Оксана Панкеева – Перетинаючи кордони (страница 71)
- Може, Ользі в барди податися?
- Порадь. Тільки я щось не помітив у неї особливих талантів.
- Але якщо у неї є Вогонь, повинен бути і талант?
- А ось це не обов'язково. Хоча, може, ми просто не знаємо. Сам у неї і запитай. А я піду все-таки в кабінет і попрацюю...
- Ви б краще прилягли, - порадив Жак. - захворієте ж зовсім.
- Можна подумати, якщо я прислухаюся до твоєї поради, то не захворію. Я вже захворів. А спати вдень - це збочення. Скажи, щоб знайшли Антраса та прислали до кабінету. А сам іди і займайся з Ольгою. Зрештою, це твоя робота, хоча працівник з тебе... як з будь-якого барда.
- Ваша величносте, - запитав раптом блазень. - А у мене є цей самий Вогонь?
- Ох, чого тільки в тебе немає... - посміхнувся король. - Ти взагалі істота унікальна. Є у тебе Вогонь, хоча і не дуже сильний. Вогонь барда, Сила мага, Луч алхіміка, Тінь злодія, навіть лють воїна десь дрімає в глибині.
- А у вас? - тут же поцікавився Жак. - Чи це таємниця?
- Державна таємниця, - серйозно сказав король і піднявся. - Не забудь, що я просив прислати в кабінет секретаря.
***
- Безсмертна вона, чи що? - роздратовано плеснула по гладі басейну графиня Монкар. - Чи це нам маг такий бездарний попався? Доріано, він у тебе взагалі хоч на що-небудь здатний? Чи одні ілюзії вивчив?
- Він все зробив правильно, - надула губки віконтеса Бефолін. - Просто нам поки не щастить.
- Доля, отже, - ліниво зауважила Камілла. - Навіщо вам це взагалі знадобилося? Адже з'ясували, що у короля з нею нічого, що одружуватися він взагалі не збирається, який сенс у всьому цьому? Крім того, у вас же все йде шкереберть. З моста мало не впав Елмар, вовк ледь не загриз Ельвіру. Свинство це, між іншим, своїх так підставляти. Тепер короля мало не втопили.
- А якби це була не Ельвіра, а хтось із нас? - додала герцогиня Дваррі. - Ви б і нас не пошкодували? Ольга-то в штанях, вона б утекла, а нас би точно...
- Не кажи дурниць! - перебила її Аліса. - Ви - інша справа. Це Ельвіра нас заклала, тому і не виходить нічого.
- Прямо-таки тому! - фиркнула Доріана. - Можна подумати, хтось заздалегідь відав, що ми збираємося робити?! Просто обставини так склалися. Хто ж знав, що вона така смілива виявиться і застрелить цього вовка, замість того щоб бігти? І хто міг подумати, що зомбі так злякається звичайного амулета?
- Нехай маг тепер гарненько подумає... Щоб в цей раз без проколів і напевно. А то рано чи пізно король дійсно запідозрить недобре і вирахує нас, - сказала Аліса. - Вам ще нічого, а мене найперше запідозрить.
- Кинули б ви цю пропащу справу, - порадила Камілла, томно розвалившись на спеціальному сидінні, розташованому в воді вздовж стінки басейну. - Не скінчиться це добром, ось побачите.
- Ти серйозно думаєш, що у короля з нею нічого немає? - недобре примружилася графиня Монкар. - З чого ти це зробила висновок? З того, що він її не трахав? Так ти уявляєш, що це значить?
- Що він її не хоче, - пояснила Камілла.
- Зовсім ні. Не пам'ятаєш, що було на полюванні? Ти знаєш, що його величність мало не пришиб бідного Лавріса, коли застав його зі своєю Ольгою за безневинними поцілунками? Хто-небудь коли-небудь бачив, щоб наш король хоч одну з нас ревнував? А ви знаєте, що, відпускаючи Ольгу веселитися з героями, він наказав Елмарові глядіти її як зіницю ока?
- Знайшов кому доручити! - зареготала Селія. - догледіли, нічого не скажеш!
- Догледів він там чи ні, але тепер вже котрий день не покидає свого будинку і на люди не показується, так йому від його величності перепало. А тепер скажіть, хоч якусь жінку на вашій пам'яті король так беріг? Ти правду казала, Камілло, якщо він її трахне, то може перелякати навіки і вона від нього сама втече. Ось він і чекає офіційного весілля, після якого вона вже нікуди не дінеться. А сам тим часом біля неї упадає і всіляко приручає. Ви всі пішли, а я бачила, як він на неї дивився, коли вона нашого вовка різала! Із захватом! І як він її кров'ю мазав, теж помітила. Ніжно і лагідно, як кішечку. А потім ще битих дві години у своєму наметі заспокоював. І ви мені говорите, що він до неї байдужий? Нехай мене стусанами з двору проженуть, якщо це так!
Камілла вибралася з басейну, солодко потягнулася і загорнулася в м'яке махрове простирадло.
- Не знаю, Алісо, - сказала вона. - Ти це все так складно викладаєш, не причепишся. Тільки я знаю одне: моє чуття мене ніколи не підводило. Воно ніякої логіки не знає, але чує завжди правильно. І воно мені каже, що з вами зв'язуватися собі дорожче. Так що ви тут думайте, міркуйте, будуйте плани, а я пішла. Закладати я вас не збираюся, але і брати участь далі в цьому ідіотському задумі не буду. Мені, між іншим, все одно, хто у нас буде королевою. Хто б не був, король до мене ходив і ходити буде, тому що так, як я, ні одна королева не вміє. А ти, Алісо, і не навчишся, рот у тебе замалий.
Під'юдивши графиню Монкар, Камілла велично попрямувала до виходу з великої купальні.
- Шльондра! - прошипіла слідом та. - Теж знайшла чим похвалитися! Одним природа дає рот, а іншим мізки! Доріано, поквап свого недоучку, а то і ця настукає.
- Пентар сказав, що пориється в літературі і організує цій живучій лахудрі одне надійне прокляття, що не знімається. «Мертвий чоловік» називається. Цей мрець до неї жодного живого не підпустить, - пообіцяла Доріана, - а через деякий час і її забере.
- Дивись, - занепокоїлася маркіза Ванчір, - щоб він королю ненароком не зашкодив якось.
- Не зашкодить, - пообіцяла віконтеса. - Просто не підпустить. Так король і сам не стане з проклятої зв'язуватися, мало йому свого прокляття?
- А він що, правда проклятий? - поцікавилася герцогиня Дваррі.
- Кажуть, - знизала плечима Аліса. - Точно ніхто не знає. Якщо б знали, не бачити б йому корони. Спробувати з'ясувати, чи що? Був би королем Елмар, наскільки все було б простіше...
Дами зробили вигляд, що не чули цього, і розмова перейшла на вічні цінності.
***
Кантор сховав у кишеню підписаний чек і надів шапку.
- Я в місто і назад. Переведу гроші на свій рахунок і повернуся. А ти поки постережи, щоб не втекла, а то раптом вона нас кинула. Нічого з неї не знімай і взагалі з нею не розмовляй.
Він зник за дверима, а Саета залишилася зі зв'язаною відьмою.
Крихітний дерев'яний будиночок складався всього з однієї кімнати, в якій містилися величезна піч з лежанкою, грубо збитий стіл і кілька таких же стільців. На стінах висіли полиці з посудом і пучки сушених трав. На одному зі стільців сиділа полонянка, зв'язана по руках і ногах, з зав'язаними очима і в поліарговому нашийнику. Все пройшло відмінно, залишилося тільки дочекатися Кантора, переконатися, що фінансове питання вирішене, і вбити цю мерзотницю, щоб більше не псувала людям життя. Хай що вони їй пообіцяли... Цікаво, вона справді повірила, що її відпустять, чи просто вибрала легку смерть? А може, все-таки кинула? Якщо не буде ніяких ускладнень, через години три все це закінчиться. Можна буде повернутися додому. До Гаетано, до хлопців... Гаетано, напевно, ізвівся весь. Він так не хотів її відпускати, видно було... І зрадів, коли дізнався ім'я її напарника. Напевно знав, що з себе представляє товариш Кантор, адже вони раніше разом працювали...
Вона глянула на зв'язану відьму. Арана-Патриція сиділа нерухомо, випроставшись, наскільки дозволяли зв'язані за спинкою стільця руки. Все гаразд. Все на місці. Сидить. Ну і нехай сидить. Зв'язали міцно, що не викрутиться. А потім - додому... Саета зловила себе на думці, що, коли все закінчиться, їй буде не вистачати Кантора. Його світських манер і хамських витівок. Його філософських міркувань і лайливих монологів. Його розуміючих і насмішкуватих очей, серйозних жартів, етнографічних лекцій і всього іншого. І ще не вистачатиме рояля. Чому б їй було не грати на чомусь поменше, на скрипці або на лютні, наприклад? На чомусь такому, що можна було б взяти з собою і зберігати в хижі на базі? І здався їй саме рояль?! Найгроміздкіший інструмент, який можна собі уявити.
Не треба про це думати. Той хто обрав шлях воїна не повинен шкодувати і сумніватися. Краще зайнятися чимось корисним. Пістолет почистити, чи що? Ні, не зараз. Розбереш, а він знадобиться... Або халупу цю підмести знічев'я? Краще ні на що не відволікатися, а стежити за цією негідницею, а то щось вона заворушилася, плечима смикає...
- Сиди тихо, - гримнула Саета.
- Мені незручно, - жалібно відповіла Арана.
- Потерпи, - кинула Саета. - Твоїм мужикам і гірше доводилося.
- Що тобі до них? - проспівав чарівний голос з якоюсь абсолютно іншою інтонацією. - Ти ж їх ненавидиш. Вони тобі огидні. У них брудні липкі руки і очі. Тобі противний їх вид і дотик. Це вони скалічили твоє тіло і душу. Вони відібрали твій Вогонь. Змусили тебе працювати на них. За що їх жаліти? Нехай вмирають. Іди зі мною.
Голос проникав під череп, вгвинчуючись в мозок, і викликав дивне поколювання всередині.
- Замовкни! - закричала Саета, затискаючи вуха долонями і скочивши з місця. Рот їй заткнути, негайно, як же вона чаклує в нашийнику?.. Саета схопила першу ганчірку, яка попалася їй під руки, - старий рушник, що валявся на столі, - кинулася до полонянки і встигла помітити, що трапилося: нашийник був розстебнутий!
А поки Саета обгинала стіл, вона забула, куди бігла... Ні, згадала. Ось же її подруга сидить, прив'язана до стільця. Хто ж це її? Навіщо? Її неодмінно треба розв'язати. Ось так. А самій сісти на стілець. І завести руки за спинку. Так, звичайно, саме так і треба. Так буде краще...