Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 4)
– Тебе! Розплющую очі – а на мене хтось дивиться! За вікном злива... У сусідній кімнаті – шурхіт... А в моїй – хтось чужий!!! Жах!
– Жах! – погодився Артем. — Ото нагнали страху!
– Атож!!!
– Ти тут надовго? На все літо?
– Так. Дядько винайняв цей дім. А ти?
– У нас тут дача. Вже друге літо. Ми із мамою та ще батько приїздить, коли має час. А так він більше в місті. То ти мене вибачиш, що тебе налякав? – уже без сміху спитав Артем.
Ярина теж стала серйозною і глянула йому в очі.
– Вибачаю. А ти мене? Я ж теж тебе... налякала...
– Звісно, вибачаю. То ми друзі? – він простяг дівчині правицю.
– Угу, – злегка потиснула її Яринка, ніяковіючи з усього того, що відбувається.
Тепер вони сиділи мовчки і вслухалися – кожен в самого себе...
-----------------------------------------------------------------
...Тієї ночі йшов дощ. Мокрий асфальт світився, відбиваючи вогні фар, колеса автівки по-особливому шурхотіли й чвякали, мовби під ними не було твердого покриття, а сама вода. Щітки “двірників” ледве встигали змітати воду з вітрового скла, а вона лилася так, ніби хтось зумисне її виплескував зі дзбана.
– Може, станемо й перечекаємо зливу? – спитала молода жінка на передньому сидінні.
– Та ми вже в’їжджаємо в місто, – відповів чоловік за кермом.
Ще двоє пасажирів – діти, дівчинка й хлопець. Вони мовчки сиділи позаду і лиш спостерігали за зустрічними вогнями, які час до часу освітлювали салон і навіть сліпили очі.
І раптом автівку розвернуло на дорозі. Хаотичні спалахи світла, скреготіння металу, зойки потерпілих.
Троє загиблих на місці, тяжко травмована дівчинка. Поки її виходжували у лікарнях, вона звикала до того, що осиротіла. Опіку над нею взяв татів брат – дядько Павло з дружиною. Це їхній син – Ілля – не вижив у тій аварії...
А Ярина вижила, та що це було за життя? Від операції до операції, і ніхто не обіцяв, що вона колись встане на ноги. Коли у медичну карту вписували її діагноз і визначали ступінь інвалідності, дівчинка ледве стримувалася, щоб не заплакати, Стримувалася, бо дядькові й тітці було нелегко...
За три роки біль стишився, та не забувся. “Живі повинні жити”, – казала їй санітарка в реанімації. І Яринка їй повірила.
Найпершим випробуванням для дівчинки стала прогулянка після лікарні. В осінньому парку – жовто й мокро. Тітка Наталя штовхає поперед себе колісне крісло з блідою немічною Яриною. Вона хоч і їде, та все одно стомлюється від свіжого повітря, від безсилля, від поглядів перехожих. Ось дві жінки привіталися з тіткою, промовили кілька фраз і пішли собі далі. Ніби й далеченько вже були, як підступний порив вітру приніс їхні голоси.
– То Бог за гріхи карає, – мовив осудливий голос.
– Та які вже там гріхи?! – відповів жалісливий.
– Значить, були! – наполягав осудливий.
А потім – знову шелестіння і гомінкі голоси дітей, що бігали алеями жовтого мокрого парку, наздоганяючи метких хвостатих білок.
Того року, призвичаївшись до лікарняних палат, Ярина дуже подорослішала і майже ніколи не плакала, хоч довелося витримувати нелюдський біль. Але повернувшись із прогулянки, не могла стриматися. Такої гіркоти на серці без плачу не вгамувати. Приїхала “швидка”, лікар вколов заспокійливе, після чого дівчина заснула. Та, згадуючи той випадок у парку, ніяк не могла позбутися думки, що своїм каліцтвом спокутує чиїсь гріхи, що той трагічний випадок – помста, яка прийшла в родину з нічною аварією, що її – Ярину – за щось покарано...
З того часу їй снилися авто на слизькому асфальті, сліпучі вогні, скреготіння металу і вчувався мамин голос, а інколи – татів. Після тих снів дівчина два-три дні не вставала з ліжка – така була немічна. Та життя тривало, і вона збирала сили для руху: щоб сісти в ліжку, щоб спертися руками на поручні колісного крісла, щоб крутнути колеса і поїхати хоча б із кімнати в кімнату.
Розділ 3
Сашко, Санько й Артем вже цілу годину впрівали на городі баби Гані, перекопуючи його заступами від паркану і аж до смужки зеленого гудиння, на якому вже зав’язалися гарбузи. Баба обіцяла заплатити за роботу, тож Артем, хоч і не мав великих навиків бувалого аграрника, узявся допомагати. Не знати, чи заступи в баби були затуплені, чи той шматок городу надто втоптаний, чи хлопці хирляві, бо робота рухалася поволі. Друзі більше теревенили, ніж працювали.
– Що заробите – те й віддасте, а решту попросите зачекати, – радив хлопцям Артем.
– Ага! Ти бачив того Градового? Та він лихий, як дідько! – відбивався Сашко. – Прожене нас та й годі!
– Не прожене, – запевнив Артем, – він дядько суворий, та справедливий.
– То до тебе він був справедливий, бо ти йому гроші приніс, – закусив губу Санько. – Люди добрішають, коли бачать гроші. А коли бабла нема – то, звиняйте, ми вам не друзі.
– Сашко каже правду, – погодився Санько. – Гроші – рушійна сила! Пішов би оце я город бабі Гані копати, якби заява Градового не лежала в поліції? Ні за що в світі! Але ж сказано: вернемо гроші – забере заяву. Ото й паримося за копійки!
– Ти менше налягай на язик, а більше на руки й ноги, – порадив Артем, встромивши заступ в землю.
– Ти бач, дачник мене повчатиме! – єхидно зауважив Санько, але базікати перестав, і всі троє мовчки перекопували частку городу. Першим почав Артем:
– Ярина Градова теж... нормальна.
– Ну ти даєш! Як це “нормальна”? – глузливо вирячився Санько.
– Нормальна... розмовляти з нею цікаво... – розгубився Артем.
І хто його за язика тягнув?
– Дивись мені, – гмикнув Сашко, не припиняючи копати.
– Та ти втріскався, дачнику! – вишкірився Санько.
– Що ти вигадуєш? – зніяковів Артем.
– Точно втріскався! – наполягав упертий Санько. – Очі он як забігали! І заблищали! І щоки почервоніли!..
– Та припини ти! – обурився Артем. – Я просто поговорив з нею, подякував, що не виказала нас, тобто, мене, дільничному.
– І сходу отак – “нормальна”?
– Нормальна, бо... Ну, одне слово, нормальна, хоч і у колісному кріслі... – виправдовувався Артем. – Чого ти вчепився? Думаєш – такий мудрий? Нічого ти не січеш!
– Ну так, так! – вдавано погодився Санько. – Я не січу. А ти влип по вуха. Хіба ні?
– Ага, мені лиш інвалідів бракувало, щоб влипнути, – зневажливо буркнув Артем.
– То чого репетуєш? Ні – то ні, – погодився Санько і став, опершись на заступ. – Дивися... Карина тебе ще того літа хотіла закадрити. А це ось приїхала й питається, чи ти вже тут?
– Карина?
– Сестра моя двоюрідна – ти що?
– A-a-a-a-a... Не бачив я її ще, – знизав плечима Артем, не попускаючи образи.
– А як би ти мав побачити, коли вона лиш вчора приїхала? Тепер у нашій хаті смердять жіночі парфуми і скрізь розкидані її лахи. І це – аж до серпня! А ти, друже, бережися – вона тепер із тебе очей не спустить! Бачив би ти її макіяж... Страхи господні!
І Санько манірно поглянув спочатку на Сашка, потім на Артема, закліпавши повіками і струшуючи головою. Усі троє зареготали.
– Нічого, прорвуся! – запевнив Артем.
– Клич на підмогу! – підтримав його Сашко, а потім додав: – Щастить тобі на гарних дівчат... Карина от... Як намальована! Ех!
Два тижні тому Сашкові виповнилося п’ятнадцять. За сільськими мірками – це вже дорослий хлопець, парубійко. Прадід, що вже кілька років хлопцеві і за маму, і за тата, бо ті на заробітках, намагався втримати його від необдуманих вчинків, але Сашко опирався щосили. В їхній хаті оселилися постійні сварки, і правнук не церемонився, дістаючи старого до печінок. Та хата вже й слова доброго не варта, але коли ще повернуться батьки й привезуть грубі гроші, щоб купити житло у місті чи побудувати тут такий собі палацик з вежками, як показують в телепрограмах елітне житло. Прадід же всіляко виштовхував Сашка на якісь підробітки, щоб не зростав трутнем і не чекав подачки від батьків, що, на думку Семена Петровича, не гідне справжнього чоловіка.
Сашко ж сам собі вимріяв зразок чоловічої поведінки. Він відвик від батька, не розумів діда, а от Максима Стовпню вважав людиною, з якої треба брати приклад. Максим відбув покарання – і це не лякало Сашка, навпаки – принаджувало його, хоча сам Стовпня ні з ким із підлітків не приятелював.
Сашко вчився неохоче, з класу в клас переходив лиш тому, що ніколи не завдавав клопоту вчителям, умів себе стримати, чого не можна було сказати про його взаємини з прадідом. Вони ще більше загострилися після випадку з Градовими...
Похукуючи на мозолі, Сашко із Саньком та Артемом пішов по обіді до Градових віддати перші сто гривень боргу. Звісно, можна було б і через паркан передати, гукнувши дядька Павла, але отак із хлопцями певніше, ніби при свідках.
Зустріла їх тітка Наталя і порадила прийти завтра під вечір, бо чоловік поїхав у рейс, а вона ніяких грошей не братиме, не має такого доручення від чоловіка: він писав заяву, ставив вимоги – то йому все з’ясовувати.
Хлопців це спантеличило. Віддали б хоч трішки грошей – усе легше. А раптом Градовий передумає і скаже поліцейському, що вони не дотримують слова...
– Може, ви просто запишіть чи що? – просив Сашко тітку. – Ну, такого числа повернули по півсотні гривень з носа...
– Ага! З двох кирпатих носів! Ні, хлопці, і не вмовляйте. Самі нашкодили – вчіться і відповідати. Нічого не записуватиму. Прийдете завтра – ніколи мені тут з вами...