Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 23)
– А для мене це не має жодного значення! Як і для танцю!
– І я зможу бути на сцені – собою, просто собою?
– Зможеш! Хіба ти зараз – не ти? Хіба зодягаєш на себе маску?
– Я... Просто я не знала, як ти ставишся до мене...
“Ой, – схаменулася Ярина, – що це на мене найшло? Ще подумає, ніби я вимагаю від нього... освідчення? Почне уникати... Треба щось вигадати...”
–...Як ти ставишся до того, що я в танці маю бути природною, справжньою... не сплутати послідовність рухів... не наїхати коліщатами тобі на ноги!
– Та не переймайся! Ногу загіпсують – та й усе.
– Ото ми гарно виглядатимемо, – пирснула сміхом Ярина, – я у кріслі, а ти в гіпсі!
– Головне – не переплутати рухи, бо пані Ядвіга нам цього не пробачить!
-----------------------------------------------------------------
– Просто неймовірно! Що сталося, поки ми не бачились?
Пані Ядвіга, обпершись спиною на стіну, спостерігала за танцем.
– Просто неймовірно, – вдруге прошепотіла вона, тамуючи подих.
Дядько з тіткою також спостерігали цей домашній виступ: він уже не насуплений, а вона – розчулена до сліз.
Музика стихла – танець закінчився.
– Вітаю, – мовила тренерка, – ви впоралися. Можу вами пишатися, бо ж це вперше в моїй практиці – така пара. А тепер ви заслужили на те, щоб дізнатися про мій план. Не побоюся сказати, що він геніальний! Отже, у перші дні вересня в місті відбудеться великий благодійний концерт за участі вихованців клубу, де тренується Артем. Його тренери – мої друзі, вони мені не відмовили. А центральний номер концерту – танець Ярини й Артема. Бо задля цього танцю, власне, все й організовується.
Градові перезирнулися, вони не виказали ні погодження, ні заперечення.
– Мені це подобається! – жваво сказав Артем. – Ми затанцюємо!
– І мені, – підтримала дівчина.
– От і добре! Адже цей концерт – задля тебе.
– Як?
– Ми зберемо кошти на твоє лікування.
– Ой! – скрикнула тітка Наталя. – Ярино...
– Просити гроші? Ні... Мені соромно, ні-ні... я не можу.
– А є інший спосіб? – спитала тренер.
– Немає, – похмуро відповів дядько Павло. – Але й це не варіант. Навіть якщо ми попросимо всіх мешканців міста, чи вони захочуть допомагати звичайній дівчинці?
– Та ми не проситимемо допомоги для звичайної дівчинки, – не погодилася пані Ядвіга, – ми збиратимемо кошти на лікування юної танцівниці.
– Ні! – скрикнула Ярина, – я не жебрачка!
– Жебраки якраз і не соромляться, а просять, – буркнув Артем.
– Що?
– Кажу, що тобі не повинно бути соромно просити допомогу на лікування, – повторив хлопець.
– Підтримую свого учня! – мовила тренерка. – Кожна людина має право на допомогу. А ти не проситимеш гроші, як милостиню. Ти доведеш усім, що заслуговуєш не на співчуття, а на повагу.
– Ні, не хочу в такий спосіб – це принизливо...
– У чому приниження? Та всі захоплюватимуться твоєю силою волі, твоєю грацією, твоєю вправністю! Ти ж танцюватимеш! Як хочеш, зрештою... Вибір за тобою.
Ярина не могла більше опиратися. Вибір? Вона має вибір? Сльози застигли в очах...
Дорослі не знали, як діяти. Умовляти? Заспокоювати?
– А коли... коли... концерт?
Це спитала Ярина.
– Тижнів за два, – відповіла пані Ядвіга. – Бо маю повертатися до Польщі...
Розділ 15
Міський Палац творчості скидався на рукавичку з дитячої казки. Стільки дітей, скільки збігалися, з’їжджалися і наче пірнали у двері цієї триповерхової будівлі, навряд чи могла би вмістити якась інша споруда, окрім казкової. І вся магія полягала в тому, що десятки гуртків і студій мали чітко визначений час і місце.
Ярина тут ще не була жодного разу. Сьогодні ж вона сюди йде на знайомство з... Хто вони їй? Танцівники, з якими тренується Артем? Друзі? Вони ж її ні разу не бачили!
Пані Ядвіга та тітка Наталя супроводжували дівчину; вони й вкотили колісне крісло до танцювального класу. Тут займалися підлітки. Вони навіть не повелися на гостей, напевно, звикли, що часто хтось спостерігає за репетицією.
– Прошу вашої уваги!
Чоловік стрункої статури сплеснув долонями. Всі спинилися і поглянули на нього.
– Хочу познайомити вас з Яриною. Вона також займається танцями. Її тренує моя приятелька з Польщі – пані Ядвіга. Ярині потрібна операція, а ми можемо допомогти їй зібрати кошти. Отож, концерт, який ми вже анонсували, благодійний. Ярина теж танцюватиме – з Артемом Кожедубом. То як? Згодні?
– Авжеж! – першим озвався Артем.
– Звичайно! – почувся ще один голос.
– Та ми завжди “за”!
– Згодні! Згодні!
– От і добре! – мовив тренер. – Десять хвилин на знайомство.
Артем першим підійшов до Ярини, а за ним – цілий гурт танцівників.
Кожен сказав тепле слово, потиснув руку, спитався...
– А який ви танець підготували?
– Вальс, – хутко відповіла Ярина.
– Так покажіть! Покажіть!
Танцювати зразу тут? Перед цими дівчатами й хлопцями, які вже брали участь в конкурсах?
– Може, не сьогодні? – дівчинка питально поглянула на пані Ядвігу.
– А хіба ти не готова? – здивувалася тренерка.
– Ярино, не вагайся! – підбадьорив Артем. – Покажемо їм, на що ми здатні!
“МИ”?! Він сказав “МИ”! Це не причулося?
Танцівники дружно стали в коло, з колонок залунала мелодія вальсу, інша, не та, під яку вони вивчали рухи, але ж вальсовий ритм незмінний...
Першої миті Ярині здалося, що її м’язи заціпеніли, але порух руками – і вони полинули-попливли, не збиваючи вдих-видих, як вимагала пані Ядвіга. Раз-два-три, раз-два-три... Артем подає їй руки, оберт перший, оберт другий... Як легко на душі! Наче вона пірнає десь понад хмарами. Чи ж була колись щасливішою? Hi. А як приємно чути оплески... Як приємно бути такою, як і всі!
-----------------------------------------------------------------
– Куди ви пхаєтеся з колісним кріслом? Це громадський транспорт! Для нормальних людей!