Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 20)

– Можна на “ти”? Ти знаєш, люди здатні до самознищення, слабкі люди. А ти ж сильний: не піддавайся!

Ніхто й ніколи не розмовляв з ним отак, як з рівним. Мати повчала, батько взагалі уникав. Учителі? Вони не мали підстав чіпати дисциплінованого й слухняного учня. А виявляється, можна словами притлумити його невпинний біль.

– Задушливо сьогодні, пішли в затінок, он там є вільна лавиця.

Вони сиділи в міському парку, де шукали спасіння від сонця юрмиська людей, і здавалося, що природна тінь під кронами якось споріднює їх, вони приязно усміхаються одне одному, розмовляють, пригощаються морозивом.

– Ти невпевнений – а отже, програв, – почала пані Ядвіга. – Почувши своє прізвище, розгубився, ніби не вивчив уроку. Ти зніяковів переді мною як перед партнеркою, а повинен був узяти ініціативу – вести в танці. Коли я погнала тебе спати, – ти навіть не спробував боротися за право бути на занятті. Це що таке? Ти звик виконувати все, що від тебе вимагають? А якщо в тому нема рації – ти все одно виконаєш? Чоловік повинен мати власну думку і не коритися будь-якому наказу!

– Чоловікам легше, – зітхнув Артем.

– Ти що – справді вважаєш, що юнак стає чоловіком, коли в нього грубшає голос і з’являється щетина під носом?!

Вони ще довго розмовляли – підліток і тренерка, яка могла просто формально побути його наставником чотирнадцять днів і забути про хлопця тієї ж миті, коли він попрощається та й поїде додому. Але пані Ядвіга, не зазнавши материнства, побачила в ньому свого сина... Він був би такого ж віку, якби вона замолоду вчинила по-своєму, а не так, як хотіли від неї інші... Ta про це Артемові краще не знати.

Коли прийшов час випускного шоу, Кожедуби приїхали потішитися синовим тріумфом. Вони ласкаво щебетали, тулилися одне до одного і трималися за руки, мовби закохані школярі, цілували Артема у маківку. На диво, така поведінка не роздратовувала хлопця, як раніше: він тільки іронічно посміхався і казав сам собі: театр двох акторів.

Наслухавшись від пані Ядвіги схвальних відгуків про синові здібності, Олена Кожедуб вчепилася в неї з усією своєю акторською пристрастю. Жінки скрізь ходили удвох – підстаркуватий Кожедуб плентався позаду, час до часу відстаючи настільки, що сідав у кав’ярні чи цукерні й чекав, доки дружина задзвонить і віддасть чергове розпорядження. І дочекався:

– Любий, пані Ядвіга їде з нами – їй треба відпочити. А в нас же – дача!

Так доля проклала шлях до зустрічі Ярини з пані Ядвігою.

Розділ 13

Тихий дощ дрібними краплями шарудів по вікні. Свято села закінчилося дещо раніше, ніж було зазначено в сценарії, бо втрутилися природні сили. Лунка гроза розігнала всіх під дахи, довелося під дощем збирати апаратуру, згортати намети з крамом і ховати дітей під парасолі. Тітка Наталя боялася, щоб племінниця не застудилася, тому попросила офіцера громади відвезти її додому. Той підігнав мікроавтобус і сам сів за кермо.

– Ти смілива дівчинка, – сказав, рушаючи з місця.

– Маєте підстави так думати? – пожартувала Ярина.

– Маю! Не сидиш вдома, не боїшся ходити між люди. Он листа такого написала, Петровича врятувала з його хатою. Тепер вже ніхто й не поткнеться!

– Ага, хоча то – ваша компетенція. Ви самі казали тій журналістці.

Удома нікого не було. Дядько в рейсі, тітка повернеться пізніше. Є час подумати.

На плечах – кофтина пані Ядвіги, футболка брудна... Напевне, вже не відпереться. Але дивно – немає на серці ні страху, ні гіркоти. Якби щось схоже трапилося ще місяць тому, біль скував би всі її суглоби, і тоді – “швидка”, знеболювальні, візити лікарів... Все по колу. А нині вона, звичайно, стомлена, але немає передчуття нападу.

Повернення Артема... Знайомство з тренеркою... Черговий вибрик Карини... Не відчувала до неї злості – навіть шкодувала. Це ж треба стільки виплекати в собі ненависті, стільки зверхності... І так прилюдно її виказати!

А Артем... Він все ще сподівався віднайти в Карині хоч дрібку сумління. Побіг за нею, вимагав вибачення. Тітка це чула. А їй, Яринці, вибачення не потрібне. Навіщо слова, які мало що змінять?

Від таких думок дівчина посмутніла. Десь пропав настрій, підсилений сподіванням на... На що? Артем і тренерка – вони допоможуть чутися сильною. Якщо вона витримає тренування.

Тим часом повернулася тітка Наталя:

– Як почуваєшся? Стомилася? Ну, звісно! Я вже шкодувала, що дозволила тобі піти на свято. Сашко і Санько – не дуже надійні, десь завіялися? Бачила, що ти була трохи сама, потім Артем прийшов...

– Нам з пані Ядвігою так сподобалися ваші школярики! Навіть коли збилися, підскакували й раділи! – мовила Ярина, аби тітка не згадувала Артема.

– З ними треба більше займатися, – погодилася тітка, – що зробиш за кілька репетицій? Розкажи мені про пані Ядвігу – як вона опинилася у Вербках?

– Гостює у Кожедубів. А взагалі вона тренерка з бальних танців. Навчала Артема в Польщі. Така класна! Вона вже немолода, як і ви. Ой, вибачте, я не хотіла сказати, що ви стара...Просто – вона доросла...

– Доросла? Так не кажуть про жінок, – засміялася тітка.

– Ну, не знаю, як сказати... Вона не боїться бути такою... такою... такою, як хочеться. І не зважає, хто як на неї дивиться і що думає.

– Хіба це добре, не зважати на думку інших? – здивувалася тітка Наталя.

– Як пояснити? Коли на тебе весь час дивляться, навіть не дивляться, а витріщаються, то чуєшся не у своїй тарілці. Хочеться кудись сховатися. А пані Ядвіга не боїться витріщених очей, вона поводиться, ніби нічого не трапилося... Ой, я, певно, не зможу...

– Та я зрозуміла, – усміхнулася жінка, – тобі давно бракувало такого знайомства. А Артем? Він тобі подобається?

– Подобається. Ми ж друзі, – зашарілася дівчина.

– Я бачу... – важко видихнула тітка. – Авжеж, друзі. А може, вам не треба дружити?

– Чому?

– Скоро вересень. Повернемося в місто. Почнеться навчання. Він хлопчик зайнятий, на змагання їздить. Не матиме часу, а ти сумуватимеш.

– Тьотю, ви хочете сказати інше: він танцює, а я навіть не ходжу. Яка може бути дружба? Правда ж?

Ярина проказала це і навіть очима не кліпнула – наче вистрілила на ураження.

Жінка мало не до крові прикусила губу. Що відповісти?

– Дівчинко моя... Ви зовсім різні. Навіть якщо ти навчишся танцю, різниця нікуди не подінеться.

– А хіба різні люди не можуть дружити? Чи я така потворна?

– Та що ти кажеш?! Потворна? Ти гарненька, звичайна гарненька дівчинка. Хіба не бачиш себе у дзеркалі?

– Бачу... колісне крісло...

Ті сльози, які стільки часу збиралися на дні її серця, потекли ручаями.

– Я бачу колісне крісло, – схлипнула Ярина.

– Дитино, колісне крісло – неживе. А ти жива, ти мислиш, ти зичлива до людей, ти цікавишся усім на світі! Колісне крісло – то засіб для пересування, два колеса і каркас. А в тебе є душа, і вона прекрасна...

Але чому саме мені треба пересуватися, а не ходити і бігати? Чому в аварії вижила я – не тато й не мама, не Ілля? Навіщо таке життя, коли я всім – важкий тягар?! Не хочу так... Не хочу…

Рвучкий вітер шпурнув на вікно пригорщі колючих краплин, аж котрісь із них проковзнули крізь підгнилі дерев’яні рами й сійнулися підвіконням.

– Коли народився мій хлопчик – Ілля, він був схожим на маленького ангелика, – заговорила тітка Наталя. – Мав такі густі кучерики. Рочків до трьох. Дуже любив бовтатися у воді. Коли я його купала у ванночці, він здіймав стільки бризок... і повторював: ма-ма... Сміявся. Я сміялася разом з ним. Того дня, коли ми його ховали... нічого не бачила... Бачила сина, такого маленького, в мокрих кучериках... Якби він лишився живим... Я б доглядала його. І мені було би боляче бачити його у колісному кріслі... Але він був би живий. І мій біль був би не таким гірким, як зараз, коли я ходжу на могилу... Щомиті болить.

Тітка сказала і замовкла. Чути було тільки тихий шерех дощу.

– Я... я не подумала, – схлипнула Ярина. – Простіть мені... Простіть...

– Та що ти – я розумію... Ти питаєш, чому зосталася жити? Не знаю. І ніхто не скаже. Може, й тому, щоб сподіватися: колись біль вщухне – і веселіше засвітить сонце. Може, й тому...

Ярині стало соромно за свою малодушність – хай на хвилину, але вона втратила контроль і вразила тітку в саме серце. За що? За те, що вона не віддала її в сиротинець, а взяла за доньку?

– Ви не гніваєтеся на мене? – подивилася заплаканими очима.

– Ні. Ти в мене розумниця. Ти не будеш нехтувати життям, правда ж? А про крісло не думай. Прийде така пора, коли встанеш з нього. Ми тут з дядьком Павлом написали в ще одну клініку – в австрійську. Побачимо… І нікого не слухай – дружи собі з Артемом на здоров’я.

-----------------------------------------------------------------

На ранок розпогодилося. Новий спекотний серпневий день починався з чистого неба. Після дощу світ наповнився духом вологої землі, гіркуватої перезрілої трави й витонченими пахощами квітів та майже достиглих яблук на яблуні перед верандою.

Павло Градовий збирав у відро падалицю, аби вона не принаджувала ос та мух. З відром у правиці нипав дядько попід розлогою кроною, аж тут перед ним, як з-під землі, вигулькнув Артем.

– Доброго ранку!

– Здоров! Чого тобі?

– Я до Ярини. Вона вже прокинулась?

Нічого не кажучи, Градовий повільно поставив на землю відро, підійшов до хлопця і аж надто по-дружньому (Артем не встиг цього руху зрозуміти) обійняв його за плечі, розвертаючи від ґанку, й мовчки спровадив до хвіртки. Вже там демонстративно відчинив її та підштовхнув у плечі: