Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 3)

Та хлопці його не чули – розчервонілі зі злості, вони готові були битися до крові.

– Брейк! – гримнув Сашко. – Якщо ти, Артеме, такий сцикливий, що боїшся з нами йти, то так і скажи. Ніхто тебе туди на мотузці не потягне. Як схочеш... Тут багато що від вдачі залежить. Он Макс Стовпня каже, що треба вродитися з такою “жилкою” – не всяк піде на діло. А як ти тої “жилки” не маєш, то тобі її ніхто не позичить.

– Це ти про злодійську жилку кажеш? – спитав Артем.

– Не важливо, – відмахнувся Сашко. – Важливо те, що ми тобі все розповіли, а ти відмовляєшся з нами йти, отож можеш нас закласти!

– Та ви що, хлопці? Навіщо це мені? Хіба я вас колись закладав?..

– Ні. Але що з того? – Сашко став аж надто діловим. – Або ти з нами – або проти нас.

– Та що ти здрейфив, Артеме? – почав умовляти хлопця й Санько. – Повір: там оселилися не бідні люди! Ти знаєш скільки беруть за такий будинок та ще й на ціле літо? Не тисячу й не дві!

– Звідки знаєш?

– Так вони ж сусіди Сашкового старого! Там всього чотири обійстя – а далі ліс, озеро... Знаєш, як дорого платять за природу? Он до Сашкового діда приїхали крутелики на дорогих машинах і та-а-акі-і-і-і гроші давали за його мазанку!

– Ага, так він показав їм ковезкою[1] на двері ще й обматюкав навздогін! – невдоволено насупився Сашко. – Вони й квартиру обіцяли купити в місті, і доплатити, так старий вперся, як осел, і не зрушиш з місця. Здурів на старість – та й усе...

– Та не збідніють ті дачники – вони й не помітять! А нам – гуманітарна допомога, – облизав губи Санько. – Ми навчені все робити шито-крито. Не бійся – комар носа не підточить…

–... Утретє питаю, ти пройшов у справі чи винюхуєш, що тут ще можна поцупити? – гучний і не надто приязний чоловічий голос отямив Артема.

Дядько Павло стояв на порозі з рушником на плечах – він тільки-но облив плечі зі шланга, що лежав на зеленому спориші, і збирався зайти до будинку. Його не розчулив підліток з розгубленим обличчям, який зазирав через паркан.

– Я ось... Візьміть, будь ласка...

Артем струснув головою, ніби зі сну, рішуче відчинив хвіртку і ступив на подвір’я. Він простяг дядькові Павлові зігнуті навпіл купюри.

– Що, вже встиг заробити? – не без кепкування спитав дядько.

– Ні. Це мама дала, – чесно визнав Артем.

– Мама? Хіба це вона орудувала вночі? Тобі не соромно брати в неї гроші, щоб заплатити за свій вчинок? – дядько Павло пронизав Артема осудливим поглядом.

Хлопець лиш плечима знизав – сказати нічого не міг. Тільки нервово сіпнув рукою, в якій досі тримав ті кляті дві сотні шістдесят шість гривень. І вони пекли пальці, ніби нагадували про розплату за ганебний вчинок.

Дядько, не приховуючи зневаги, узяв гроші. Артем полегшено зітхнув, промимрив слова вибачення і чимшвидше рушив геть. Та зненацька став перед самою хвірткою, невпевнено озирнувся на суворого чоловіка, ніби зважуючись на якесь прохання.

– Пробачте, а я можу поговорити з вашою донькою?

– Із ким? – гаркнув дядько Павло.

– Ну, з дівчиною... вашою донькою... у візку... – затинаючись, промовив хлопець.

– Про що, хотілося б мені знати, вона розмовлятиме зі злодієм? – сказав, мовби дав ляпаса.

Артем зніяковів, опустив голову і відчув, як з ганьби по обличчю сипонув жар. Ноги самі винесли його зі споришевого килимка на вуличну пилюгу. Тікати звідси! Сховатися від цього сердитого чоловіка!

– Зажди! – зм’як дядько Павло. – Ярина там, у садку. Обійди попід верандою...

Хлопець прослизнув повз чоловіка, навіть подих затамував, ніби чекав від нього чергової порції ганьби. По-дурному якось вийшло. Та нехай. Артем і сам не сподівався, що отак просто піде до Ярини. Її звуть Яриною. Ага, так дівчину називав і поліцейський, але хіба йому було до того, щоб запам’ятовувати чиєсь ім’я? А тепер.... З чого почати? Що він їй скаже?

...Ярина сиділа на широкій лаві під крислатою яблунею. Дівчина читала. Поряд стояло порожнє колісне крісло. Воно, здавалося, належало комусь іншому, хто випадково залишив його у цьому саду – настільки чужим був дівчині незграбний засіб для пересування. Артема аж кольнула ця разюча несправедливість.

Почувши кроки, Ярина підняла очі від розгорнутої книги і... – Артема накрило хвилею ясного світла. Він став як укопаний.

Упізнавши в хлопцеві того із нічних “гостей”, кого вона бачила напевне, дівчина полохливо озирнулася за дядьком чи тіткою. Але неподалік не було нікого. Що таке? Їй зараз доведеться вислуховувати від нього якісь пояснення?

Хлопець, ніби вагаючись, знову ступив кілька кроків – він ішов стежкою поміж городиною, Ярина так стривожилася, мовби перед смертельною небезпекою. В горлі ніби грудка стала й не давала зітхнути.

Де ж це всі поділися? Хоч би тітка Наталя визирнула у вікно... Чи хай би дядько Павло приніс жменьку полуниць з грядки. Може, гукнути на допомогу?..

Але Артем уже підійшов зовсім близько і посміхнувся:

– Привіт!

– Привіт! – промовила, ніби відбилося відлуння. – Ти, напевне, до дядька Павла? – затуркотіла квапливими словами. – Він десь на подвір’ї. Або зайшов у будинок. Там його знайдеш. Він вдома. Може, зараз і сюди прийде... Чи гукнути? То я...

– Та ми вже бачилися, – тихо сказав хлопець, переступаючи з ноги на ногу. – Тільки я думав, що це твій тато.

– Хто – дядько Павло? Ні, дядько Павло мені дядько, – заплуталася дівчина в словах.

– Та тепер знаю...

– Авжеж...

І обоє змовкли. Ярина дивилася в книгу, ніби зараз для неї не було нічого цікавішого. Артем стовбичив на стежці. Що тут скажеш, якщо перед тобою людина занурилася в читання? Знічев’я почав колупати носком кросівка міні-терикон свіжої землі, що вирив роботящий кріт. Зніяковілість додавала підліткам неспокою.

– Отже, якщо ти з дядьком бачився, значить, прийшов до мене?

Ярина так і не підняла голови, і Артемові здалося, що вона просто почала вголос читати. Та ні – вона його питається! Навіть зиркнула з-під розтріпаної гривки.

– Взагалі так, до тебе...

– То сідай.

Артем слухняно, наче школяр на уроці, примостився на лавці. Тепер їхні очі опинилися майже на одному рівні, і Ярині не треба було поглядати на хлопця знизу вгору. Вона дивилася прямо, без остраху, приховуючи властиву їй сором’язливість.

– Я хотів тобі подякувати, – почав першим Артем.

– За що?

– Ти не вказала на мене... не упізнала там... у кабінеті поліцейського.

– А... Так... Проте це не такий вже й благородний вчинок.

– Хіба?

– Я злякалася, що ти помстишся. Про бандитів стільки різних страхіть розповідають. От я й промовчала...

– І ось зараз мене злякалася?

– Злякалася... Я ж не знала, що ти... що тебе не слід боятися.

– Не слід, – усміхнувся Артем. – Хіба я бандит?

– Я вже чула, що ти чемпіон з танців.

– Так.

– А навіщо поліз красти?

Це непокоїло Ярину з тієї миті, відколи побачила Артема в кабінеті офіцера громади. Саме Артема, бо Сашко із Саньком, вочевидь, можуть і не таке накоїти, а ось він не скидався на злочинця...

– Сам не зчувся... Набридло вислуховувати насмішки... Хотів довести, що не боягуз...

– А тобі було страшно? – спитала Ярина, і голос її затремтів.

– Ще й як! Особливо, коли тебе побачив! І зрозумів, що ти на мене дивишся!

– Нічого собі! То я така страшнюча? Як жах на крилах ночі? – Ярині вже стало весело.

– Я тоді й себе налякався би, побачивши в дзеркалі! – усміхнувся Артем. – І в бабая повірив би, в що завгодно!

– А як я настрашилася – ти не уявляєш! – сміючись, сказала дівчинка.

– Мене?