Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 17)
– А що – у селі нема де води набрати? – роззлостилася тітка. – Чи ви прийшли до Макса, а мені тут голову морочите?!
– Хіба Макс у вас?
– Хіба я йому не рідня? – уїдливо відповіла жінка.
Із-за зеленого паркана показався чоловік. Ярина зразу його впізнала, хоч і бачила всього раз. Це той, кого офіцер поліції спочатку підозрював у грабунку. Марно, щоправда... Неприємний холодок пробіг по спині – кого-кого, а Макса зустріти не хотілося. Та ще й просити в нього цілющої води.
– Тільки не кажіть, що вас усіх трьох вигнали з дому! – зареготав Макс, побачивши зніяковілу трійцю.
– Привіт, Максе, – простягнув йому правицю Сашко. – Ми хотіли води з тої криниці.
– Нема там ні краплі. Криниця пересохла. А ти, мала, чого з ними вештаєшся? Їм заманулося скуштувати води на іншому кутку села, а тобі вона навіщо?
Дівчина знітилася – хіба скажеш правду цьому тюремнику?
– Бо вода з вашої криниці – цілюща! – бовкнув Санько. – Вона може вилікувати Ярину!
– Сань, – шикнула на нього дівчина.
– Чого ти? Сама ж читала нам з інтернету...Ми того й прийшли.
Тітка зм’якла на обличчі:
– Та то все людські брехні. Вода була звичайна. Кому це збрело в голову таке вигадати?
– Ні, не звичайна. Донька одного селянина впала з коня, не могла ходити, а після того, як стрибнула в криницю, – одужала, – переказала Ярина прочитану історію.
– І ти повірила? – здивувалася тітка.
– Ходімо, – покликав Макс, – самі побачите. Криниця порожня. Ми нову викопали, в іншому місці.
– Я тут почекаю, – сказала Ярина. – Там не проїду колісним кріслом... – додала дівчина, щоб не подумали, ніби вона боїться Макса.
Хлопці прослизнули у хвіртку. Тітка стояла, як укопана.
– Зневажаєш мого небожа? Гидуєш ним? Дивилася, як на дідька з болота...
Яринка підвела на неї очі.
– Мудро чиниш, – казала далі тітка. – Тобі ще доведеться таких бачити, ким люди нехтують. Тебе теж не всі люблять – та хіба ти в цьому винна? Максим не завжди був таким, життя його скривило. А ти гартуй свою шкуру, щоб витерпіти, коли плюватимуть в лице.
– Тітко Катерино, поліцейський підозрював, ви знаєте, що Максим пограбував нас, але ж це виявилося неправдою! – відповіла дівчина.
– Авжеж! Підозрював! Бо тавро засудженого не змивається. Хто б що не скоїв, першого потягнуть Максима!
– Мені жаль...
– А як жаль мені! Максим же за сестру заступився, їй було трішки більше літ, як тобі. Зґвалтував хлопець, а вона ж вірила йому, зустрічалася з ним... Руки на себе хотіла накласти – лікарі врятували. Максим підріс і помстився. Побив його... той – інвалідом на все життя. За те й відсидів. Справедливо? Е, мовчи, що ти знаєш? – тітка відвернулася й витерла кутиком хустки очі.
– А де... де сестра Максимова?
– Поїхала звідси. З матір’ю. Все лишили – хату, господарство. Так і живуть тепер: Максим тут – вони там. Йому важко самому. Не бійся його, він тебе не скривдить, ти схожа на його сестру... Та мовчи про це, мовчи!
– Сухо, Ярино, нема води! – сповістив засмучений Сашко.
– Повертаймося, щоб тітка Наталя не дізналася! – поспіхом розвернула крісло дівчина. Нема – то й нема! Прощавайте, тітко Катерино!
– Куди ти женеш? – вхопився за ручки крісла Санько. – Пригальмуй! Якщо колись тут була цілюща вода, то вона нікуди не поділася, ти сама казала. Може, вона є в іншій криниці?
– Ага, то тепер ми зазиратимемо в кожен двір і проситимемо відро води? Додому! – рішуче промовила Ярина.
-----------------------------------------------------------------
Уночі Сашковому прадіду зробилося геть зле, і хлопець, пам’ятаючи прохання старого не викликати лікарів-коновалів, а дати йому спокійно померти, постукав у вікно до Градових. Дядько Павло не церемонився – зразу ж викликав “швидку”, а сам побіг до сусідів.
– Отак... Помру – уже всіх пережив... А Сашко пропаде.... – хрипів дід посинілими вустами. – Нікому він не нужний, тільки мені. Мати он забула про сина, повіялася світами.
– Хіба вона не на заробітках?
Павло Градовий накрапав на ложку води корвалолу і змусив діда ковтнути.
– Була... з чоловіком на заробітках, а там розійшлися. Він поїхав у Іспанію, а вона живе з якимось італійцем. Вже й дитину родила. А цьому цикає якісь копійки. Я їх всі збираю докупи. Нікому до хлопця нема діла.
– То не спішіть на той світ! – наказав дядько Павло. – Сашко вас потребує!
Діду гіршало, а “швидкої” не було.
– Ті гроші, щоб знали, під мостиною... на веранді... в целофановому пакеті. А на верхній полиці в шафі – то мені на смерть. Там хватає на все... і на борг, щоб тобі, Павле, віддати украдене... Раз не може заробить сам – хай із моїх віддає. Простіть його... Не лишайте наодинці з покійником.
Сашко тихо плакав біля дверей.
– Так, Петровичу, без паніки! Ваш правнук відробить мені на городі, про борг навіть не згадуйте. Зараз приїде лікар – і за день-два брикатимете навіть без ціпка.
– Хату в нього заберуть... а він без пашпорта... ще малий.
– Не заберуть – ніхто її не віддасть.
Сашко закляк. Ніколи ще не мав такого страху, як зараз. Хіба може бути, що його вічний прадід, його Чахлик Невмирущий – помре? Перестане сновигати по хаті, варити юшку на три дні, бурчати на нього, що він десь бродить до полуночі. Сварливий старий – а як без нього? Він же рідний, найрідніший...
До “швидкої” Семена Петровича винесли на ношах. Дядько Павло поїхав з ним.
– Саш, пішли, переночуєш на дивані у вітальні...
Тітка Наталя пригорнула Сашка, як колись пригортала своїх синів.
– Спасибі вам. Я краще додому.
– То приходь на сніданок, на обід, на вечерю – приходь! Чув?
Підліток мовчки хитнув головою. Він зачинив хвіртку, накинувши на стовпчик сплетену дідом петлю, наглухо зачинив вхідні двері й залишився сам у старій хатині, котра враз стала величезною, порожньою й холодною, як склеп.
-----------------------------------------------------------------
– Ще не спиш?
Тітка Наталя прочинила двері до Ярининої кімнати, але побачивши, що та сидить на ліжку з ноутбуком, увійшла.
– Забрали Петровича до лікарні. Дядько з ним поїхав. Дід дуже слабий.
– А Сашко?
– Кликала до нас, та він вирішив лишитися вдома. Мені здається, він вже втямив, хто для нього прадід – і тато, й мама...
– Бідний Сашко, – зітхнула дівчина. – Це так боляче, коли помирають рідні. І нечесно.
Тітка поклала теплу руку на плече Ярини і стрималася, щоб не обійняти її й не заплакати: не любить Яринка жалощів...
– А що ти так зосереджено читаєш?
– Про Вербки. Тут збираються будувати санаторій. Це правда, що є цілющі джерела, тільки їх треба впорядкувати. Бачте, а ви мені не вірили.
-----------------------------------------------------------------
Ранкове сонце вибілило зсередини веранду з великими вікнами – і мережане тло від тюлі дивовижним узором стелилося на стіни й стелю. Тітка Наталя таки пригнала Сашка на сніданок, як той не опирався. Тепер сидів, жував яєчню, потайки глипаючи на тітку чи на Ярину, наче б вони мали якісь вістки з лікарні.
– А дядько Павло не дзвонив? – спитав зі сподіванням.
– Ні, телефона дома лишив, – відповіла господиня. – Але якби щось було відомо, то вже б знайшов, як сповістити. О, дивись, Павлусь!