Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 22)
– Чому?
– А хто захоче танцювати зі мною? Хіба що з жалю...
– Я знаю одного хлопця, який пристане на цю пропозицію зовсім з іншої причини.
– Хто він?
– Мій учень. Артем. Зараз я задзвоню, – узялася за телефон пані Ядвіга.
– Ні, тільки не Артем! Не дзвоніть йому! Він не захоче. І я не хочу! Не треба! – скрикнула дівчина. – Не хочу! Не буду!
Пані Ядвіга відклала телефон.
– Гаразд. Тоді припиняємо тренування. Сиди у колісному кріслі. Плач у закутку. Нещасна. Ображена на світ. Прошу дуже!
– Я не нещасна, – буркнула похнюплена Ярина. – Вам здалося.
– Отже, я помилилася, – визнала пані Ядвіга – Мені здалося, що я можу тобі допомогти. А ти цього не потребуєш. Ти сама можеш дати раду. Принаймні ти так вважаєш.
– Ні, я так не вважаю... Я просто боюся! Я соромлюся... Мені страшно! Ви ніколи не боялися?
– Боялася. Тільки одного разу, коли мені було особливо страшно, я сіла, зосередилася і подумала: чи я й далі боятимуся, чи чогось досягну в житті? І яке рішення я прийняла?
Звісно, Ярина здогадалася. Тільки як їй дорівнятися до цієї самодостатньої жінки? Вона ніколи не була неповносправною, немічною, залежною...
– А раптом у мене нічого не вийде?
– Як ти можеш про це дізнатися, якщо не спробуєш?
Дівчина відчувала, що не може заперечити цій залізній логіці.
– Я готова спробувати... Готова!
– Молодець! Кличемо Артема. Якщо ви станцюєтеся, я розповім, що буде далі!
Розділ 14
Стверджують, що люди швидко пересуваються у просторі винятково літаками, потягами, спортивними авто чи ракетами. Ні! На своїх двох також можуть! Артем це успішно довів, коли захеканий примчав до обійстя Градових хвилин за десять після розмови з пані Ядвігою. Її пропозиція зовсім не здивувала. Могла закрастися підозра, що хлопець або знав, або здогадувався, що тренерка утне щось таке – і запросить його до участі.
Артем уважно вислухав настанови пані Ядвіги. Кілька незрозумілих термінів нагнали на Ярину переляк, та вона швидко оговталася і спостерігала, як тренерка демонструвала елементи майбутнього танцю.
– Не можна припускатися млявості, а задля динаміки ти, хлопче, маєш допомагати Ярині рухати кріслом. Але природно й легко, елегантно, сказати б, аби глядачі чудувалися красі, – зауважувала пані Ядвіга. – Ярино, ти знаєш послідовність рухів, а ще кілька деталей ми відпрацюємо окремо. Розпочинаємо із традиційного запрошення до танцю. Поклон! Тепер за руки і оберт на сто вісімдесят градусів! Без музики!
Підлітки розгубилися. Артем простяг Ярині долоні вона поклала на них пальці. Та враз відсахнулися й завмерли, ніби їх вдарило струмом.
– Агов, діти! – насмішкувато мовила тренерка. – Ви не на побаченні! Ви партнери.
– Та ми... Зовсім ні... – забубоніли обоє й почервоніли.
– Тоді починайте! Артеме, не забувай рахувати такт на три! Поїхали!
Круговерть рухів, поглядів, доторків... Перепочинок, зауваження... Легке запаморочення від того, що свідомість не встигає сприймати дійсність і вживатися з нею – такою світлою, чудовою, жаданою.
Ейфорію казкового настрою перервав дядько Павло. Він зайшов у двір уже насуплений. Недобрими очима поглянув на розпашілу Ярину і на радісного Артема. Хлопець зніяковіло відступив від своєї партнерки на крок, ніби його викрили на якомусь злочині, але зразу ж виправився і став на місце, виклично піднявши очі на дядька. Пані Ядвіга зупинила музику.
Цієї критичної миті на ґанок вийшла тітка Наталя:
– Павлусю, ти вже з роботи? Пішли погодую тебе! А діти хай тренуються. Не заважай!
– Добрий вечір! – важко промовив дядько Павло і глянув на тітку так, що й скеля б завалилася.
– Добрий вечір! – відповіла за всіх пані Ядвіга.
– Ходи-ходи, чого став? – нагадала тітка Наталя і зникла за тюлевою завісою.
Градовий потупцював на місці й пішов за дружиною. Тренерка увімкнула музику. Але танцівники – ніби зів'яли, рухалися механічно і сполохано перезиралися.
– На сьогодні все, відпочивайте, по-моєму, ви перенапружилися, а це шкідливо, – проголосила пані Ядвіга.
– Ви ще не розповіли про свій план, – нагадала Ярина.
– Завтра. Я ще його коригую, уточнюю – це ж план! – засміялася тренерка. – Завтра о шістнадцятій, не забувайте! Ти лишаєшся, Артеме? Тоді обговоріть завтрашнє заняття, щоб Ярина не наїжджала тобі на ноги. Травмуватися не можна!
Прощально змахнувши рукою, жінка пішла до воріт.
Ярина з Артемом лишилися наодинці.
– Ти стомилася? – спитав хлопець.
– Так.
– Відвезти тебе в дім?
– Ні, краще в садок. Під яблуню...
Доки не впали сутінки, вони розмовляли в садку про все на світі: про школу і друзів, про танці і музику, про фільми й акторів, про змагання й репетиції, про історію й літературу – і тепер дівчина не лише слухала, вона сама дивувалася, що хтось слухає її, бо йому цікаво...
– Ти знаєш, я боюся сцени... Отак просто виїхати, щоб на тебе всі дивилися... тобто на мене. Але пані Ядвіга не відступиться – вона сказала, що треба перебороти цей страх.
– Так, артист має не боятися ні сцени, ні залу – це природно. Він виходить, щоб на нього дивилися!
– Та ж я не артистка!
– Значить, доведеться побути артисткою якийсь час – три хвилини з якимись секундами, – пожартував хлопець.
– Ага... – похнюпилася Ярина. – А тобі буває страшно на сцені?
– Ні. А хіба щось змінюється? Я там такий же, як і тут, з тобою.
– А мені здавалося, що люди на сцені намагаються бути на когось схожими.
– На сцені треба бути схожим на самого себе.
– Я думала – на тата чи маму, – усміхнулася дівчина.
– На маму? Менше за все мені цього хочеться... І взагалі було б добре, якби мої батьки виявилися мені нерідними, якби з'ясувалося, що вони мене взяли з дитбудинку...
– Не кажи так! Ти не уявляєш, як це – бути сиротою...
– А ти не уявляєш, як це – бути винуватим у тому, що не склалася мамина кар'єра. І тато не покинув маму заради мене. Вибачає їй, що вона з іншими чоловіками... Терпить істерики, зневагу. Вони ненавидять одне одного, ненавидять свою роботу, бо мріяли зовсім про інше... і мене ненавидять.
– Та ти що... – розгубилася Ярина. – Ти ніколи не розповідав.
– Ніколи і нікому. Хіба приємно знати, що ти – небажана дитина? Кому про таке скажеш – ніхто не повірить. Та й чим хвалитися?
– А я не знаю, як це, коли тебе не люблять. Тато й мама мене любили. Навіть коли я вередувала... Тато хапав мене і гарчав: “Я вовк! Я схрумаю цю вереду!” І лоскотав... А мама сміялася й обороняла мене. Я знала: вони мене люблять і все мені пробачають. А тепер дядько, татів брат, з тіткою... Вони теж – як мама й тато. Без них я б не вижила. Або опинилась в інтернаті. Страшно подумати...
– Страшно. Ми б тоді не познайомилися.
Сиділи в тиші і думали, що ніколи не знаєш, який прикрий випадок обернеться добром.
– Артеме... а чому ти... чому ти зі мною... спілкуєшся?
Хлопець здивовано подивився на Ярину:
– Ми ж друзі!
– Який з мене друг – я ж у колісному кріслі...