Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 21)
– Гуляйте з нашої хати, паничу!
Артем піддався інерції і ступив крок на вулицю, але враз різко повернувся:
– Чому?
– Я ще маю тобі пояснювати?!
– Та я ж не до вас прийшов!
– Побалакай-но, мудрагелю! Викину, як щеня!
– Викиньте! Та поясніть чому!
– Зелений ще мене допитувати!
– То нікуди не піду!
Артем прослизнув повз Градового у двір.
– Ану, стій! Ноги щоб твоєї тут не було! І про Ярину забудь – вона тобі не забавка! І шуруй до своєї матусі!
– А що таке?
– Нічого! Я їй обіцяв, що тебе тут не буде!
– Вона приходила до вас?
– Приходила!
Хлопець став, ніби в нього влучила блискавка. Навіть похитнувся з несподіванки.
– І... і щось наговорила?
– Знав би, що!
– Вибачте, – прошепотів самими губами після недовгої мовчанки.
Винувато похиливши голову, Артем вийшов за ворота.
– Ти, той, на матір зла не тримай, – радив дядько Павло. – І на мене теж. Малі ви ще з Яриною, аби все зрозуміти. Не ходи сюди! Чув?
-----------------------------------------------------------------
– Отже, запам’ятай перше і головне правило танцю: ти маєш бути впевненою! Байдуже, чи ти стоїш, чи сидиш, чи можеш довершено виконувати танцювальні рухи, чи не можеш! Рівна спина, підняте підборіддя і впевнений погляд!
Невеличкий майданчик перед ґанком правив за паркет танцювального класу. Дядько під наглядом пані Ядвіги розчистив його від споришу і добре втоптав поліном, аби було рівно-рівно. І ось тренерка вперше стоїть навпроти своєї учениці. Вона говорить про танець як про вияв людських почуттів: радощів чи смутку, перемоги чи поразки, співчуття чи зневаги. І про те як рухи “промовляють” це глядачам, як створюють образ, що “прочитується” – сприймається глядачами.
На перший погляд, квола дівчинка, яка щодня не без зусиль обертала колеса колісного крісла, виявила неабияку наполегливість. Вона робила третю-четверту спробу, якщо не вдавалося з першої-другої, і при цьому не впадала в розпач, а тільки міцніше трималася за колеса. Де й поділася сором’язливість – Ярину ніби підмінили.
Тітка Наталя спостерігала з вікна веранди і не пізнавала дівчину. Наповнені радісним блиском очі, розпашілі щоки, розтріпане волосся, що не втрималося в заплетених косичках.
Хто б міг подумати, що Ярину захопить не якесь спокійне заняття на кшталт настільної гри, а танці, які вимагатимуть від неї м’язової напруги і вправності рук?
– Навіть не знаю, як вам дякувати, – казала тітка, пригощаючи пані Ядвігу прохолодним компотом з домашнім печивом.
– Це вам треба дякувати, – відповіла тренерка. – Таку талановиту дитину виховали. Ви знаєте, я була готова до якогось дрібного результату. Але бачу – помилилася.
– Ніколи від неї не чула про танці. Навіть натяку не було.
– Дещо трапляється зненацька.
– Аби ж це “дещо” було добрим...
– Артем казав мені, що це аварія.
– Он як? Вона йому розповіла? Дивно. Ярина уникає таких розмов. Не хоче, щоб її жаліли.
– Напевно, у них склалися довірливі взаємини.
– Мабуть. Мабуть, так і є.
– Ярина казала, що їй може допомогти операція, та бракує грошей.
– Вона так сказала? – сплеснула руками тітка. – Та що ж це робиться?! То слова з неї не витягнеш, а то вона нічого не втаїть.
– Дівчинка просто відчула приязне ставлення, повірила, – сказала пані Ядвіга. – То яка там сума?
– П’ятдесят тисяч євро.
– Маєте, де роздобути?
– Ні, на жаль, – сумно промовила тітка. – Ще й син вскочив у халепу. Треба борги віддавати. Безвихідь.
– Не кажіть так – завжди є шанс. Треба тільки знайти й скористатися.
– Дякую вам. Ми впораємося. Головне – Яринку розворушити.
– Ну, я маю план – не сумнівайтеся!
... Упродовж наступного тижня тренерка щодня приходила до Градових. Ярина зустрічала її усмішкою. І вмикала вальс... Плавні рухи руками, головою, повіками...
– Я бачу тебе на сцені! В легенькій сукні. Зачіска. Макіяж. Я все це бачу!
– На сцені? Що ви? Ні, я ніколи не наважуся вийти на сцену! Всі будуть дивитися... і насміхатися, – розхвилювалася дівчина.
– А для чого тоді ми навчаємося танців? Щоб отак покрутитися перед ґанком?
– Не знаю. Хотілося. Я не думала.
Що мала казати? Що просто хотіла бути ближчою Артемові? Щоб розмовляти про танці, в яких він профі? Авжеж! От тільки чомусь він за цілий тиждень ні разу не прийшов, не навідався, не поцікавився. Він взагалі про неї забув! Хоча б вітання переказав через пані Ядвігу. Чи він поїхав у місто?
Образа нестерпно пекла груди, а треба було усміхатися і танцювати.
– Слухай, дівчинко, коли ти купуєш одяг, то вішаєш його у шафу і не носиш?
– Ні. Ношу.
– Звідки ти дізналася про танці в колісних кріслах?
– З інтернету.
– Люди, що танцюють в колісних кріслах, виступають на сцені чи ні?
– Виступають...
– Так в чому річ?
– Боюся... Я можу не впоратися.
– Ти будеш не сама – ти будеш з партнером.
– З ким?
– Ще не знаю. З партнером.
Ярина тільки кліпала, намагаючись здогадатися, що замислила тренерка.
– Але я не хочу ні з ким танцювати, – зі сльозами в голосі сказала дівчина.