Нил Шустерман – Шторм (страница 74)

— Що відомо на суходолі? — запитав він у Ренд.

— Нічого. Зв’язок заблокували з моменту, відколи ми зайшли в палату ради. Запису їхнього рішення не буде.

Коли Ґоддард поглянув униз на острів і побачив на вулицях паніку, то усвідомив, наскільки ситуація там стала небезпечною.

— Гадаю, ми трохи перестаралися, — сказав він, поки вони піднімалися вгору над затопленими низинами. — Можливо, ми спричинили затоплення Ендури.

Ренд на це розсміялася.

— Ви лише зараз це усвідомлюєте? Я гадала, що це входить у план.

Ґоддард зіпсував не одну систему, що дозволяла Ендурі функціонувати та триматися на воді. На меті було послабити все на досить довгий період, щоб знищити великих згубників. Але якщо Ендура потоне, а всіх уцілілих зжеруть, це навіть краще зіграє Ґоддардові на руку. Це означатиме, що йому більше ніколи не доведеться зустрічатися зі жницями Кюрі й Анастасією. Айн зрозуміла це раніше за нього, і це доводило її цінність. А також його турбувало.

— Забери нас звідси, — наказав Ґоддард пілоту і більше навіть не думав про долю острова.

Ще до того, як кит увірвався на причал, Рован знав, що ніяк не вийде потрапити на борт одного з суден. Якщо Ендура справді тоне, то з неї неможливо вибратися в традиційний спосіб.

Слід вірити, що нетрадиційний спосіб таки є. Рован хотів вірити, що він достатньо кмітливий, щоб його знайти, але з кожною наступною хвилиною розумів, що це поза межами його можливостей.

Але Сітрі він не скаже. Якщо вони мають лише надію, то він її цього не позбавить. Нехай Сітра сподівається, доки не всохне останнє джерело.

Вони разом з купою інших людей почали тікати від бухти, яка швидко йшла під воду. А тоді до них хтось наблизився. Це була жінка, яка сплутала Рована з чоловіком, чию мантію він поцупив.

— Я знаю, хто ти! — аж занадто гучно оголосила вона. — Ти — Рован Даміш! Ти — той, кого називають женцем Люцифером!

— Не знаю, про що ви, — відповів Рован. — Жнець Люцифер носить чорне.

Але жінку було неможливо стримати — і тепер на них дивилися інші.

— Це зробив він! Він убив великих згубників!

Натовпом почали ширитися новини.

— Жнець Люцифер! Це зробив Люцифер! Це він винен!

Сітра схопила Рована за руку.

— Слід звідси забиратися! Натовп уже вийшов з-під контролю — якщо люди дізнаються, хто ти, то на шматки тебе роздеруть!

Вони побігли подалі від жінки й натовпу.

— Ми можемо піднятися на одну з веж, — сказала Сітра. — Якщо є один гелікоптер, то можуть бути й інші. Порятунок має прийти згори.

І хоча на дахах уже було повно людей, які подумали так само, Рован сказав:

— Чудова ідея.

Але жниця Кюрі зупинилася. Вона поглянула на бухту і вулиці, які затоплювало навколо них. Поглянула на дахи. Тоді глибоко вдихнула і мовила:

— В мене є краща ідея.

З диспетчерської системи плавучості вже зникли міська інженерка і всі ті, хто роздавав технікам накази.

— Поки ще не запізно, я йду до рідних і вибираюся з цього острова, — сказала на прощання інженерка. — Раджу решті робити так само.

Але, звісно, вже було запізно. Технік залишився за головного, спостерігаючи, як на екрані міліметр по міліметру висвітлюється індикатор прогресу перезавантаження системи, і розуміючи, що Ендура потоне, поки все закінчиться. Але він зберігав надію, що, можливо, хоч раз пощастить і система отримає неочікуваний заряд швидкості обробки і перезапуск закінчиться завчасно.

Коли годинник його судного дня процокав п’ять хвилин, довелося відпустити цю надію. Тепер, навіть якщо система знову запрацює і насоси почнуть спускати воду з резервуарів, це не матиме значення. Вони вже спустилися нижче рівня плавучості, й насосам би не вдалося достатньо швидко спорожнити резервуари, щоб це змінило долю Ендури.

Він пішов до вікна, з якого відкривався драматичний краєвид на око острова і комплекс ради. Комплекс уже затонув разом з великими згубниками. Під вікном цілком затопило широкий проспект, що проходив уздовж внутрішньої межі, бо на нього вилилася вода з ока. Ті кілька людей, які ще залишилися на вулиці, силкувалися дістатися безпечного місця, але на цю мить про таке можна було лише мріяти.

Пережити затоплення Ендури — не та мрія, в яку можна повірити. Тож технік повернувся до панелі управління, увімкнув музику і дивився, як марний індикатор прогресу перевантаження системи перейшов від 19 відсотків до 20.

Жниця Кюрі бігла вулицями, вода на яких уже сягала кісточок і продовжувала підніматися; довелося відкинути ногою рифову акулу, яка випливла на дорогу.

— Куди ми прямуємо? — хотіла знати Анастасія. Якщо в Марі був план, то вона ним не ділилася, і якщо чесно, то Анастасія навіть уявити не могла, що в неї взагалі може бути план. Звідси неможливо вибратися. З потопаючого острова неможливо вибратися. Але Рованові вона не скаже. Останнє, чого вона хоче, це позбавити його надії.

Вони забігли в будівлю за квартал до внутрішньої межі. Анастасії будівля здалася знайомою, але через усе це сум’яття точно згадати вона не змогла. Вода вливалася через парадні двері й затоплювала підвальні рівні. Марі піднялася сходами, зупинившись перед дверима на другий поверх.

— Ви скажете, куди ми прямуємо? — запитала Анастасія.

— Ти мені довіряєш? — запитала Марі.

— Марі, звісно, я вам довіряю.

— Тоді більше нічого не питай.

Марі штовхнула двері, й Анастасія нарешті збагнула, де вони. Вони скористалися бічним входом до музею Цитаделі женців. Опинилися в сувенірній крамниці, яку Анастасія бачила під час екскурсії. Тепер тут нікого не було — касири вже давно кинули свої робочі місця.

Марі приклала до дверей долоню.

— Як верховний клинок, я тепер маю отримати для цього достатній рівень доступу. Сподіваймося, що в системі це вже зареєстровано.

Її долоню просканували, і двері відчинилися на місток, який вів до величезного сталевого куба, який завдяки магніту підвісили всередині ще більшого сталевого куба.

— Що це таке? — поцікавився Рован.

— Це називається сховищем реліквій і майбуть, — Марі побігла містком. — Покваптеся, залишилося не так багато часу.

— Марі, чому ми тут? — запитала Анастасія.

— Бо з острова ще можна вибратися. І хіба ти не згодилася, що більше нічого не питатимеш?

Сховище мало такий самий вигляд, як і вчора, під час приватної екскурсії для Анастасії та Марі. Мантії засновників. Уздовж стін лежать тисячі коштовних камінців для женців.

— Отут, — мовила Марі. — За мантією верховного клинка Прометея. Бачите?

Анастасія зазирнула за мантію.

— Що ми шукаємо?

— Знатимеш, коли побачиш.

Рован до неї приєднався, але за мантіями засновників нічого не було. Навіть пилу.

— Може, хоч натякнете?

— Пробач, Анастасіє, — сказала вона. — За все пробач.

І коли Анастасія озирнулася, то жниці Кюрі там уже не було. А двері сховища почали зачинятися!

— Ні!

Вони з Рованом кинулися до дверей, та коли туди дісталися, ті вже були зачинені. Почувся скрегіт замка — жниця Кюрі заблокувала їх ззовні.

Анастасія почала гатити в двері, волаючи ім’я жниці Кюрі. Вона гатила, доки не побила кулаки. В неї вже виступили в очах сльози, й Анастасія не намагалася їх стримати чи приховати.

— Навіщо вона таке зробила? Чому вона нас тут покинула?

І Рован спокійно сказав:

— Гадаю, що знаю…

Тоді він ніжно відтягнув її від запечатаних дверей сховища, розвертаючи до себе.

Вона не хотіла бачити його обличчя. Вона не хотіла дивитися йому в очі, бо що як і там вона теж побачить зраду? Якщо її могла зрадити Марі, то може будь-хто. Навіть Рован. Але коли вони нарешті зустрілися поглядами, там не було ніякої зради. Лише прийняття. Прийняття й розуміння.

— Сітро, — сказав Рован. Спокійно. Просто. — Ми помремо.