Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 6)
– Ну, нарешті! Ось ви й згадали про Яринку! – гнівно підняв руки догори Олег. – Вона вам дорожча за рідного сина!
– Не кажи дурниць! – осадив його дядько Павло. – Ти добре знаєш, що вона потребує ліків.
– А чого потребую я – ви в курсі? Га? Чого я потребую? Батьків! У неї загинули, а мої живі, Але я сирота! Ви переймаєтеся Яринкою – ліки, відпочинок, масажі, харчі... Тьху! Вона вам світ заступила!!! Вам байдуже, що вб’ють вашого сина! Поховали молодшого – поховаєте й старшого! Не звикати!
– Ой! – пополотніла тітка Наталя й схопилася за серце.
– Не смій! Що ти верзеш! – ревонув дядько Павло і вліпив синові ляпаса.
З несподіванки Олег заточився. Щоб не впасти, ухопився за кут серванта, відштовхнувся від нього і незграбно упав у крісло під стіною, задерши ноги.
Павло Градовий навис над ним, як скеля, нервово стискаючи кулаки і ледве стримуючись, щоб не відлупцювати негідника.
– Ну, батьку, я тобі цього ніколи не прощу, – прошипів злостиво, намагаючись виборсатися із крісла.
– І я не прощу собі, – переривисто мовив дядько, – треба було батожити тебе ще маленьким. А зараз пізно. Отямишся – приходь. Подумаємо, як допомогти.
– Красно дякую! Вже допомогли! – з плачем вигукнув Олег і, схопившись, вихором вилетів надвір, хряснувши дверима з такою силою, аж шибки задзвеніли.
– Олежику! – вибігла услід тітка Наталя і кинулася до воріт.
Дядько Павло став біля Ярини:
– Ти все чула? Авжеж, чула... Не бери до голови. Нічого. Все вирішиться...
Він сумно посміхнувся дівчині і злегка торкнувся пальцем кінчика її носа, аби вона підняла похилену голову.
Розділ 4
Спільних тем для розмов, як виявилося, не так вже й багато. Хоча Сашко із Саньком піддалися на наполегливе вмовляння Артема й познайомилися з Яриною, однак взаємного зацікавлення бракувало. А без нього яка може бути дружба? Навіть теоретично вона неможлива.
Ця Ярина якась надто тиха, мовчазна, більше слухає, ніж розповідає. І не така гостра на язик, як місцеві дівчата. Та ще її дядько... Як зміряє поглядом з голови до п’ят... Чи з п’ят до голови?.. Та яка вже різниця, якщо після цього і слова не вимовиш, а ноги так і просяться дременути подалі з їхнього подвір’я.
Ні, Ярина не нудна. Має почуття гумору, хоча й не завжди доганяє масні жарти Санька. А в комп’ютері тямить, напевне, більше за вчителя інформатики і погуглити швидко вміє. Хлопці ж намагаються не чіпати комп’ютерних тем: ще бовкнуть щось не так, а дівчина подумає, що вони тупаки. Але вони не тупаки. Просто не мають вільного доступу до комп’ютера, тим більше до інтернету. Санькова мати сказала, що комп’ютер з’явиться в хаті, коли батько кине пиячити і почне заробляти гроші. Ото, коли все куплять, а залишиться тільки комп’ютер, то придбають і його. Отже, ніколи. А Сашко вже й забув, коли у нього з’явився сучасний ноутбук, придбаний за батьківські заробітчанські гроші. Але не цікава хлопцеві всесвітня мережа і віртуальне спілкування не цікаве.
А ось Артемові – цікаве. Та не лише віртуальне спілкування, а й цілком реальне – з Яриною. І дня не мине, щоб він не забіг до Градових. Навіть причину вигадав: покликати Сашка. Бо його вікна, бачте, виходять в садок, де сидить Ярина. На резонне питання, чого не задзвонить Сашкові на мобільний, завжди відповідав однаково – нема грошей на рахунку. Але згодом до таких хитрощів більше вдаватися не довелося. Він почав приходити, щоб допомогти Яринці з навчанням.
Тривале лікування позбавило дівчину можливості вчитися разом із однолітками – і вона щороку складала іспити екстерном, самостійно чи з тіткою вивчаючи різні дисципліни. Яринка була сумлінною ученицею, проте не завжди могла впоратися з усією шкільною програмою систематичне навчання переривалося на місяць-два, коли знову потрапляла до лікарні. І тепер, восени, треба скласти іспити за сьомий клас, аби знову навчатися зі своїми ровесниками. Ось про що точилася розмова кожної зустрічі. На рік старший за Яринку, Артем уголос розмірковував як людина, що на все має свою думку.
– Багато уроків – то така нудота! А числа, градуси та відсотки – взагалі для мене катівня!
Над головами тихо шелестіло яблуневе листя, котре нечастими поривами перебирав вітерець. Городина виросла, тягнучись до сонця, і довкола буяли хащі розквітлої картоплі, уже зав’язувалися огірки й кабачки – і за домовленістю з господарями тому всьому давала раду тітка Наталя.
Коли Сашко не відгукувався з прадідової хати, Артем не засмучувався, а охоче розмовляв з дівчиною. На лавці біля Ярини лежало кілька підручників і стояла миска з пурпуровими порічками, з якої співрозмовники брали китички ягід. Їхні пальці час до часу доторкалися, і тоді обоє відсмикували руки, ніяковіли і змовкали. А потім балакучий Артем першим порушував тишу:
– Найцікавіша мені – історія...
– У-у-у-у-у, – навіть не дослухала Яринка. – Що там цікавого? Доводиться запам’ятовувати стільки дат та імен!
– Ти що? Це цікаво! Думай не про дати й імена, а про те, що хтось когось переміг кмітливістю, а інший – застосував силу... Одного назвали зрадником, як Мазепу, а він же був героєм, гетьманом, що багато зробив для своєї держави. Скільки шкіл побудував, хотів освіти усім дітям, не лише заможним...
– А мене на іспитах питають тільки таке: що відбувалося тоді й тоді? Хто був провідником народного повстання? І я гублюся...
– То я розповідатиму тобі просто про події, а ти коротко записуй. А потім проти кожної поставиш дату... І ім’я... Якщо тобі це, звісно, потрібно.
Ярина ніяково і навіть трішки злякано скосила оком на хлопця:
– Потрібно... тобто – приходь і розповідай.
Зненацька, наче знаменитий легкоатлет на Олімпійських іграх, через паркан перескочив Сашко.
– Мій старий здурів!
Роздратований хлопець одразу ж ступив кілька кроків до лавки, вигріб із миски решту порічок і нахабно всівся поруч з Яриною.
– А що на цей раз? – вдавано поцікавився Артем.
– Та ну його! – відмахнувся Сашко, вкидаючи до рота дрібні ягоди. – Хоче мені вказувати. Яке має право? Гроші мої забирає, а я ж знаю, що батьки передають... А тепер ще й дістає: ледацюга, гультяй, злодій!
– Як забирає? – здивувалася Яринка.
– Складає в панчоху! Чи в банку! Чи під подушку... Чи ще куди – не знаю. Сказав, що це все мені віддасть, але коли розуму наберуся і коли сам почну заробляти... От зараза! Краще підкинув би грошенят!
– Так дід же хоче тобі добра! Зараз ти гроші розтринькаєш, а за кілька років...
– О, ще одна вчителька! – вигукнув Сашко і по-мученицьки закотив очі. – Годі! Дістали своїми повчаннями! Та ну вас усіх...
І одним рухом закинув до рота порічки, задерши голову, мов лелека, що упіймав жабу...
Ярину це розвеселило. Артем не зрозумів, чому вона засміялася, але й собі усміхнувся – не бути ж йому заодно із Сашком!
А той прожував ягоди, ковтнув і, змірявши друзів осудливим поглядом, рушив до хвіртки.
– Зажди, Саш! Ти куди? – гукнув Артем.
– Та смійтеся собі на здоров’я! Мені з вами нічого робити! З кого ще зуби скалити, як не з дурного Сашка? Знайшли собі клоуна!..
– Зовсім ні, – розгублено запевнила його Ярина. – Ми ж не насміхаємося – просто сміємося. Бо ти смішний, коли гніваєшся...
– А я що кажу: знайшли клоуна й розважаєтеся!
– Та охолонь, – підійшов до нього Артем і легенько вдарив у плече. – Капризуєш, як дівчисько.
– Та ну тебе! – смикнув Сашко плечем, проте вже без образи в голосі. – Старий мене пресує, ви регочете...
– Припини – збив бучу на рівному місці, – не відступав Артем.
– Не глузували ми з тебе, а сміялися, – додала Яринка. – Це не однаково.
– Цікаво – чому ж не однаково? – буркнув Сашко.
– Глузування пекуче, а сміх теплий, – мовила дівчина.
– Багато ти знаєш!
– Знаю. Я знаю, як пече... – відповіла дівчинка і спохмурніла.
– Ну ось, ти її засмутив... – сикнув скрізь зуби Артем. – Кажи, чого прийшов? На діда скаржитися?
– Так ти ж мене гукав! – розгублено подивився Сашко. Я собі подумав, що хочеш домовитися про вечір. Ну, щоб піти в парк. Чи ні?
– А що там у парку? – мляво поцікавилася Ярина.
– Дискотека. Нині ж п’ятниця. У нас щоп’ятниці дискотека, – повторив хлопець.
– A-a-a-a, – протяжно мовила дівчинка і ще більше засмутилася.
Хлопці перезирнулися. Сашкові стало шкода Ярини, а що вже казати про Артема! Цей Сашко – як щось зморозить! Тато любить повторювати, що в домі повішеного не згадують про мотузку. Як можна було сказати про танці дівчині у колісному кріслі?!
– А ти не хочеш піти – тобто поїхати... з нами? – запитав Артем і зразу ж подумав, чи не дурніший він за Сашка, якщо таке пропонує.
– Я? – аж злякалася Ярина. – Ні... Мені не подобаються танці. Мені треба займатися. Ви йдіть собі...
Дівчина вхопила один із підручників і почала його гортати, щоб стриматися від сліз. Танці? Які танці? Ви що – божевільні?
– Зажди, Ярино! Так це все ж у парку! Там необов’язково танцювати – можна просто прогулюватися алеями. Там будуть хлопці й дівчата, познайомишся з ними. Погоджуйся – не пошкодуєш!
Артем так палко промовляв, ніби сам був зацікавлений в тому, щоби Яринка набула друзів. А насправді йому хотілося, щоб ніхто отак не втручався в їхні розмови, як Сашко, щоб кожного дня він сам приходив у садок і сидів біля Ярини, аж поки не вийде дядько Павло чи тітка Наталя і не нагадають, що пора й честь знати...