Оксана Панкеева – Перетинаючи кордони (страница 64)
- Сідай. Коньяку чи горілки?
- Мені все одно, - зізналася Ольга.
Король відкрив похідний бар, заставлений пляшками, і наповнив для неї келих.
- Ну як, відчула високе натхнення битви? - насмішкувато спитав він.
- Так, схоже, мені воно доступне, - промовила Ольга. - Тільки чомусь приходить із запізненням. Дякую, ваша величносте.
- Та на здоров'я. «Високе натхнення!» Ох вже цей Елмар, поет-самоук... Так складно обізвати звичайний викид адреналіну! - Він сів навпроти і запитав: - А як все сталося?
- Швидко, - відповіла Ольга і надпила, наскільки вистачило дихання. У келиху виявилася все-таки горілка, і довелося віддихатися, перш ніж говорити далі. - Затріщали кущі на тому березі, закричала Ельвіра, я подивилася і побачила, як він до нас біжить. Вихопила пістолет і почала стріляти. Чотири або п'ять разів потрапила, а він все одно біг. Останній раз вже ось з такої відстані. - Вона показала відстань.
- А втекти тобі не приходило в голову?
- Звірі ж швидше бігають. Чи ні? А що, треба було втекти?
- Ти не перестаєш мене дивувати, - похитав головою король. - А здивувати мене вкрай важко. Зізнайся чесно, ти не втекла дійсно тому, що порівняла швидкості людини і звіра, чи просто ноги оніміли?
- Та ні, просто як раз перед цим ми з Ельвірою говорили про мій пістолет, і я відразу ж згадала про нього, а щодо втечі подумала після перших двох пострілів, коли тікати було пізно. А Ельвіра взагалі в сукні заплуталася.
- Ти хоч цілилася? - посміхнувся Шеллар.
- Ображаєте! Звичайно, цілилася! Фіг би я потрапила, якби не цілилася!
- Теж правда... Ти пий, пий, а то у тебе досі руки трусяться, не інакше від високого натхнення... хоча, по-моєму, з переляку. Посидь, прийди до тями, щоб, коли тебе вітатимуть і вшановуватимуть, ніхто і не подумав, що настільки видатний подвиг був здійснений з переляку. Як, втім, і багато подвигів в історії... не запишайся тільки. Тобі ж просто пощастило, це не означає, що ти тепер відразу станеш спритною мисливицею на вовків.
- Так я і не збираюся, - засміялася Ольга і полізла в кишеню за сигаретами. - Я все-таки з'ясувала, що мені не подобається полювання. А хіба це вважається подвигом?
- А як же! Ти що, забула, що була не одна? Адже Ельвіра і справді в своїй сукні далеко б не втекла. Та й взагалі, ти поводилася досить героїчно для переляканої дівчини. Так що слава по праву. Почекай, ще Ельвіра відійде від потрясіння в обіймах барона Палмера і прийде тобі дякувати... Ти сама, до речі, не надумала ще розлучитися зі своєю білою завісою? А то я помітив, кавалер Менсор так на тебе поглядав...
- Не знаю... - неохоче відгукнулася Ольга і поспішила перевести розмову на іншу тему. - А що ви самі робите на полюванні? Ну, Елмар за хижаками ганяється, придворні - за оленем, пані ваші сидять як лялечки, теревенять... А ви?
- А я присутній, тому що зобов'язаний, - зітхнув король і дістав трубку. - Королівське полювання свого роду церемонія, і є деякі моменти, де потрібна моя участь. А решту часу я сиджу ось тут, в своєму наметі, на цих страшенно незручних лавках, і читаю книжку.
Ольга кинула погляд на книгу, на яку кивнув король, і прочитала назву: «Особливості порівняльної психології класів».
- Ух ти, цікаво, напевно! - пожвавилася вона.
- Ти цікавишся психологією? - підняв брови його величність.
- Так, - підтвердила Ольга. - У вас же, напевно, зовсім інша психологія, не така, як у нас. Дасте мені якось почитати?
- Навіщо? Запишись в Королівську бібліотеку і бери що хочеш. Я тобі в вигляді особливої прихильності подарую безкоштовний абонемент.
- Дякую! - зраділа Ольга і залпом допила свій келих.
- Нема за що, - знову посміхнувся король. - Отже, не сподобалися тобі наші пані?
- Ні, - рішуче відповіла Ольга. - І ваші коханки особливо.
- А як же Ельвіра?
- Ні, Ельвіра нічого. А інші не сподобалися. Де ви їх таких набрали? Вони вам правда подобаються? Ця ваша офіційна фаворитка - вона ж дурна. Ви такий розумний і освічений чоловік, як ви з нею спілкуєтесь?
Король зітхнув і зажурився, за звичкою підперши кулаком підборіддя і примостивши лікоть на коліні через брак столу.
- Спілкуюся я з тобою, - пояснив він, - з Жаком, з Елмаром... Ну, ще з деякими людьми... А своїх фавориток я... - Його величність зробив невелику паузу, немов намагався підібрати потрібне слово, потім рішуче вимовив, немов виплюнув це саме слово, не належне в присутності пані, але найправильніше в даному випадку: - Трахаю. Вибач за прямоту.
- А поєднати це як-небудь ви не пробували? - поцікавилася Ольга.
- Не виходить, - коротко відповів король, помовчав трохи, попихкуючи люлькою, потім раптово запитав: - До речі, ти нічого не хочеш у мене запитати?
Ольга подумала, що б це він міг таке мати на увазі, але нічого підходящого не придумала.
- Вибачте мені мою тупість, - зізналася вона, - це, напевно, або з переляку, або сп'яну, але не розумію, на що ви натякаєте.
- Тобі розповідали останні придворні плітки?
- Щодо вас і Жака?
- Я думав, що ти не посоромишся запитати мене про це прямо...
- Просто Ельвіра мені вже сказала, що це неправда. Звичайно, якщо вам так хочеться, можу і у вас запитати, але я цілком вірю Ельвірі.
- Що ж, дякую, мила Ельвіро... Хоч хтось заступився за марно обмовленого короля... Хоча, скоріше за все, Ельвіра заступилася за милого її серцю Жака... - Король на мить задумався, і його світлі очі раптом хитро блиснули. - А скажи, якби це було правдою, що б ти подумала?
- Я б не особливо здивувалася. Ви досить ексцентрична людина, щоб викинути і не такий номер. А в іншому... Це ваша особиста справа. У нашому світі, у всякому разі.
- Ну у вас і світ... - хмикнув король. - Лютеція в світовому масштабі... Це кумедно... І що, так от запросто? ..
- Ну, хто як. Хтось приховує, а хтось навпаки... Пам'ятайте ось цю річ?.. - Ольга наспівала пару тактів з «Богемської рапсодії». - Ось він, наприклад, ні крапельки не приховував. Весь світ знав.
- М-да... - знову хмикнув король. - Досить відвертий у вас світ. Судячи з того, як ти прозвала бідну Каміллу...
- Це Елмар вам сказав? А мені суворо велів не говорити, щоб вас не бентежити...
- Ну, знаєш, якби це сказала ти, я б дійсно міг зніяковіти. Але з Елмаром у нас все по-іншому. Це ще мало, він же тепер на радощах всім товаришам розповість... Схоже, сьогодні ввечері на Каміллу буде великий попит... Може, хочеш відпочити?
- Ні... Але якщо ви хочете спокійно почитати, я не буду заважати.
- Навпаки, мені приємно з тобою спілкуватися. Просто я бачу, ти якась млява, очі треш...
- Це у мене високе натхнення скінчилося, - пояснила Ольга. - Ваша величносте, а ви обіцяли розповісти, як Елмар навчив вас сміятися.
- Власне, він не зовсім правильно висловився. Навчився я сам. Він просто викликав у мене бажання навчитися сміятися.
- Хіба так буває? А як же ви жили до того?
- У нас і не те буває. Наприклад, дуже добре пам'ятаю, як мене навчили співчуття. Мені тоді було років сім або вісім, і я замучив кішку в якихось пізнавальних цілях, вже не пам'ятаю, що я хотів дізнатися, але бідна кицька цього не пережила. Я навіть не розумів, за що мене сварять. Метр Істран тоді вчинив дуже правильно. Взагалі-то тілесні покарання стосовно принців заборонені, але він затягнув мене в свою лабораторію і відшмагав так, що я тиждень не міг сидіти. Зате після цього я дуже добре зрозумів, що таке біль, і ніколи більше не мучив тварин. Тому і полювати досі не люблю... А з Елмаром... Познайомився з ним біля воріт палацу, в які він ломився. Виглядав він тоді гарніше нікуди. Довгий кошлатий хлопчисько в грубій сорочці, розхристаній майже до пояса, шкіряних штанях і хутряному жилеті, на поясі меч, на шиї намисто з якихось зубів і пазурів в три ряди, в волоссі перо... І при всьому цьому ще кінь і здоровенний пес. Я проходив повз і зацікавився, з якого приводу скандал, слово за слово, з'ясувалося, що до дядечка прибув його законний бастард, з браслетом, все, як годиться, а сторожа його не пускає.
Я пообіцяв сам проводити новоявленого кузена до короля. Наполягати довелося довго, але врешті-решт стражники пропустили Елмара разом з його конем і псом, бурмочучи собі під ніс, що принц Шеллар такий зануда, що з ним краще не зв'язуватися. Елмар подивився на мене і посміхнувся. Ти ж сама бачила, як мій дорогий кузен посміхається. Здатність миттєво викликати прихильність до себе людей своєю варварської безпосередністю була у нього тоді навіть більше, ніж зараз. Так і пам'ятаю його - кошлатий, засмаглий, синьоокий, в своїх дикунських прикрасах і з приголомшливою посмішкою на все обличчя. «А ти правда принц?» - запитав він. «Так», - відповів я. Він загорівся якимось неземним захопленням і радісно закричав: «Так ми - брати?» «Ми кузени, - поправив я його. - Але брати у тебе теж є. І сестри». І в той момент, стоячи навпроти Елмара і серйозно дивлячись на його сонячну посмішку, я відчув себе дійсно якимось занудою. Зрозумів, я повинен посміхнутися у відповідь, інакше кузен вважатиме мене невігласом і задавакою. Не сказав би, що це у мене вийшло з першого разу, Елмар потім казав, що, якби він не був чоловік і воїн, втік би відразу ж від такого усміхненого родича, але він мужньо промовчав. А я ще встиг перелякати тітоньку і обох кузин, перш ніж мої звірячі гримаси запримітив метр Істран і зрозумів, що це я так посміхаюся. Метр відвів мене тихенько в сторонку і порадив потренуватися перед дзеркалом. Потім весь двір три дні дивувався - ах, принц Шеллар посміхається! Не інакше сталося якесь диво!