Нил Шустерман – Шторм (страница 72)

У палаті ради великі згубники слухали досить беззмістовну аргументацію женця, який хотів, щоб рада постановила, що жнець не може самозібратися, доки не виконає свою квоту на збирання. Верховний клинок Кало знала, що не задовольнить такої пропозиції: вирішити покинути службу — надзвичайно особисте рішення, і на нього не мають впливати такі зовнішні фактори, як квоти. Хай там як, рада була зобов’язана вислухати всі аргументи і спробувати зберегти об’єктивність.

Упродовж нестерпно довгого обговорення цього питання Кало здалося, що чується якийсь приглушений віддалений стукіт, але вона вирішила, що це, можливо, через якесь будівництво на острові. Тут завжди щось будують чи ремонтують.

Великі згубники зрозуміли, що щось пішло жахливо не так, лише коли почули крики та скрегіт від падіння мосту.

— Що це в біса таке? — запитав великий згубник Кромвель.

Аж тут вони відчули запаморочення, і просто в розпал своєї промови жнець почав спотикатися, немов п’яний. Верховний клинок не одразу зрозуміла, що підлога вже не рівна. І тепер вона чітко бачила, як з-під дверей у палату просочується вода.

— Гадаю нам варто зупинити засідання, — сказала Кало. — Не певна, що саме тут відбувається, але нам краще вибиратися назовні. Негайно.

Всі вони позлізали зі своїх крісел і кинулися до виходу. Вода вже не просто сочилася з-під дверей — вона вже сягала їм по пояс, а з того боку хтось гатив у двері. Крізь високі стіни палати чути було його голос.

— Ваші преосвященства, — говорив він. — Ви мене чуєте? Вам необхідно звідти забиратися! Вже немає часу!

Верховний клинок Кало приклала до дверей долоню, але вони не відчинилися. Вона спробувала знову. Нічого.

— Ми можемо перелізти, — запропонував Ксенократ.

— Як ви пропонуєте це зробити? — запитав Хідейосі. — Стіни чотири метри заввишки!

— Можливо, ми можемо вилізти одне одному на спини, — запропонувала Маккіллоп, і це було пристойним варіантом, але, здається, ніхто не бажав страждати, стоячи в обурливій людській піраміді.

Кало глянула на небо над відкритою палатою ради. Якщо комплекс ради тоне, то зрештою вода почне переливатися через край стіни. Чи зможуть вони пережити таку повінь? Вона не хотіла цього дізнатися.

— Ксенократе! Хідейосі! Станьте біля стіни. Ви будете основою. Амундсене, залізьте їм на плечі. Ви допоможете іншим перелізти через край.

— Так, ваше преосвященство, — сказав Ксенократ.

— Припиніть це, — звернулася до нього вона. — Зараз я просто Фріда. А тепер уперед.

Анастасія хотіла б сказати, що після обвалу мосту кинулася діяти, але цього не трапилося. Вони з Рованом обоє стояли, як і решта, просто вилупивши очі.

— Це Ґоддард, — сказав Рован. — Це має бути він.

Тоді до них ззаду підійшла жниця Кюрі.

— Анастасіє, ти це бачила? Що трапилося? Він просто впав у море?

А коли вона помітила Рована, то поведінка повністю змінилася.

— Ні! — вона інстинктивно дістала ножа. — Тобі не можна тут бути! — прогарчала вона йому, а тоді обернулася до Анастасії. — А тобі не можна з ним говорити!

На цьому вона щось збагнула і мерщій розвернулася до нього.

— Це зробив ти? Бо якщо так, то я тебе просто тут зберу!

Анастасія всунулася між ними.

— Це зробив Ґоддард, — мовила вона. — Рован тут, щоб нас попередити.

— Я щиро сумніваюся, що він на Ендурі для цього.

— Маєте рацію. Я тут, бо Ґоддард збирався кинути мене до ніг великих згубників, щоб купити їхню підтримку. Але я втік.

Згадка про великих згубників повернула увагу жниці Кюрі до наявної проблеми. Вона глянула на комплекс ради, що стояв посеред ока острова. Його ще тримали на місці два мости, але тепер комплекс опустився у воду значно нижче, ніж мав би, і почав кренитися на один бік.

— Він може їх убити, — відреагувала Анастасія, — але не може прикінчити.

Але Рован похитав головою.

— Ти не знаєш Ґоддарда.

А тим часом за кілька миль звідти, на краю острова, повільно почали занурюватися у море прибережні сади.

Оскільки на всьому острові не працювала система зв’язку, єдиний контроль рівня плавучості здійснювався визиранням у вікно, а те, чого не можна було побачити так, повідомляли пластуни. Всі були переконані, що великі згубники й досі перебувають у комплексі ради, який почав занурюватися, навіть попри те, що решту острова теж опустили, щоб зменшити навантаження на два цілі мости і ті теж не розкололися. Якщо таке трапиться, то зникне цілий комплекс. Хоча за тілами великих згубників можна надіслати батискафи, це буде непросто. Ні в кого в департаменті підтримки плавучості не було імунітету, і хоча Ендура — це вільна від збирання зона, вони підозрювали, що коли доведеться відроджувати потонулих великих згубників, голови техніків буквально покотяться.

Панель приладів уже палала червоними попереджувальними вогниками, немов різдвяна ялинка, а рев аварійних сигналів розхитав усім нерви.

Технік просто обливався потом.

— Острів уже на чотири метри нижче рівня припливу, — повідомив він решті. — Я певен, що вже почали затоплюватися низько розташовані рівні.

— В низинах буде достобіса роздратованих людей, — відреагував керівник департаменту плавучості.

— По одній проблемі за раз! — головна міська інженерка так протерла очі, неначе намагалася втиснути їх у череп. Тоді вона глибоко вдихнула і сказала: — Гаразд, вимкніть клапани і тримайте на цьому рівні. Дамо великим згубникам ще хвилину для втечі, а тоді надуємо цистерни й піднімемо острів до нормального рівня.

Технік почав виконувати наказ і зупинився.

— А-а-а… є проблема.

Міська інженерка заплющила очі, намагаючись подумки перенестися у якесь щасливе місце — тобто куди завгодно подалі звідси.

— Що тепер?

— Клапани баластових резервуарів не реагують. Ми продовжуємо набирати воду, — він клацав екран по екрану, але на всіх висвічувалося повідомлення про помилку, яке неможливо було видалити. — Накрилася вся система плавучості. Ми маємо її перезапустити.

— Чудово, — сказала інженерка. — Просто чудово. Скільки на це піде часу?

— Приблизно двадцять хвилин, щоб система знову запрацювала.

Інженерка побачила, як вираз огиди на обличчі керівника департаменту плавучості змінився на жах — і хоча вона не хотіла ставити питання, але знала, що мусить.

— А якщо ми продовжимо набирати воду, скільки часу до безповоротної втрати баласту?

Технік витріщався на екран, хитаючи головою.

— Скільки? — зажадала інженерка.

— Дванадцять хвилин, — відповів технік. — Якщо нам не вдасться знову запустити систему за дванадцять хвилин, Ендура затоне.

Загальна аварійна сигналізація — яка й досі функціонувала всюди, окрім комплексу ради — почала ревти по всьому острову. Спершу люди гадали, що це знову якийсь збій і продовжували займатися своїми справами. Затоплення низин могли бачити лише люди на верхніх вежах, де був панорамний краєвид. Вони вибігали на вулицю, заскакували в публікари чи просто кидалися тікати.

Саме жниця Кюрі збагнула рівень їхньої паніки і побачила, як високо піднялася вода всередині острівного ока, почавши виливатися на вулицю буквально за кілька футів від них. Будь-яка злість на Рована раптом стала неважливою.

— Ми маємо дістатися гавані, — сказала вона Анастасії та Рованові. — І швидко.

— А що з нашим літаком? — мовила Анастасія. — Для нас його вже готували.

Але жниця Кюрі навіть не намагалася їй відповісти — вона просто побігли до гавані, проштовхуватися крізь натовп, що лише зростав. Анастасія не одразу зрозуміла чому…

Черга на злітно-посадковій смузі острова збільшувалася швидше, ніж устигали відлітати літаки. Про ввічливе спілкування всі забули, й у терміналі намагалися домовитися, пропонували хабарі й билися навкулачки. Були женці, які відмовлялися пускати на борт когось, крім свого почту, а інші дозволяли піднятися на борт усім, хто міг влізти. Це було справжнє випробування жнецьких чеснот.

Потрапивши на борт люди, починали розслаблятися, але їх турбувало, що вони чомусь нікуди не летіли. І навіть усередині літаків вони могли чути приглушені тривожні сигнали, що гриміли по всьому острову.

Перш ніж злітну смугу почало затоплювати, встигло злетіти п’ять літаків. Шостий потрапив у калюжі наприкінці смуги, що лише збільшувалися, однак у нього таки вийшло піднятися в небо. Сьомий літак розганявся в шістьох дюймах води, і це створило такий опір, що йому не вдалося досягти швидкості для підйому, тож він з’їхав у море наприкінці смуги.

У диспетчерській контролю за дикою природою чергові біологи намагалися затягнути в свій кабінет хоч когось із принаймні якимось рівнем повноважень, але всі твердили, що полюють на більшу рибу, ніж та, що металася нині під островом.

Біологи бачили на екрані та крізь ілюмінатор, що рій, який наступав на будівлю, трохи розпорошився: більші та швидші істоти перші досягли ока.

Саме тоді один з біологів обернувся до іншого і сказав:

— А знаєш… мені починає здаватися, що це не збій системи. Гадаю, нас гакнули.

А в цей час просто повз ілюмінатор у напрямку поверхні помчав кит-смугач.

Після третьої спроби перелізти через стіну палати ради, великі згубники, женці й чергові пажі перегрупувалися і спробували вигадати інший план.