— Те, що буде і було, лиш біду несе і зло, – зацитувала вона. – Я не хочу тих отрут, грам ковтну і буду тут.

Врешті-решт вона переконала його проковтнути чотири таблетки соми. Не минуло й п’яти хвилин, як про коріння й плоди ніхто вже і не згадував; життєрадісно розкривалися лише пелюстки теперішніх квітів. Надійшло повідомлення від портьє, що, згідно з наказом Коменданта, один з охоронців Резервації прилетів уже гелікоптером і очікує на даху готелю. Вони відразу ж піднялися туди. Їх там привітав окторон-гамма в зеленій уніформі, котрий одразу почав оголошувати їм програму на цей ранок.

Огляд з висоти пташиного польоту понад десятьох головних поселень-пуебло, а тоді м’яка посадка на обід у долині Малпаїс. Там був доволі зручний притулок, а місцеві дикуни в пуебло мали якраз святкувати свій літній фестиваль. Ідеальне місце для нічлігу.

Вони зайняли місця у вертольоті і злетіли вгору. За якихось десять хвилин вони вже перетинали кордон, що відділяв цивілізацію від диких племен. Ця загорожа, що творила бездоганну пряму лінію, цей геометричний символ тріумфу людських намірів, ця межа підносилася до верхів’я пагорбів і опускалася в долини, простиралася вздовж піщаних і соляних пустель, прорізала ліси, занурювалася у фіолетові глибини каньйонів, розколювала скелі, підкоряла гірські вершини і стелилася пласкими, наче стіл, поверхнями столових гір. А біля підніжжя загорожі подекуди була викладена мозаїка з білих кісток або лежав на рудуватій землі ще не розкладений остаточно труп, зазначуючи те місце, де до смертоносних дротів наблизився занадто близько випадковий олень або бичок, пума, дикобраз чи койот, або ж навіть ненажерливий ґриф-індичка, котрого принадив запах падла й котрий був покараний самоспаленням за дивними законами якоїсь вищої справедливості.