Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 19)
– Правда, – байдуже відповіла дівчина.
Хлопці побігли, втішені, що знайшовся вихід. Пані Ядвіга зацікавлено спостерігала за всім, що відбувалося на сцені, завзято аплодуючи та вигукуючи “браво!”, чим відверто дивувала місцевих глядачів: вони не поспішали аплодувати тим виконавцям, яких бачили щодня за інших обставин. Бабусі озиралися на неї, похитували головами – пані Ядвіга для них була як марсіанка.
– А звідки ви? – спиталася Ярина.
– З Польщі. Але я українка. Бабуся з дідусем колись виїхали в Торунь. Там велика наша діаспора. Так і живу на дві країни, маю хореографічні школи тут і там. Доводиться часто їздити.
– У вас цікаве життя...
– А в тебе? – сяйнула синім поглядом жінка.
– У мене? – невпевнено спитала дівчина. – Таке собі...
– Чому?
– Ну... я ж не можу ходити...
– Серед моїх друзів багато людей з інвалідністю. І це їм не заважає рухатися. Вони ходять у гори, спортом займаються і навіть танцюють – на візках!
– Їм пощастило, – похмуро мовила Ярина.
– Кожному з нас у чомусь щастить, у чомусь – ні. Якщо весь час сподіватися тільки на випадок... Це нерозумно. Треба й самій докладати зусиль. Ти ж маєш мету, правда?
– Я хочу ходити.
– Тобі сказали, що це неможливо?
– Ні, такого не казали. Але треба багато грошей, щоб поїхати за кордон на лікування. Мої рідні стільки не мають.
Ярина сама здивувалася, що так відверто розмовляє з жінкою, яку знає всього кілька хвилин.
– А яка ще є мрія – щоб без грошей?
Дівчинка помовчала, перебираючи в думках, наче дитячі скарби в коробці з-під іграшок, свої найпотаємніші мрії. Ну, про свої почуття до Артема вона не скаже. А ось про...
– Мрію навчитися танцювати... на візках... як танцюють візочники.
Вимовила – і аж очі замружила, ошелешена своєю відвагою. Ніколи-ніколи, навіть самій собі, нізащо-нізащо не промовила би вголос цих слів. А тут – отак просто сказала... Невже сказала?
– Он як? – пані Ядвіга звела брови. – Прекрасна мрія!
– І ви можете мене навчити? – осміліла Ярина.
– Ти знаєш, – пані Ядвіга замислилася і граційним рухом скуйовдила собі волосся на потилиці – ну, зовсім, як розбишакувате дівчисько. – Тут є своя специфіка... Я не маю такого досвіду. Якщо не по-дилетантськи підійти, а професійно.
– Я зрозуміла, – тихо сказала дівчина. – Вибачте.
– Ти мене не скривдила, не вибачайся. Мені треба поговорити з друзями, з колегами. Вони допоможуть. Бо тренувати без спеціальних знань людину з інвалідністю – категорично не можна! Мені цікаво буде попрацювати з тобою, але трішки зажди, я пораджуся.
Дівчина закліпала очима.
– То ви погодитеся?
– Так, після консультацій. Але знай – я на тренуваннях сувора, жодної поблажливості!
– Добре! – усміхнулася Ярина. – Ой, а скільки... скільки потрібно платити за тренування?
– Я ж на відпочинку, – схитрувала пані Ядвіга, – тому це не робота, а моє дозвілля. За дозвілля грошей не беруть.
За цією розмовою вони й не помітили, як на лавці позаду, вловлюючи кожне слово, підслуховувала рудоволоса дівчина. Карина... Закусуючи рожеві вуста, вона ледве стримувала сміх: ця каліка збирається танцювати! Може, ще й з Артемом? Так він у Польщі, дурнувата мрійнице! Ти бач, яка метка! Танці їй в голові... Сиділа б і нюняла тихенько у своєму візку, людей не смішила. Ненормальна!
Посміхаючись, Карина розгортала шоколадне морозиво, аж тут в поле зору їй потрапив Артем... Як? Він тут? Давно?
– Артеме! Ти приїхав! – дівчина схопилася з лавки й радісно кинулася до нього. – Рада тебе бачити! Привіт!
– Здоров, – крижаним голосом сказав Артем. – Радій собі на втіху!
– Хлопче, та в тебе тут стільки гарних подружок! – озвалася пані Ядвіга, зацікавлено поглядаючи на ефектну Карину.
– Та ні, вона не подружка – просто знайома, – відказав Артем, подаючи і пані Ядвізі, і Ярині таке ж морозиво, яке Карина тримала за дерев’яну паличку.
– Просто знайома? – скривилася красуня. – То я тобі “просто знайома”? Бо тобі потрібна дівчина, яка ніколи не піде до іншого хлопця! Бо вона НЕ ХОДИТЬ!!!
– Що ти верзеш? – аж поблід Артем.
– Фе, як негарно! – осудливо докинула пані Ядвіга. – І немудро.
– Звісно-звісно! Куди мені до вас?! Це ж ви тут будете навчати каліку танців! Ото сміху буде! Бажаю успіху! – заверещала Карина. – Ось тобі чемпіонська медаль!
І просто на груди Ярині впало розмокле морозиво – шоколадна пляма розповзлася по білій футболці. Ярина оторопіла від несподіванки. Пані Ядвіга хутко дістала з сумочки хусточку і почала відтирати пляму, та їй це не вдалося – шоколад розповзався брудною плямою. Тоді вона скинула із себе легку мережану кофтину й надягла на дівчинку, а сама лишилася в бузковому топі.
– Інцидент вичерпано!
Розділ 12
Перші дні в Польщі Артем був як не при пам’яті. Він приходив на тренування, не проминав жодної екскурсії, сидів у кав’ярнях, спілкувався з іншими танцівниками, проте до всього йому було байдуже. Не міг забути того випадку у театрі – здавалося, його збили з ніг, а встати ніхто не допоміг. Відчував, що в такому стані уподібнився Ярині, лиш вона позбавлена фізичних можливостей, а він – моральних...
– Кожедуб, ви мій партнер на “Віденський вальс”! – наказала тренерка пані Ядвіга.
Артем слухняно вийшов на середину зали. Увімкнулася музика. Пара закружляла, але після кількох кроків хлопець хитнувся і мало не впав разом із партнеркою.
– Це що таке? – здивувалася пані Ядвіга. – Не по-чемпіонськи!
Знову увімкнули музику. Цього разу Артем зашпортався на рівному місці.
– Та що з вами? – вигукнула тренерка.
– Не виспався... – вирвалося в Артема.
– То прошу піти й лягти в ліжко!
Принижений хлопець понурив голову і рушив до виходу.
– Але якщо ви професіонал, то прокидайтеся вже! – гукнула пані Ядвіга.
– Я можу лишитися? – зі сподіванням спитав Артем.
– Вибір за вами.
Хлопець, не вагаючись, повернувся до гурту. Тренування тривало.
– Я бачила відео з ваших виступів, Артеме. В чому річ? – спитала пані Ядвіга, коли всі розходилися в душові. – У вас чудова техніка, природні дані – дай боже кожному. Але нині – це були не ви!
– Мені дуже соромно, – чесно відповів Артем. – Мені немає виправдання.
– Виправдовуються слабкі, а сильні шукають причину проблеми, щоб усунути її.
– Так, причину... Це не просто.
– А що в житті буває просто? Ваша проблема настільки сильніша за вас, що ви піддалися?
– Вона... давня, – криво посміхнувся Артем.
– Тоді – хірургічне втручання! – рішуче мовила тренерка.
– І як? Чик – і нема? Якби ж люди так могли...
Пані Ядвіга кинула на хлопця чіпкий погляд.