Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 18)
Дядько Павло постав у дверях веранди, а коли переступив поріг, за ним, як намалювався, Санько.
– Ну, що там?
– Та живіший від живих! Уночі марив, а вранці вже наказував мені не витрачати гробові гроші! Потім ще й лікарів матюкав! Це добрий знак – одужає.
Сашко з полегшенням посміхнувся:
– Еге ж, дід – він такий!
– Сідайте всі до столу, – запросила тітка. – А ти, Санько, звідки?
– Та з лікарні. Батя допився до білої гарячки. Мамка сидить біля нього в палаті. А його прив’язали до ліжка, бо зривається кудись бігти. Кричить, матюкається, грозиться всіх повбивати. То мене дядько Павло забрав. Доки мамка повернеться.
– Яринці буде веселіше, – мовила тітка Наталя. – Вона тут ночами тепер про Вербки читає, а так хоч вивезете її кудись.
– Хлопці, я тепер знаю, в чому річ, – сповістила Ярина.
– Що?
– Що? – луною спитали Сашко і Санько.
– Не “що-що”, а вода. Цілюща. З глибоких джерел. У Вербках санаторій будуватимуть. Це точно!
– Та коли його ще збудують! – махнув рукою Санько.
– Не про те мова. Земля. Отой шеф, що через хирлявого скуповує хати, хоче добре поживитися. Дивіться, Сашкова хата в нього на приміті, навпроти нас уже продали, а нам задзвонила господиня і сказала, що продаватиме обійстя... Це добрий шмат землі!
– Я своєї хати не продам! – твердо вирішив Сашко.
– Ми напишемо журналістам, – спокійно завершила Ярина. – Ми напишемо, що тут чинять несправедливість.
– Напишіть, – погодився дядько, – я дуже здивуюся, якщо хтось вам повірить. Але всяке буває... Пишіть!
– Хлопці, ану марш по обійстях домашню живність годувати. Приходьте на обід!
Тітка Наталя жартома виштовхала хлопчаків з веранди.
...А за тиждень біля воріт господи зупинилася поліційна автівка. З офіцером громади була дівчина.
– Я до Ярини Градової. Вона такого цікавого листа написала в нашу редакцію. От навіть пан полісмен взявся мені допомагати. Каже, що незаконне скуповування землі – то вже його компетенція. Я Вероніка Прийма, кореспондентка.
Тітка Наталя тільки руками сплеснула...
Розділ 11
Майже усі мешканці села зійшлися на вигін, де сьогодні святкували подію, зафіксовану шістсот літ тому. В одному з літописів датована згадка про Вербки як помістя козацького полковника Чорночуба. З тих часів і нащадків його тут не лишилося, бо й прізвища такого в селі давно немає, але, як писав якийсь самовидець на сторінках літопису, той добре дбав про господарство, любив коней, мав їх цілий табун і навіть влаштовував перегони.
Нерівні ряди лавок, вкопаних у землю, слугували за глядацьку залу, дерев’яна сцена з тіснуватими лаштунками для місцевих артистів була прикрашена барвистими стрічками. Гриміла музика – це з міста приїхав оркестр. Пахтіло димом упереміш зі спокусливим запахом шашликів, козацької каші та пирогів. Стояли ряди плетених з верболозу кошиків та хлібниць – різної величини і по-різному прикрашених. Народні майстри позносили сюди свої вироби.
Увесь цей гамір, це велелюддя здавалися Ярині чимось старомодним і невчасним. Місцеві жінки зі спрацьованими згрубілими руками, навіть одягнувши народні строї, не ставали веселими й безтурботними. Їхні розмови точилися навколо домашніх клопотів. За час, прожитий у селі, Ярина почала бодай трохи тямити, як доводиться господарювати звичайній сільській жінці – без вихідних, бо кури, кролі, свині й корови не знають неділі. От і зараз господині перемовлялися про несвяткові справи...
Кепський настрій дівчини посилювали жалісливі погляди бабусь, що скрушно хитали головами, не зводячи очей із “калічки”. Діти ж розглядали її як механічну іграшку, що має схований двигунчик. І тому Ярина, побіжно оглянувши юрму, опустила очі в землю, аби в такий спосіб відгородитися від усіх. У руках – мобільний. Стане зовсім нестерпно, то задзвонить тітці, щоб відвезла її додому. А зараз тітка зайнята, вона там, біля сцени, допомагає місцевим вчителькам впоратися з непосидючими дітьми...
Ярина подумки сварила себе, що погодилася на таку екзекуцію, хоча могла б і вдома лишитися. Спершу вона сподівалася на Сашка й Санька, але ті чкурнули поміж сходьбище, тільки-но вгледіли своїх шкільних друзів.
– Привіт!
У грудях солодко йойкнуло! А в лице ніби хлюпнула гаряча хвиля, щоки зарум’яніли.
Навпроти, посміхаючись на всі зуби, постав Артем.
– Привіт! – відповіла Ярина, ще не вірячи своїм очам.
– Ти чого засумувала? Не подобається свято?
– Та так... тобто ні... – розгубилася дівчина. – А ти звідки тут? Ти ж маєш бути у Польщі...
– Там погода зіпсувалася! – безтурботно махнув рукою Артем. – І там нема такого свята!
– Ага...
– Я тут не сам. Познайомся, це моя тренерка з танців – пані Ядвіга!
Лиш тепер Ярина зауважила поряд з Артемом невисоку, струнку, худорляву жінку. Її вік виказували рясні зморшки навколо очей, проте молодіжна стрижка яскраво-мідного кольору нівелювала прикмети віку.
– Вітаю! – приязно усміхнулася пані. – Ти така гарнюня, але чомусь засмучена. Тебе хтось образив?
Вона розмовляла українською з відчутним акцентом.
Ярина повела плечима, не знаючи, що відповісти.
– То що тут святкують? Бо Артем не в курсі!
– Сьогодні у Вербках свято селища.
– Як цікаво! Підійдімо ближче до сцени, там же концерт почався!
Артем звично узявся за ручки колісного крісла...
– От звідси все добре видно, – обрала лавку пані Ядвіга. – Тут щороку святкують такі іменини?
– Я не знаю... Я тут вперше... Незабаром повернуся у місто.
Дівчина раділа, що може розмовляти з пані Ядвігою, бо з Артемом розмова клеїлася б важко.
– І я ненадовго – тиждень-другий поживу на дачі в Артема. Його батьки запросили на відпочинок. Тут так гарно! От Артем і погодився мене супроводити...
– Тільки сьогодні? Ти скоро поїдеш? – стривожено спитала Ярина.
– Поїду, але повернуся... Навідуватимуся до пані Ядвіги – вона ж тут нікого не знає.
– Як добре! – всміхнулася дівчина.
– Артеме, привіт! Ти з неба впав? Звідки узявся?
Це налетіли Сашко із Саньком, забудькуваті друзі Ярини. Вона сердито зиркнула на них спідлоба. Коли вони потрібні, то кудись здиміли. Коли можна й без них обійтися – прошу дуже, їжте ложкою!
Артем встав з лавки, потиснув їм руки.
– Це ти повернувся? – недоладно спитав Санько.
– Ні, це мій фантом! – пожартував Артем.
– О, почалося! – з образою в голосі мовив Санько. – Фантом опери!
– Та годі вам! – втрутився Сашко. – Там на полі вершники! Такі трюки показують, як каскадери! Скачуть під животом у коня! Ходімо!
– Та ні, – хитнув головою Артем.
– Чого це ти? Коли ще побачиш таке? Вони ж у кіно знімалися. Навіть казали, в якому... Оцей, як його...
– А ходімо разом! – запропонував Артем Ярині і пані Ядвізі, не дослухавши Сашка.
– Не хочу, – схилила голову Ярина.
Пристати на пропозицію Сашка? Вони нині її покинули і поперли бозна-куди, а їй тепер відгукуватися на перший поклик? Звісно, хотілося побачити каскадерів, але якою ціною? Трястися горбкуватою дорогою, протискатися поближче, аби ніхто не затуляв спиною... А навколо повно неуважних людей, що наштовхуватимуться на її крісло...
– Ми з Яриною лишимося, а ви йдіть, – мовила пані Ядвіга. – Правда ж, нам тут цікавіше?!