Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 5)
– А можна, ми ще до Ярини зайдемо? – вигулькнув, як Пилип з конопель, Артем.
– Не можна, – суворо відповіла жінка. – Ярина захворіла.
Двері веранди зачинилися, і хлопці пішли, вхопивши облизня.
Санько із Сашком, розчаровано похиливши голови, рушили попереду, за ними плентався Артем, розчарований не менше за друзів, але геть з іншої причини. Проходячи попід стіною, зиркнув у вікно і крізь відслонену штору побачив на ліжку скоцюрблену Ярину. Вона лежала, як недуже дитинча, і піжама на ній була дитяча – в дрібні барвисті горошинки. Лише мить... Проте хлопцю як по серцю різонуло: їй болить, вона стримує біль, а він не виходить з її слабкого тіла і мордує, як невидимий ворог. Захотілося хоч чимось потішити Ярину, якоюсь дрібничкою, такою приємною всім дівчатам...
...Уранці на підвіконні Ярининої кімнати лежав букет дрібних польових квітів. Тітка помітила першою, взяла й передала у кволі руки дівчини.
– Дивовижа! – замислено промовила тітка Наталя. – Хто ж це так постарався? Яринко, у тебе є таємні залицяльники?
Дівчина зашарілася, вдихаючи пахощі. Це її перший букет від... від... Вона здогадувалася, хто його приніс.
За кілька годин Ярину було не впізнати. Здавалося, напад болю вивітрився, як тільки тітка прочинила вікно і передала їй квіти. Хіба хтось лежав тут у ліжку – безсилий і нерухомий? Ні! Дівчина мугикала пісеньки, усміхалася, а потім узялася ліпити вареники разом із тіткою, бо ось-ось повернеться з рейсу дядько Павло.
Проте раніше за дядька приїхав Олег, старший син...
Відслонивши завісу на вхідних дверях, до веранди увійшов темно-русий чоловік років двадцяти п’яти, вилицюватий, із кількаденною щетиною на щоках, тому здавався якимось дикуватим чи дуже втомленим.
– Олеже, сину!
– Тітка Наталя, струшуючи борошно з рук, кинулася обіймати гостя.
– Привіт, мамо, – цмокнув її в щоку Олег. – Привіт, мала, – кивнув Ярині. – А де батько?
– Зараз буде. Ми вареники заходилися ліпити, приїде з рейсу – хай йому буде маленьке свято. От і ти повечеряєш з нами...
– Та ні... не вийде... на мене чекають, – похмуро мовив Олег. – Мам, скажу тобі, поки батька немає. Ходімо в кімнату.
– У тебе щось трапилося? – сполошилася тітка Наталя.
– Дурниці, не переймайся! Пішли, треба сам на сам...
Обійнявши матір за плечі, Олег провів її через веранду і щільно зачинив за собою двері.
Яринка лишилася. Вареник, якого кілька хвилин товкла пальцями, став пляцком, і вона спересердя телепнула ним об стільницю. В очі набігли сльози. Варениці, брусочки нарізаного, але не розкачаного тіста, готові вареники, що лежали рівненькими рядами, начинка у мисці – все це бачила, як через дощову пелену. Але не плакала – трималася стійко, як той олов’яний вояк із казки.
Двоюрідний брат ніколи не приховував своєї зневаги до Ярини. Ні, він ні в чому її не звинувачував і не допікав словами. Але допікав холодним поглядом і униканням будь-якої розмови. Ти, мовляв, тут чужа. Дівчина відчувала шкірою, що він подумки промовляє їй: ти, каліко, впала на руки моєї мами і всілася на шию мого тата... мій брат гниє в землі, а ти живеш замість нього...і мої батьки несуть цей хрест... і чомусь для них ти важливіша за мене, рідного...
– Ого, бачу, нині у нас королівська вечеря! – промовив із порогу дядько Павло.
Ярина йому усміхнулася, вологі очі сяйнули – це зблиснули приховані сльози.
– Невже на мене чекали? – жартував дядько. – Я думав, що ви вже й забули, як люблю вареники!
– Не забули, – тихо сказала дівчина.
– А де Наталя?
– З Олегом розмовляє – в кімнаті.
– Олег приїхав? Добре! А чого це вони зачинилися? – посерйознішав дядько Павло, роззуваючись і знімаючи з плечей запилюжену вітрівку. – Я зараз...
Двері за ним не зачинилися – і Ярині довелося все побачити і почути.
Тітка Наталя стояла з грошима в руках, а навпроти неї – Олег.
– Що тут відбувається?
Хоча дядько спитав неголосно, обоє стрепенулися, наче від грому. Олег відскочив від матері, а вона сховала за спину гроші і квапливо сіла на диван. Потім схопилася, ступила два кроки до дядька Павла і вже як закам’яніла посеред кімнати. Німа сцена.
– Батьку, я потребую вашої допомоги, – першим озвався Олег.
Голос його тремтів – чи то з хвилювання, чи то з обурення, що дядько так невчасно зайшов і загнав його в кут своїм простим питанням.
– Ти вже випросив у матері.
– Цього замало. Треба ще.
– Скільки?
– Дев’яносто п’ять тисяч.
– Нічогенька сума. Навіщо – можна поцікавитися? Житло собі купуєш чи авто?
– Викуповуватиму життя, – буркнув Олег.
– Он як? Поясни, – спокійно попросив дядько Павло.
– Заборгував. Треба віддати, поки не ввімкнули лічильник.
– Олеже, за що можна заборгувати стільки грошей? Кажи як є. Чому я мушу з тебе витягувати кожне слово, як обценьками?!
– Програвся! – скрикнув Олег. – Задоволений? Програвся в автомати! Спершу була менша сума, думав, що відіб’ю. Навіть виграв трохи. А потім... Все! Тепер вони мене вб’ють! Вони погрожують! Ні на вулицю вийти, ні заснути – телефон не змовкає!
– Хто ті “вони”? – закричав і дядько Павло.
– Краще тобі не знати... Мені потрібні гроші. Амен.
– А звідки ми їх маємо взяти?
– Кредит у банку, – швидко відповів Олег, бо вже давно все обміркував. – Я дізнавався. Вам дадуть позику без проблем.
– Ти дізнавався, – гірко посміхнувся дядько Павло. – Молодець! А чому тобі не дадуть?
– Бо я не маю постійної роботи! Ти ж знаєш! – скипів син.
– Оце дожилися: п’ять років платили за твоє навчання в університеті, винаймали тобі квартиру, дали хабар, аби влаштувати на роботу...
– На роботу? – гарячкував Олег. – На тій роботі ще шефу доводилося платити, аби не чіплявся до мене раз по раз!
– То не слід було лінуватися, щоб до тебе не чіплялися, – сердито зауважив батько.
– Не читай мені нотацій, бать! Уже пізно. Більш не маю до кого йти, – в голосі забриніли жалісливі нотки. – Хто у мене є? Ти та мама... У вас і прошу порятунку... Думаєте, мені це легко дається?..
– Павлусю... – схлипнула тітка.
Дядько Павло важко сів на стілець, тітка вмостилася на дивані, Олег стояв, як винуватий школяр. Дядько мовчав, час до часу тер чоло своєю важкою водійською рукою.
Тільки сонячні промені танцювали на стінах, розхитані розлогою вишнею за вікном.
Тільки годинник на шафі рівномірно цокав час.
Тільки поскрипувала дошка під ногою Павла Градового, що зненацька почав притупувати своїм думкам у такт.
– От що, – нарешті обізвався він. – Грошей таких нам взяти ніде. Кредит той доведеться віддавати кілька років. Та що вдієш, коли син наш так і не доріс, не подорослішав? Ми візьмемо половину суми. Друга половина повисне на тобі, Олеже.
– Але я...
– Помовч! – зупинив його батько. – Завтра підеш на роботу. В наш автопарк. За кермом сидиш добре.
– Що? Водієм? Трястися у фурі нашими вбитими дорогами? Я маю економічну освіту!
– Паршивий з тебе економіст, сину! Але якщо трястимешся у фурі, то зможеш узяти кредит...
– Вам що – геть байдуже, що мене можуть убити? – оскаженів Олег. – До вас не дійшло, що це все серйозно?!
– Сину, – заплакала тітка Наталя, – та ми ж для тебе останню сорочку знімемо! Але й ти нас зрозумій – не жити ж нам на хлібі й воді. Хоч ми з батьком і так би годні... Та Яринка...