Оксана Панкеева – Перетинаючи кордони (страница 45)
- Арана, - кивнула Саета. - Пам'ятаєш, той божевільний говорив про золоту павутину?
- Пам'ятаю, - кивнув Кантор, миттєво спохмурнівши. - І ти його пам'ятаєш?
- Певна річ, - здивувалася Саета. - А що?
Їй незрозуміло було, навіщо Кантору знадобилося згадувати про цього нещасного. Огидне було видовище - здоровий чолов’яга, повністю втратив розум на сексуальному ґрунті. Її тоді-то мало не знудило.
- Просто хотів скористатися нагодою і попросити тебе про одну послугу, - серйозно сказав Кантор. - Якщо раптом зі мною трапиться щось подібне... Пристрель мене.
- Це зайве, - сухо відповіла Саета, - міг би і не просити. На випадок, якщо ти потрапиш під її вплив, я отримала інструкції.
- Дякую, - так само серйозно сказав Кантор. - Ну що, підемо, відвідаємо незрівнянну Азіль?
- А як ми її знайдемо?
- Поштовхаємось по місту, поспілкуємося з людьми. Вона напевно повинна бути дуже відома.
- Чому? Вона хто, якась знаменитість?
- Виключно талановита танцівниця. Раз у неї є коханець такого рівня, що водить її на бали в міські збори, отже, вона має великий успіх. А ще вона німфа. Їх не так вже й багато живе серед людей, щоб можна було сплутати. В Ортані вона, напевно, єдина.
- А звідки ти її знаєш?
- Це та сама німфа, яка бовталася з трупою Ель Драко. Чи в той час, коли ти роздавала свої ляпаси, її вже не було?
- Мабуть не було.
- Правильно. Я же старше тебе, тому і пам'ятаю її. Хоч би вона мене не згадала...
- Ти теж з нею спав?
Кантор хитро посміхнувся:
- Поширюватися про такі речі негідно справжнього кабальєро.
- А ти справді справжній кабальєро? - таким же тоном ніби жартома поцікавилася Саета.
- Майже, - посміхнувся Кантор. - Я байстрюк. Доїдай і вдягайся.
Глава 6
Товариша Амарго знали всі ... і водночас не знав ніхто. Такі парадокси бувають, і дивуватися особливо нема чому. Запитайте будь-кого на головній базі, чи знає він товариша Амарго, і цей самий «будь-хто» відразу ж вигукне: «Ну звичайно, знаю!» Зате якщо запитати, а що саме товариш про нього знає, той наморщить лоба і навряд чи зможе набрати інформації більше ніж на два речення. Якщо, звичайно, вважати інформацією тільки достовірні відомості, а не численні чутки, що оточували загадкову персону найближчого соратника вождя. Достовірно було відомо тільки те, що товариш Амарго чоловік, безсумнівно, освічений, що до вступу в партію Реставрації він безуспішно співпрацював з Союзом Прогресивних Сил і що виходити з ним у коло на ножах не ризикують навіть найзапекліші забіяки. А ось чуток про нього ходило стільки, що куди там Кантору з його горезвісним жіночим питанням, і наводити зараз їх всі - заняття невдячне і нескінченне. Навіть точного віку Амарго ніхто не знав, оскільки товариш на пряме запитання про вік зазвичай відповідав зустрічним питанням, яке, власне, запитуючого собаче діло, а на вигляд визначити було складно. Сиве волосся створювало враження віку поважного, проте ясні молоді очі, не по-містралійські сині, це враження псували, викликаючи припущення, що людина просто посивіла набагато раніше часу. Статурою товариш Амарго відносився до того типу людей, які залишаються сухорляві до глибокої старості, а по обличчю йому можна було дати від тридцяти п'яти до шістдесяти.
Втім, як би там не було, він все одно був на пару десятків років старше юного ватажка, і нікого не дивувало, що товариш Пасіонаріо завжди прислухається до порад Амарго і вважає його мало не наставником. Однак, якщо б хтось із соратників заглянув в цей холодний вечір в хижу товариша Пасіонаріо і побачив, що там діється, обуренню його не було б меж.
- Як ти міг? - вигукував Амарго, бігаючи по кімнаті і кидаючи на свого керівника неналежно розгнівані погляди. - Кантора! Не когось там, саме Кантора! За що? Що він тобі зробив? Давню образу вирішив пригадати? Або порадив хто?
- Ну що ти, - ображено заперечив товариш Пасіонаріо, спостерігаючи за його метушнею з висоти спинки ліжка, на якій він сидів у вкрай незручній для людини позі. - За кого ти мене маєш? І про які образи говориш? Про ту підставку, якою він мене огрів? Що за нісенітниця, я на нього навіть тоді не образився. Кандидатуру Кантора затвердила Рада. Я голосував проти, але інші були беззастережно «за». Скажи спасибі своєму придурочному заступнику, хто його за язика тягнув? І як ти додумався взяти його в заступники?
- Немає в мене ніякого заступника, - мало не плачучи, вигукнув Амарго, штовхаючи стілець, що трапився на шляху. - Сам не знаєш? Під час моєї відсутності на Раду покликали командира одного з моїх польових загонів, який виявився ближче всіх. І треба було, щоб це виявився саме Тортілья, у якого мізків, що в висохлому горіхові!
- Такі у тебе командири? - співчутливо уточнив Пасіонаріо.
- Командир з нього нормальний, він хороший воїн, в польовому загоні справляється. Але допускати його до більш серйозних речей не можна! І вже тим більше довіряти розпоряджатися моїми хлопцями для спеціальних доручень! Він же знає Кантора виключно по пліткам!
- Амарго, заспокойся, - винувато попросив Пасіонаріо. - Сядь, перестань бігати.
- Заспокоїтися? - гірко застогнав Амарго, але все-таки зупинився і знесилено звалився на стілець. - А ти сам-то спиш спокійно? Ти ж міг цього не допустити! Не розповідай мені казки, ніби не міг нічого зробити! Ти міг вплинути на Раду під час обговорення, хіба ні? Міг вселити їм сумнів, недовіру, ворожість - словом, міг провалити пропозицію Тортильї ще до обговорення! Але ти цього не зробив! Навмисне? Або просто полінувався? Або ти ще не в змозі після своєї останньої спроби вибитися в віщуни?
- Я... сумнівався, - ще більш винувато промовив молодий вождь і опустив очі. - Я сумнівався, чи правильно роблю, і через це у мене нічого не вийшло.
- Він сумнівався! - в розпачі вигукнув Амарго, сплескуючи руками. - Можеш не сумніватися, ти відправив Кантора на наглу смерть, це ніяким сумнівам не підлягає. Що тепер? Що робити будемо? Я можу його наздогнати, перехопити, але повернути я його не можу! Не я його відправляв на завдання і не маю права відкликати! Ти розумієш, що своїми сумнівами ти його вбив! У чому ти сумнівався, загадкова ельфійська душа?
- Розумієш, Амарго, хоча ти перервав мою медитацію завчасно...
- Паршивець! - обурився Амарго. - Це у нього називається «медитація»! Забитися в задрипану печерку, нажертися наркотиків і сидіти розвісивши слину в очікуванні віщих видінь!
- Не перебивай! Так ось, хоча ти мені обламав увесь задум, дещо я встиг побачити. А саме, як Кантор вбиває відьму.
- Саме Кантор? Не Саета, а саме Кантор? А ти впевнений, що це була відьма, а не якась язиката молодичка, просто яка сказала щось, що не сподобалося Кантору? А ти впевнений, що це не була просто галюцинація, врешті-решт? Ти ж накачався до такого стану, що міг побачити й не таке.
- Амарго, не ображай мене такими дурними питаннями. Я хоч і поганенький, а все-таки маг і вмію відрізняти одне від іншого. Я ніколи не бачив Арану і не знаю її в обличчя, але я її відчув навіть в цьому видінні. Це була вона, і я бачив, що Кантор її вбив. Ножем. Ось чому я засумнівався. Може бути, Кантор і є наш реальний шанс вирішити проблему? Ти ж знаєш, він незвичайна людина, і навіть не зовсім людина, і, може бути, його магічні здібності допоможуть йому якось протистояти Силі цієї відьми.
- Може бути, може бути... - роздратовано кинув Амарго. - А шефу ти сам скажеш або мені доведеться?
- Можу і сам, - ображено стиснув губи Пасіонаріо. - Думаєш, боюся? Він зрозуміє мене краще, ніж ти, в сто раз. Він маг і такі речі розуміє.
- Кантора він тобі не пробачить, - жорстко сказав Амарго і теж ображено відвернувся. - Навіть якщо він бреше щодо ельфа і насправді він твій батько, він тобі не пробачить. А сам собі ти пробачиш?
- Кантор ще не вмер, - нагадав Пасіонаріо. - І я все-таки думаю, що все закінчиться благополучно, хоча віщун з мене поки не дуже... А звідки у тебе ця ідіотська ідея, що метр Максимільяно - мій батько? Ну сам подумай, навіщо йому тебе обманювати? А татові навіщо? З чого б їм знадобилося змовитися і пхати нам обом фіалки за вуха? Який сенс? Здається, це нерозумно.
- Логічно, все начебто правильно. - Амарго зітхнув, скривився і дістав з кишені аптечний флакончик. - Але чим більше я спілкуюся з тобою і з Кантором, тим більше бачу між вами подібності. І мені весь час здається, що ви брати.
- Здається, тобі треба терміново лікуватися, - похитав головою ватажок. - Або хоча б відпочити. Щоб знайти між нами схожість, треба бути не зовсім здоровим на голову. А вже припускати, ніби ми з ним брати...
- Треба, - знову зітхнув Амарго, кидаючи до рота пігулку. - Звичайно, треба. До психіатра, до містика, до шамана, хоч до когось. Тільки до кого я піду з проблемою, про яку нікому не можу розповісти? Звихнуся я скоро з вами обома. Доведете старого.
- А ти не нервуй так. А якщо вже рознервувався, просто зніми-но амулет, і я тебе заспокою без всяких побічних ефектів, і не треба ні ходити до містиків, ні труїтися хімією.
- Дякую, цілителю... Якби ти ще й виразку шлунка вмів лікувати, тобі б взагалі ціни не було... Гаразд, до шефа я сам піду, а ти, вже будь добрий, не влаштовуй більше медитацій. Не вистачало, щоб твої підлеглі побачили свого лідера в такому стані. І, в ім'я неба, прибери трохи в цьому свинарнику! До тебе в кімнату входити страшно!