Нил Шустерман – Шторм (страница 75)
І хоча Сітра хотіла це заперечити, але знала, що це правда.
— Ми помремо, — повторив Рован. — Але нас не знищать.
Вона від нього відсунулася.
— О, як нам це вдасться? — вона говорила з такою злою в’їдливістю, що це було схоже на кислоту, яка мало її не вбила.
Але бісовий Рован залишався спокійним.
— Ми в герметичній сталевій камері, підвішеній у ще одній герметичній сталевій камері. Це наче… наче саркофаг у піраміді.
Анастасія зовсім не почувалася від цього краще.
— Яка за кілька хвилин опиниться на дні Атлантичного океану! — нагадала вона йому.
— А температура глибинних морських вод однакова скрізь у світі. І лише на кілька градусів вища за нуль.
І до Анастасії нарешті дійшло. Все. Болісний вибір, який довелося зробити жниці Кюрі. Її самопожертва заради їхнього порятунку.
— Ми помремо… але нас збереже холод… — сказала вона.
— І вода сюди не потрапить.
— І колись нас хтось знайде!
— Отож-бо.
Вона спробувала це перетравити. Ця нова доля, ця нова реальність була жахлива, і все-таки… як щось таке страшне може бути наповнене такою надією?
— Як довго?
Він роззирнувся.
— Гадаю, що холод дістане нас перш, ніж закінчиться повітря…
— Ні, — мовила вона, бо це вже прийняла. — Як гадаєш, скільки ми тут пробудемо?
Він знизав плечима, як вона й очікувала.
— Рік. Десять. Сто. Ми не будемо знати, доки нас не оживлять.
Вона його обійняла, а він міцно пригорнув її до себе. Опинившись в обіймах Рована, вона зрозуміла, що більше не є жницею Анастасією. Вона знову стала Сітрою Террановою. Це було єдине місце на світі, де вона й досі могла бути такою, як раніше. Вони були поєднані з тієї миті, коли разом почали навчатися. Вони двоє одне проти одного. Вони двоє проти світу. Все у їхньому житті тепер визначалося тією здвоєністю. Якщо вони сьогодні мають померти, щоб вижити, то було б неправильно, якби вони робили це не разом.
Сітра коротко засміялася, що нагадувало раптовий неочікуваний кашель.
— Я не це сьогодні планувала робити.
— Справді? — мовив Рован. — А
Коли під воду пішли вулиці навколо ока острова, все почало рухатися досить швидко. Потопаючи, міські вежі поверх за поверхом опускалися під воду. Вдовольнившись тим, що зробила те, що мала, для Анастасії та Рована, жниця Кюрі помчала сходами нагору вежі засновників, яка була найвищою будівлею в місті; чулися дзвін розбитих вікон і плюскіт води, яка поштовхами рухалася догори, затоплюючи вежу більше й більше. Нарешті жниця Кюрі з’явилася на даху.
Там були десятки людей, які стояли на вертолітному майданчику, дивлячись угору й без надії сподіваючись, що з небес прийде порятунок, — бо все це трапилося занадто швидко, щоб будь-хто зміг таке прийняти. Визирнувши з торця будівлі, жниця Кюрі побачила, як у булькітливій воді зникають нижчі вежі. Тепер залишалося тільки сім веж великих згубників і вежа засновників, і до її зникнення зоставалося піти під воду десь двадцятьом поверхам.
У свідомості жниці Кюрі не виникало питань про те, що вона мала тепер зробити. Приблизно десяток присутніх тут були женцями. І звернулася вона саме до них.
— Ми щурі, — спитала вона, — чи женці?
Впізнаючи її, всі обернулися, щоб подивитися. Її почали впізнавати, бо всі знали верховну даму смерті.
— Як ми покинемо цей світ? — запитала вона. — І яку урочисту послугу зробимо тим, хто мусить покинути його разом з нами?
Тоді вона витягнула лезо і схопила найближчого до себе цивільного. Жінку, яка могла бути ким завгодно. Вона запхала лезо жінці під ребра, просто в серце. Жінка не відводила від неї погляду, і жниця Кюрі сказала:
— Втіштеся цим.
А жінка відповіла:
— Дякую, жнице Кюрі.
Поки вона поклала жінку долу, ніжно притримуючи голову, інші женці почали, наслідуючи її, збирати з такою сердечністю, співчуттям і любов’ю, що це приносило колосальну втіху, і зрештою люди почали навколо них збиратися, просячи, щоб їх зібрали наступними.
А коли залишилися тільки женці, й море вирувало лише на кілька поверхів нижче, жниця Кюрі сказала:
— Закінчуйте.
Вона стала свідком того, як останні женці на Ендурі виконували сьому заповідь, збираючи самих себе, а тоді підняла ножа над власним серцем. Було дивно й незручно тримати руків’я оберненим усередину. Жниця Кюрі прожила довге життя. Повноцінне життя. Про деякі речі вона шкодувала, а деякими пишалася. Ось і прийшов час платити за свої ранні вчинки — вона чекала цього всі ці роки. Вона майже відчувала полегшення. Бажала лише одного: бути поряд, коли оживлять Анастасію, коли сховище піднімуть з океанічного дна, — але Марі мала прийняти факт, що хай як воно буде, це трапиться без неї.
Вона вдарила лезом усередину, просто в серце.
Вона впала на землю лише на кілька секунд раніше, ніж її накрила вода, але знала, що смерть накриє раніше. А від удару ножем боліло значно менше, ніж вона уявляла, і це викликало в неї посмішку. Їй було добре. Дуже, дуже добре.
*
У сховищі реліквій і майбуть занурення Ендури здавалося Рованові й Сітрі лише м’яким рухом донизу, наче спуск ліфта. Відчуття падіння глушило магнітне левітаційне поле, що тримало куб у повітрі. Воно може протриматися, поки вони не опустяться на дно, і магнітне поле приглушить удар від зіткнення з морським дном, до якого дві милі. Але джерело енергії зрештою вимкнеться. Внутрішній куб опуститься на підлогу зовнішнього, і його сталева поверхня виведе все тепло, впустивши смертельний холод. Але не зараз.
Рован оглянув сховище й пишні мантії засновників.
— Агов, — сказав він, — а якщо ти будеш Клеопатрою, а я — Прометеєм?
Він пішов до манекена, на який натягнули фіолетово-золоту мантію верховного клинка, й одягнув її на себе. Він мав царський вигляд — наче був народжений її носити. Тоді Рован зняв мантію Клеопатри, зроблену з павичевого пір’я та шовку. Сітра кинула власну мантію на підлогу, і Рован ніжно накинув мантію великої засновниці їй на плечі.
Для нього вона була як богиня. Єдине, що могло справедливо відобразити її красу, це малюнок художника ери смертності, здатного увічнити світ з набагато більшою точністю, ніж може вийти у справжнього безсмертя.
Коли він обійняв Сітру, раптом стало неважливо, що відбувалося за межами їхнього малесенького запечатаного всесвіту. В ці останні хвилини їхнього теперішнього життя існували лише вони двоє, нарешті піддавшись найвищому акту поєднання. Здвоєне нарешті стало єдиним.
47
Звук і тиша
Поки Ендура поринала на дно Атлантичного океану, поки її витривале серце, яке билося впродовж двохсот п’ятдесятьох років, затихало і поки в палатах по черзі зникало світло…
…Шторм кричав.
Він почав з тривожних сигналів по всьому світу. Спершу їх було лише кілька, але дедалі більше приєднувалося до какофонії. Пожежні сигналізації, сирени сповіщення про торнадо, гудки, свистки і мільйони й мільйони клаксонів — усі вони волали в єдиному неповторному стражденному голосінні, але цього все одно було недостатньо. Тепер запрацював кожен гучномовець на кожному електронному пристрої у світі, видаючи пронизливий лемент, і по всьому світу люди попадали навколішки, позатулявши вуха руками, щоб захиститися від оглушливого галасу, але нічого не могло пом’якшити люті й відчаю Шторму.
Десять хвилин світ заповнював Штормів рев, від якого аж лускалися барабанні перетинки. Він відлунював у Великому каньйоні й резонував над льодяними шельфами Антарктики, змушуючи шматки криги відриватися від масиву. Він волав над схилами гори Еверест і розганяв стада тварин у Серенґеті. На Землі не було істоти, яка цього не почула.
А коли все скінчилося і повернулася тиша, всі зрозуміли: щось змінилося.
— Що це було? — питали люди. — Що могло таке спричинити?
Ніхто точно не знав. Ніхто, крім тоністів. Вони точно знали, що це було. Вони знали, бо чекали на це все своє життя.
Це був Великий резонанс.
У монастирі невеликого містечка в Мідмериці Ґрейсон Толлівер прибрав руки від вух. За його вікном із саду внизу долинали крики. Зойки. Від болю? Він вибіг зі своєї аскетично обставленої келії і побачив, що тоністи волають не від болю, а від радості.
— Ти це чув? — питали вони. — Хіба це було не чудово? Хіба це було не так, як нам розповідали?
Трохи ошелешений від резонансу, Ґрейсон, і досі відчуваючи дзижчання в голові, вийшов з монастиря на вулицю. Там було сум’яття, але зовсім інакше. Люди панікували — і не лише через звук, який пронизував вуха, але ще через дещо. Здавалося, що всі спантеличено дивилися на свої планшети й телефони.
— Цього не може бути! — почув Ґрейсон чиїсь слова. — Це, певне, помилка!
— Але Шторм не помиляється, — сказав хтось інший.
Ґрейсон до них підійшов.
— Що таке? Що трапилося?
Якийсь чоловік показав Ґрейсонові свій телефон. Екран миготів огидною червоною літерою «Л».