Нил Шустерман – Шторм (страница 71)

— Що ти тут робиш? Ти здурів?

— Довга історія, і так, — сказав він. — Слухай мене уважно і не привертай уваги.

Анастасія роззирнулася. Всі займалися власними справами. Жниця Кюрі вже відійшла вперед, ще не усвідомивши, що Анастасія відстала.

— Я слухаю.

— Ґоддард щось запланував, — мовив Рован. — Щось погане. Я не уявляю, що саме, але тобі слід негайно вибратися з острова.

Анастасія глибоко вдихнула. Вона це знала! Вона знала, що Ґоддард не дозволить здійснити вирок великих згубників, якщо не виграє. Буде план дій у надзвичайних обставинах. Буде відплата. Анастасія попередить Марі, й вони пришвидшать свій від’їзд.

— А що буде з тобою?

Він широко посміхнувся.

— Я сподівався, що непомітно проїдуся з вами.

Анастасія знала, що здійснити таке буде непросто.

— Верховний клинок Кюрі проведе тебе на борт, лише якщо здасися.

— Ти же знаєш, що я не можу цього зробити.

Так, вона це знала. Анастасія могла спробувати провести Рована на борт тихцем, як одного з гвардійців клинка, але все скінчиться, щойно Марі побачить його обличчя.

Саме тоді до них розвернулася й побігла жінка з чорним як ніч волоссям і яскраво вираженим занепокоєнням на обличчі.

— Марлоне! Агов, Марлоне! Я скрізь тебе шукала, — вона схопила Рована за руку — і побачила його обличчя, перш ніж він устиг відвернутися. — Чекай, ти не жнець Брандо… — збентежено мовила вона.

— Ні, ви помилилися, — негайно зметикувала Анастасія. — Шкіра на мантії женця Брандо трішки темніша. Це жнець Віттон.

— О… — жінка ще продовжувала вагатися. Вона, безперечно, намагалася визначити, де раніше бачила обличчя Рована. — Перепрошую.

Анастасія вдала обурення, сподіваючись достатньо її розхвилювати, щоб та втратила пильність.

— І варто! Коли наступного разу вирішите причепитися на вулиці до женця, то переконайтеся, що це той, хто треба.

Тоді вона розвернулася до Рована і якнайшвидше повела його звідти.

— Жнець Віттон?

— Це все, що я могла придумати. Ми маємо забрати тебе подалі від людей, доки хтось тебе не впізнав!

Але не встигли вони зробити наступний крок, як позаду почули жахливий скрегіт металу та крики. Й усвідомили, що питання, чи впізнають Рована, стало найменшою з їхніх проблем.

Лише за хвильку до цього знизу піднявся австралійський жнець, підійшовши до дверей в палату ради.

— Пробачте, — він звернувся до одного з гвардійців біля дверей, — але мені здається, на нижніх рівнях щось протікає.

— Протікає? — перепитав гвардієць.

— Ну, там точно багато води — килим повністю просочений, і не думаю, що це з труб.

Гвардієць зітхнув на це нове пекло.

— Я повідомлю службу підтримки, — сказав він, та коли спробував, то, звісно ж, система зв’язку не працювала.

З веранди прибіг паж.

— Щось не так! — мовив він, і це було применшенням року. Що взагалі зараз було так з Ендурою?

— Я намагаюся викликати службу підтримки, — сказав йому гвардієць.

— До біса підтримку, — закричав паж, — визирни назовні!

Гвардійцю було заборонено покидати свій пост біля дверей у палату ради, але його стурбувала паніка пажа. Він зробив кілька кроків на веранду і побачив, що веранди більше немає. Балкон, який раніше був на добрі десять футів над поверхнею, тепер опинився під водою — і вона почала виливатися в коридор, що вів до палати ради.

Гвардієць побіг до дверей у палату. Тут був лише один вхід і вихід, і в нього не було достатнього рівня допуску, щоб відкрити двері своїм відбитком пальця, тож він почав дуже голосно тарабанити в них, сподіваючись, що його почує хтось із того боку важких дверей.

На той час уже всі в будівлі ради, окрім самих її членів, здогадалися, що тут щось не так. З приймалень повибігали женці та їхній персонал, які раніше чекали там на аудієнцію, заполонивши три мости, що вели до внутрішньої межі острова. Австралійський жнець робив усе можливе, щоб допомогти людям убрід перейти через затоплену веранду до найближчого мосту.

Впродовж усього цього часу двері ради залишалися замкненими. Коридор, який вів до них, залило водою вже на три фути.

— Ми маємо дочекатися великих згубників, — сказав пажу австралійський жнець.

— Великі згубники самі про себе попіклуються, — мовив той і вибіг з будівлі, кинувшись на один з мостів, який вів на острів.

Австралійський жнець завагався. Він добре плавав і за необхідності міг пропливти через око чверть милі до суші, тож він продовжив чекати, знаючи, що коли відчиняться ті двері, великим згубникам знадобиться вся можлива допомога.

Але тоді простір заповнився жахливим скреготом, і жнець, обернувшись, побачив, як ламається міст, на який він щойно вивів десятки людей: міст луснув навпіл, відправляючи всіх тих людей у воду.

Жнець гадав, що є надзвичайно гідним і мужнім чоловіком. Він був готовий залишитися й ризикнути життям заради порятунку великих згубників. Сьогодні він вбачав у собі героя дня. Та коли впав міст, його відвага теж упала. Він поглянув, як у воді борсаються вцілілі. Він поглянув на двері ради, які й досі намагався відчинити гвардієць, хоча вода вже доходила йому до грудей. І жнець вирішив, що вже досить. Він виліз на рейку якраз над водою і похапцем кинувся до другого з трьох мостів, а тоді щодуху побіг туди, де було безпечно.

В апаратній системи плавучості тепер було повно техніків та інженерів, які намагалися одне одного перекричати, і ніхто навіть приблизно не міг вирішити проблеми. На всіх екранах люто блимали різні тривожні повідомлення. Після обвалу першого мосту всі усвідомили, наскільки жахлива ситуація.

— Ми маємо зменшити навантаження двох інших мостів! — сказала інженерка міста.

— Як ви пропонуєте це зробити? — гаркнув голова департаменту плавучості.

Інженерка трохи подумала, а тоді пішла до техніка, який продовжував сидіти за контрольною панеллю і з нерозумінням дивитися на екрани.

— Опусти решту острова! — звернулася до нього міська інженерка.

— Як глибоко? — запитав він трохи мрійливо, почуваючись похмуро відстороненим від реальності.

— Достатньо, щоб зняти навантаження з двох інших мостів. Виграємо трохи часу для великих згубників, щоб ті забралися звідти до біса!

Вона зупинилися на мить, подумки підраховуючи.

— Опусти острів на три фути нижче лінії припливу.

Технік похитав головою.

— Система не дозволить мені цього зробити.

— Дозволить, якщо я підтверджу.

І для цього вона відсканувала свій відбиток пальця.

— Ви ж усвідомлюєте, — з крайнім відчаєм заговорив голова департаменту плавучості, — що це затопить нижні сади.

— А що ви хочете врятувати більше? Нижні сади чи великих згубників?

Коли він почув це, то перестав заперечувати.

В той сам час в іншому кабінеті найнижчого підводного рівня тієї ж державної будівлі біотехніки навіть не здогадувалися про кризу в комплексі ради. Натомість вони хапалися за голови через інший збій — найдивніший, з яким їм траплялося стикатися. Це була диспетчерська контролю за дикою природою, де стежили за живими організмами, які робили підводні краєвиди такими захопливими. Віднедавна біотехніки зіткнулися з проблемою косяків риб, які застопорилися у схожому на стрічку Мьобіуса циклі зворотного зв’язку: цілі види раптом вирішили плавати догори дриґом, а хижаки кидалися на вікна так сильно, що вибивали собі мізки. Але те, що вони зараз бачили на сонарі, було взагалі новим рівнем божевілля.

Два чергові спеціалісти з поведінки живих організмів могли лише витріщатися. На екрані було щось, схоже на круглу хмару навколо острова — наче підводне димове кільце навколо Ендури, але замість розширятися, воно зменшувалося.

— На що ми дивимося? — запитав один у другого.

— Ну, якщо ці дані точні, — мовив другий, — то це рій наших морських істот з підсадженими нанітами.

— Яких саме?

Другий технік відвів погляд від екрана, щоб глянути на свого колегу.

— Всіх.